Слухати

Територія, на якій не живуть люди, не контролюється державою і стає ризикованою, — Ткачук

04 вересня 2017 - 20:12
Facebook Twitter Google+
Анатолій Ткачук, науковий директор Інституту громадянського суспільства про депресивні регіони та нову політику їхнього відродження
Територія, на якій не живуть люди, не контролюється державою і стає ризикованою, — Ткачук / Програми на Громадському радіо

Ірина Соломко: Ви підготували дослідження щодо депресивних регіонів. Яка його мета?

Анатолій Ткачук: Я давно займаюся питаннями регіонального розвитку, і зокрема, ми готували фундаментальний закон, який сьогодні в Україні діє, «Про засади державної і регіональної політики», що передбачає певну ієрархію стратегічних планувальних документів — державна стратегія регіонального розвитку, регіональна стратегія, плани реалізації.

В межах цього закону існують два інструменти, які нібито допомагають розвитку регіонів. Це угода між областю і урядом щодо регіонального розвитку, і можливість визнання певної території — регіону, району, міста обласного значення — депресивною. І під цю депресивність ніби мають бути якісь державні рухи, щоб допомогти цієї депресивності позбавитися.

Ірина Соломко: З якого року почали говорити про депресивність регіонів?

Анатолій Ткачук: З 2005-го року. Тоді в нас вже було декілька спроб визнати депресивні території. Де-факто в нас є повно таких територій. А де-юре такого статусу їм не надавалося з різних причин. З одного боку, методика визначеності депресивності не є досконалою, а з іншого — міста, які попадали під категорію депресивності, були дивними. Ще кілька років тому кандидатом на таке звання було місто Яремча. Притому, що сотка землі там коштувала 10 тис. доларів, воно раптом стало депресивним. Частина міст, яким «загрожувало» прийняття такого статусу, відмовлялися, тому що це таке тавро ганьби. Тому таких міст не було.

Фактично ми вже маємо більше 10 років закон про розвиток регіонів, який не дав відповідь на питання, що робити з проблемними територіями.

Ми отримали новий закон в 2015-му році про засади державної регіональної політики, який при плануванні розвитку регіонів передбачає визначення в складі регіонів території, які потрібно стимулювати додатково.

Ірина Соломко: Тобто там вже немає цього ярлика «депресивність», і там більш зважений підхід до кожної території?

Анатолій Ткачук: Так, область сама при плануванні свого розвитку має ідентифікувати такі проблемні території. Наприклад, Київська область загалом динамічно розвивається, все красиво, але по суті розвивається п’ять районів навколо Києва, де сконцентрована основна маса людей, і абсолютно тотальна більшість київської обласної економіки. В той же час північні райони Київщини мають великі демографічні та економічні проблеми. Тому в стратегії Київської області передбачена локалізація північної частини, яка би мала пріоритетно розвиватися.

Але що відбувається насправді? В нас є стаття 24 Бюджетного кодексу, яка визначає, ще регіони, ВВП в яких на душу населення менше 75% від середньоукраїнського, отримають два транші на розвиток. Одну частину, як і всі — пропорційно кількості населення, це 80% від загального фонду, а другу частину — пропорційно до кількості населення конкретного регіону серед оцих менш розвинутих, умовно, територій. Тобто задумувалося: якщо регіон має певні проблеми з розвитком і він має нижчий ВВП, оця друга частина коштів мала б йти на розвиткові проекти, особливо в тих найбільш проблемних територіях в регіоні, які би давали підняття економічної спроможності.

Що ми отримали по факту? Те, що і завжди — ручний режим на обласному рівні розподілу грошей під будівництво і реконструкцію об’єктів соціальної сфери, і зовсім не в тих територіях, які тягнуть область до низу. Тому це точно потребує корекції.

Останньою краплею, яка стимулювала мене і моїх колег зайнятися цією проблемою щільно, це періодичне спілкування із головою райдержадміністрації прикордонного району Харківської області, який розказав про свої проблеми, які особливо загостилися в останні роки. Бо ці райони стали тупіковими, далі — кордон, через який немає переміщення товару, робочої сили. З того боку кордону стоять війська, що створює велику загрозу для приватного бізнесу, і ці території стали оголятися все більше і більше.

І на цьому тлі я зробив певні роботи по вивченню таких проблемних типів. І запропонований такий підхід, тобто визначено декілька типів регіонів з особливими потребами розвитку, ми не називаємо їх депресивними. І під кожен тип готується певний інструментарій, як допомогти цій території розвиватися.

Ірина Соломко: Давайте поговоримо про ці типи. Як ви їх класифікували?

Анатолій Ткачук: Там немає ніякого ноу-хау, багато країн проходило шлях цих проблем. Треба виокремити декілька типів територій з особливими потребами розвитку. Перший — це території, які мають географічні обмеження. Наприклад, високогір’я.

Ірина Соломко: І навіть якщо там розвивається туризм?

Анатолій Ткачук: У високогір’ї його непросто розвивати, тому що туди потрібно провести комунікації, а це ускладнюється через гори. Це специфічний ландшафт, який дуже вразливий до діяльності людини, тобто це абсолютно інший інструментарій, ніж у рівнині.

Другий тип — це території, де через зміну економічної ситуації домінуюча промисловість прийшла в занепад. Це в основному шахтарські селища, де на шахті було орієнтована вся місцева економіка. Вугілля вичерпалося, шахта закривається і все. Що там робити, адже там люди? І там інші інструментарії.

