Слухати

Громадське радіо / Скачати зображення

Діти на Донбасі такі, як і в Києві, просто навчились виживати. І це вина дорослих, — Андрій Козінчук

08 липня 2017 - 19:22 218
Facebook Twitter Google+
«В дітей на Донбасі такі ж самі потреби, як у дітей в Києві, вони радіють, як діти в Києві, немає якоїсь різниці, просто вони навчилися виживати. Це наша вина, вина дорослих"

В нашій студії ветеран АТО та відомий військовий психолог Андрій Козінчук.

Який його особистий досвід адаптації до мирного життя після повернення з війни? І як в цьому йому допомогла саме психологічна освіта? В нього запитає наш експертний гість, ветеран АТО з позивним «Ведмідь», інструктор Андрій Ільченко в рамках програми «Година ветерана». Це проект, ініційований самими ветеранами в рамках спеціального проекту «Точки опори» на Громадському радіо.

Андрій Ільченко: Как быть Андреем Козинчуком? От тебя постоянно требуют внимания, тебе постоянно кто-то звонит, ты постоянного где-то находишься. У тебя вообще есть свободное время?

Андрій Козінчук: Для того, щоб якось жити, мені потрібно було працювати, і я пішов у поліцію. Часу не вистачало ні на що. Тому я звільнився, в мене зявився вільний час, але все одно немає такого поняття, як робочий час. Буває таке, що ветерану необхідна моя підтримка, допомога об одинадцятій годині ночі. Це робочий час чи ні? Для мене — так, бо в нього є натхнення.

Бути Андрієм Козінчуком дуже цікаво, єдине, що забагато ваги.

Лариса Денисенко: Тобі самому є кому зателефонувати в 23:00?

Андрій Козінчук: Звісно, в мене є такі люди, яким я телефоную або зустрічаюся, або пишу в Інтернеті, бо частина з них в Європі. Це домовленість. Вони підтримують того, хто підтримує інших.

Я не маю права бути втомленим, бо я буду неефективним

Ірина Славінська: Чи знаходиться в цьому шаленому темпі простір для часу для себе? Можливо, це якісь улюблені хобі для розвантаження?

Андрій Козінчук: Я не маю права бути втомленим, бо я буду неефективним. Тому я ходжу в кіно, їм, сплю, тобто в мене є якісь речі, на які я не мжу «забити», бо я тоді буду неефективним в роботі з людьми. Тому, як правило, щоп’ятниці я ходжу в кіно.

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Ірина Славінська: Фільми якого жанру ви найбільше любите?

Андрій Козінчук: Я дивлюсь геройські та плаксиві фільми — де він зізнається їй в коханні, і всі плачуть. «Запах жінки» з Аль Пачіно дивлюсь декілька разів на рік.

Обов’язково я дивлюся фільми про війну, мені потрібно знати, наскільки я ще лишився людиною.

Ірина Славінська: Ви впізнаєте в них свій досвід?

Андрій Козінчук: Я шукаю в них формулу, як людина з того вийшла, як вона переживає, і наскільки я ототожнюю себе.

Андрій Ільченко: Как твоя супруга Наташа относится к тому, чем ты занимаешься, к тому, что ты уволился из полиции?

Андрій Козінчук: Я сказав, що мені потрібно звільнятися, бо я дурію, отже, в мене не буде грошей і я переходжу в режим альфонса. Вона погодилася без проблем. Ми з нею знайомі з того часу, коли я був ще курсантом, ще були тільки натяки про воєнну психологію. Я думав, що в мене буде полк, білий кінь, галіфе і шашка. А мені дали стінгазету. І вона бачила, до чого я клоню, і всі мої «задвиги» вона терпить. Може, і не терпить, але я до неї в будь-якому разі несправедливий. Бо якось в нашій сім’ї все крутиться навколо мене, а мало б навколо жінки. Бо що потрібно жінці — жінці потрібна увага, і квіти не лише на восьме березня.

Батьки  відправляють дітей відпочити до бабусі на війну. Діти в чому винні? 

Лариса Денисенко: Є втома від людей? Адже люди різноманітні, і в основному вони вантажать. Як зберегти віру в людей і не забувати, що всі люди переважно хороші?

