Слухати

«Коли немає діалогу, говорить зброя», — Олеся Шамбур

08 лютого 2015 - 16:37 320
Facebook Twitter Google+
Голова всеукраїнського центру "Злагода" Олеся Шамбур розповідає про те, чому зараз важливо розмовляти з тими, хто сумнівається або не притримується однакових з нами позицій

Олеся ШамбурГолова всеукраїнського центру «Злагода» Олеся Шамбур розповідає про те, чому зараз важливо розмовляти з тими, хто сумнівається або не притримується однакових з нами позицій. Залучати до діалогу максимально поляризованих людей стає все складніше. Але у руках досвідченого фасилітатора такі розмови мають дійсно лікувальний ефект — вони дозволять побачити у опонентові людину, бо коли ми бачимо людину — ми не готові в неї стріляти. Діалоги дозволяють докопатися і до найглибшого — базових страхів і бажань людини, а на найглибшому рівні всі ми хочемо одного й того ж: добробуту, безпеки, перспектив у майбутньому.

- Сьогодні у нашій студії голова всеукраїнського центру «Злагода» Олеся Шамбур. З Олесею ми поговоримо про той сегмент роботи, який її громадська організація виконує для проекту толерування переселенців і замирення конфліктної стуації в Україні, який допомагає реалізувати DWW International. Моє перше запитання — це прохання окреслити той спектр роботи, який ви виконуєте разом.

 
- Український центр «Злагода» працює вже рік, був створений на потребу суспільства щодо замирення. Ми займаємося віднайденням спільної мови всередині громад в регіонах України. І працюємо переважно з молоддю, студентами, молодими професіоналами. Ми створюємо можливість або платформу для того, щоб міжрегіональний діалог відбувався, намагаємося представників молоді з різних регіонів залучити, щоби вони мандрували регіонами і розповідали свої історії, ділилися особистим сприйняттям ситуації у країні, намагалися зрозуміти і почути інше сприйняття того, що відбувається.
 
Крім того ми демонструємо фільм, який побудований на документальних записах діалогу, який відбувався в Косово між сербами і албанцями — це також дає підгруття до спільної дискусії щодо необхідності діалогу в суспільстві, щодо нобхідності порозуміння і дозволяє через те, що паралелі є, але вони не такі чіткі, говорити про це безболісно.
 
Тому що, якби ми розповідали безпосередньо про події в Україні, їх би було дуже важко обговорювати. З проектом DWW International ми розробили он-лайн курс стосовно урегулювання конфліктів. Він зроблений в динамічній, легкій формі, зрозумілій, націлений не стільки на теорію, скільки на практичні навички щодо подолання конфліктних ситуацій побутовий, міжособистісних, внутрішніх.
 
Промотували ми його серед молоді для того, щоб люди, які дивилися відео-курс могли набути навички і їх плідно у житті застосовувати. Наш курс створений з 5-ти модулів: це відео-лекції із застосуванням додаткових матеріалів; інтерв’ю закордонних експертів і вони стосуються по-перше врегулювання конфліків, по-друге медіації, або ж посередництва, які набули навичок у подоланні конфліктів могли б їх розповсюдити і застосувати; третій модуль стосується діалогу, де ми показуємо як вірно побудувати діалог; четвертий модуль стосується управління плітками, інформаційної війни, пропаганди, як її розпізнати, як їй протистояти, зрозуміти, що насправді відбувається в країні і дивитися не те, хто говорить, а не тільки на те, що говориться, тобто такі побутові але дуже важливі в наш час речі; і п’ятий модуль стосується персональної екології, як втримати душевну рівновагу під час конфліктної ситуації, після того, як відбувся конфлікт або розрив відносин, як зберігти свою цілісність і бути щасливим, ефективним, гармонійним.
 
- Олесю, хочу запитати про особливості вашої аудиторії. Це ж молодь переважно. Як вони реагують на події у країні і як ці події змінюють їхній рівень толерантності одне до одного?
 
- Кожен реагує по-різному. Але в принципі ми створили цю громадську організацію через те, що дуже багато молоді в інтернеті себе накручують, пишуть коментарі, перевіряють новини, але не мають можливості зробити щось таке, що відчутне. Це я кажу про ситуацію, яка була рік тому. Тобто ми побачили своє завдання щоби надати їм платформу для того, щоб вони могли висловитися і надихнути і себе, й інших для якихось важливих справ.
 
Це може бути і волонтерство, і допомога армії, і переселенцям. Важливо те, що вони не перегорають через те, що відчувають, що відбуається щось страшне і нічого не можуть вдіяти. Є таке слово англійською мовою «empowerment» — надати їм сили для того, щоб щось робити. Що стосується толерантності, нажаль ситуація погіршується і змінюється щодня на жаль не в кращу сторону. Але для мене це не означає, що не треба нічого робити. Коли ми обговорюємо можливість діалогу в суспільстві, я дуже часто чую, що повинно пройти дуже багато часу перед тим, як про це говорити, що мають змінитися покоління і люди мають забути те, що трапилося, що має бути 20, 30 років перед тим, як люди зможуть про це говорити.
 