Третій тип. Це сільські території з низькою щільністю населення. На сьогодні в Україні все більше територій починають бути такими проблемними. У зв’язку зі зміною сільськогосподарського виробництва роботи немає, люди виїжджають, решта у стресі і в алкоголізмі, тому відбувається деградація демографії. Але територія, на якій не живуть люди, вона, по суті, не контролюється державою і стає ризикованою. В європейських країнах та США їх називають територіями, які втратили здатність до самовідтворення. І без втручання держави зупинити цей тренд донизу практично неможливо.

Четвертий ти — це прикордонні території, які знаходяться біля кордону з обмеженим рухом чи спеціальним режимом. І сьогодні ми маємо величезний кордон з Російською Федерацією, де в прикордонних районах є дуже проблемною динаміка.

З іншого боку ми маємо специфічну історію, коли ми дивимося на південно-західні райони Одеської області. Вони ніби межують з Європейським Союзом, але вони не мають з ним контактів. Тому що там є Дунай без мостових переходів, є дунайські плавні, тобто комунікації туди немає, і вони віддалені від європейських ринків. На півночі — Придністров’я і бідні регіони Молдавії. Тому це також території, які потребують особливої уваги. Тим більше, що прикордонні регіони — це не тільки проблема економіки, це й проблема безпеки. Тому що, якщо прикордонна територія знелюдніється і там немає економіки, кордон може пересунитися далі.

Ірина Соломко: Чи ви рахували кількість цих територій за цією новою класифікацією?

Анатолій Ткачук: Якщо ми розуміємо, що в нас є такі проблемні території певних типів, ми повинні подумати, хто і що має робити щодо цих території. Тому є ідея запровадити двоетапний механізм надання території статусу території з особливими проблемами. Це може бути в межах області: обласна рада на підставі вивчення території може визначити, що в межах, умовно, Київської області ми маємо такий то район, який відноситься до категорії території з особливими потребами розвитку.

Коли область приймає таке рішення, вона в стратегії розвитку звертає увагу на цей регіон, приймає власну бюджетну програму підтримки та реалізації там проектів, які будуть сприяти його економічному відновленню.

Коли проблеми надто глибокі, і потребують надто великих зусиль, і простою бюджетною регіональною програмою допомогти неможливо, там треба застосувати державні заходи. Кабінет Міністрів надає статус цій території і вже на державному рівні визначає інструментарій та фінансування.

Тобто ми хочемо, щоб і національний, і регіональний рівень були в парі, щоб вони працювали над вирішенням проблем. Бо сьогодні фактично регіональний рівень не займається цим. Наразі статус депресивності надає Кабінет Міністрів. Але він знаходиться далеко.

Більш того, інструментарій має бути зовсім різний. Адже, якщо ми дивимося на прикордонні райони, де є величезна загроза для бізнесу. Який бізнес буде туди інвестувати? Держава може створити якусь інфраструктуру, але держава не може створити бізнеси, де будуть працювати люди. Тому держава може запропонувати бізнесу певну компенсацію для цього: чи страхування, чи зменшення податків. Тобто бізнес тоді оцінює ризики, і таким чином туди приходить, створює економічну діяльність, яка закріплює населення в цій території і створює там додаткову економіку.

Коли ми говоримо про території, де є фізичні та географічні обмеження, то вона має бути добре вивчена. Треба подивитися, що потрібно, щоб вона не знелюдніла повністю і щоб там був якийсь рівень економічного життя, достатній для того, щоб люди отримали необхідні їм доходи і базові послуги.

Ірина Соломко: Але наразі в нас таких механізмів немає. Ця аналітична записка, яку ви підготували, в перспективі має лягти в законопроект?

Анатолій Ткачук: За літні канікули вже був розроблений такий законопроект про внесення змін до закону про стимулювання розвитку регіонів, а також підготовані зміни до Бюджетного і Податкового кодексів, аби для різних типів територій були застосовані різні інструментарії підтримки чи мінімізації цих проблем у розвитку, які зараз там є.

Ми 6 вересня плануємо зробити першу презентацію цього законопроекту. Тема нова, озвучується зараз вперше, і ми попробуємо цю тему детально обговорити з усіх боків, що це не зрада і не перемога, це просто потрібно.

Наступний захід ми плануємо зробити в одному з прикордонних районів — у Глухові, ми попробуємо зібрати там людей з прикордонних районів та спитати, які ще в них є проблеми. Тому що оця прикордонна смуга, особливо в умовах жорсткої конфронтації з Росією, обмеження транзиту товарів є дуже вразливою.

Ірина Соломко: А Глухів — це не тільки прикордонна територія, а й територія, де зменшується кількість населення. Які тут ви вбачаєте інструменти, які б дозволили ці території перезапустити?

Анатолій Ткачук: Ми займаємося вивченням різних територій, різних ситуацій. Зраза багато говорять про запровадження ринку землі, і хочуть почати з продажу державних земель. Ми зустрічалися з першим віце-прем’єром, і я там говорив про те, що не потрібно починати з продажу державних земель, а лише з приватних. А що робити з державними землями, там, де вони ще не повністю розділені та передані в приватну власність? Держава могли би наділити сімейні ферми такими землями, створити умови підтримки таких земельних ферм, щоб вони почали ставати на ноги. І тут є цікавий досвід Бразилії, коли там спочатку агрохолдинги убили сотні тисяч гектарів земель, селяни їх покинули, а потім постало питання — що робити з цими землями? І держава почала або викуповувати або відбирати у цих агрохолдингів землі, надавати їх людям та сімейним фермам. Під ці земельні ферми видавалися пільгові кредити, щоб отримати якусь техніку, купити добрива. Коли починає працювати ця земельна ферма, збільшується доход в цій сім’ї, і таким чином ми зможемо там покращити ситуацію.

Програма створена за сприяння проекту «ДЕСПРО». Проект не обов’язково поділяє точку зору авторів програми та її учасників, яка була висловлена в програмі. Почуймося!

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.