Можливо це і правда але я вважаю, що зерня розуміння треба сіяти вже зараз і якщо буде плід — це буде прекрасно. Я читала колись притчу про людину, яка йде берегом моря і бачить дуже багато морських зірок, підбирає їх і викидає назад у море. Людина яка йде їй назустріч питає: «Навіщо ти це робиш? Ти ж не врятуєш всіх. Те, що ти робиш не має значення.» А та людина відповідає: «Для цієї зірки це має значення». Тобто я хочу сказати, що ми робимо роботу, яка допоможе хоча б комусь. Я думаю, що це достатній привід її робити.
 
- Скажіть, будь ласка, як відбуваються такі діалоги на практиці? Очевидно, що до розуміння потрібності цього діалогу теж треба прийти з мінімальним, базовим рівнем толерантності. Тому що, коли молоді люди не хочуть спілкуватися одне з одним, то все завершиться агресивними коментарями в соцмережах. Які люди приходять до вас на ваші тренінги, семінари і діалоги?
 
- Головна проблема — це людину залучити до заходу. Якщо вона вже є, то внутрішньо до діалогу готова. Зараз дуже великі проблеми виникають з тим, щоб залучати до діалогу переселенців і проросійські налаштованих осіб. Вони замовчують свої інтереси і сподівання, але це не означає, що їх нема і їх не треба слухати. Треба розуміти, чого вони прагнуть. Тому що, коли в процесі діалогу ми доходимо до потреб, то виходить, що всі хочуть одного і того самого: миру, нормальної освіти своїм дітям, безпеки. Тобто на цьому можна будувати конструктивне суспільство. Якщо в нас буде сегрегація і вона посилюатиметься, то покою і злагоди в громаді не буле ніколи.
 
Я завжди йду на діалог зі словами «вам не потрібно погоджуватися», тобто почути — не значить обов’язково погодитися, достатньо просто почути і побачити одне в одному людину з потребами, сподіваннями, острахами. Вони мають почути і побачити, що є інша сторона. Залучати до діалогу все складніше максимально поляризованих у своїх думках людей. Але якщо люди вже приходять, то далі вже справа техніки фасилітатора: пояснити правила діалогу, зробити так, щоб він пішов у конструктивне русло, щоб дійшов до якихось особистих, персональних історій. У мене якось на діалозі були дві дівчини, одна з Києва, друга — з Харкова.
 
Одна всю зиму різала канапки на Майдані, а у другої брат стояв у Беркуті. Вони розповіли свої історії і почули одне одного. Це дуже важливо. Коли ми приїздимо зі своєю програмою до якогось вишу, всі завжди питають: «Що ви хочете на виході? Чи маємо ми підписати якийсь меморандум чи угоду про співпрацю між університетами?» Я завжди кажу, що найкраще буде, коли ваші нові друзі просто поведуть вас на екскурсію містом. Розумієте, ми наразі проживаємо у межах наших упереджень, які тільки культивують новини і пропаганда. Тому треба виходити до людей і розмовляти. Головне у діалозі не результат, а процес. Головне в діалозі — щоб він не припинявся. Тому, що коли завершується діалог — починає говорити зброя, а поки люди говорять — зброя мовчить. І це ключове.
 
- А це часто так буває, що учасники вашого діалогу — це студенти одного й того часого вишу, які без спроби порозумітися можуть стати учасниками конфлікту вже справжнього?
 
- Ми здебільшого проводимо міжуніверситетські заходи. А от коли показуємо фільм — там можуть бути різні люди. Коли ми у Львові показували документальний фільм про Косово, співвідношення було таке: 70% львів’ян, 20% з Донбасу і 10% кримчан. Всередині між ними звичайно були суперечки, але те, що вони взагалі розмовляють між собою — це вже перемога. Здебільшого люди приходять на діалог, щоб розповісти про свої переконання. Вони виходять і оголошують свої пункти, на яких вони наполягають. Але коли вони перемикаються з говоріння на слухання — відбувається от саме ця дедегуманізація, коли ми перестаємо бачити «ватників», «укропів» і починаємо бачити людей.
 
- Олесю, хочу поставити вам останнє запитання. Кому в діалозі найважче?
 
- Найважче тим, хто до діалогу не готовий.Тому що, допоки ти не скажеш, що ти думає і що хочеш, ти невидимий. Діалог робить тебе видимим: ти є, в тебе є потреба и ти готовий щодо них висловитися. Тобто коли людина присутня у діалозі, вона вже в безпеці — громада може її думку почути і почати на неї реагувати. Якщо людина не вступає в діалог з громадою в якій проживає, то її не чують і не можуть їй допомогти.
 
- Це була розмова з головою всеукраїнського центру «Злагода» Олесею Шамбур. І це був випуск проекту «Спільна країна», який записала журналістка Громадськго радіо Анастасія Багаліка.
 

702px-Auswärtiges_Amt_Logo.svg_Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.

 
Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.