Андрій Козінчук: Я йшов дуже довго до розуміння, що немає тотального зла. Немає людини, яка є тотальним злом або добром. Та я не працюю з тими людьми, які мене бісять, коли я відчуваю всередині, що мені некомфортно з цією людиною. В основному це «скиглики» та деструктивні люди.

Лариса Денисенко: А маніпулятори?

Андрій Козінчук: Цих я люблю навпаки. Це ж можливість потренуватися. Я одразу спеціально «ведусь» на маніпуляції, а потім….

Де отримати допомогу

Тетяна Трощинська: Але ми не можемо не говорити правди. Якщо є корупція, її потрібно висвітлювати.

Андрій Ільченко: У меня даже на тренингах создалось впечатление, что ты играешь.

Андрій Козінчук: Так, а як інакше? Маніпулятори будуть маніпулювати, поки ними хтось не зманіпулює. Це така гра, в яку почали грати комбати, які стали народними обранцями, і вони казали: «ветеран прийде, порядок наведе». Пройшло три роки, и ми бачимо, до якого жаху це призвело. Оце гра в маніпуляції.

Насправді я люблю людей. Мені дуже приємно, коли людина піднімається, коли є особистий ріст, і він не в грошах. Я свого часу був трохи в бізнесі, і бачив, коли людина заробляє — щастя немає в тому. І я бачив людей, які займаються улюбленою справою. Це міг бути вчитель праці, або той, хто робить щось руками, але він такий щасливий!

Моя основна рушійна сила — приписувати успіх людей, з якими я працюю. Кажу — то Козінчук таке зробив, при тому, що я там не грав ніякої ролі. Бо я був в тій ситуації, і мені від того добре. Звичайно, хвалитися не добре, але я такий є, і мені це подобається.

До речі, я в своїй діяльності не працюю з дітьми. Адже діти — це ті маніпулятори, яким я не буду взагалі перечити. В мене є, про що поговорити з дітьми, але коли якісь діти сідають мені на голову, мені все одно комфортно. Я як та бабуся — на тобі, дитино, другу шоколадку, а, якщо буде діатез, то мама вилікує.

Я вважаю, що дитині має бути добре. Можливо, це через Донбас.

Я хочу бут и найкращим у своїй галузі по адаптації. Щоб проект моєї команди «Побратими» і наш метод по цій роботі були найефективнішими в світі

Андрій Ільченко: Расскажи ту историю, когда вы приехали в детский дом.

Андрій Козінчук: Ми приїхали на «передок» в село, і нам сказали, що в тому селі 14 дітей. Це було літо 2015-го року, коли було ще «весело». Для мене було дивно, що там взагалі роблять діти. До нас підходить бабуся, і каже, що їй потрібна перепустка. Ми кажемо, що на виїзд перепустка не потрібна, бо до позиції противника було метрів 600. А вона каже, що перепустка потрібна на в’їзд, бо до неї діти приїдуть з Харкова на літо. І тут в мене логіка рухнула — батьки відправляють дітей відпочити до бабусі на війну. Діти в чому винні? Для них, звичайно, прикольно — щось бахкає, правда загинути можна. Але чим там думають дорослі?

Коли ми були в дитячому будинку на Луганщині, то я поспілкувався з дітьми. Мені сказали, що потрібно провести урок мужності. І діти сидять посміхаються, їм по барабану той урок мужності, адже ми всі з автоматами, кулеметами, і їм хочеться більше потримати того автомата.

Ми привезли їм всяких круп, але раді вони були виключно цукеркам. Було кльово, та в той самий час боляче, бо в них такі ж самі потреби, як у дітей в Києві, вони радіють, як діти в Києві, немає якоїсь різниці, просто вони навчилися виживати. Це наша вина, це вина дорослих. Я зараз розумію, що таке — дитина війни.

В нас є сюжет, якій підготував наш колега, журналіст Андрій Кобалія, і це буде сюрприз для Андрія Козінчука. В сюжеті колеги та друзі розповідають, що вони думають про Андрія.

Андрій Ільченко: Що ти сам про себе можеш додати?

Андрій Козінчук: Я дуже чутливий до різних переживань. Наприклад, коли загинув керівник Головного управління розвідки спецназу Максим Шаповал, то мене не було два дні — я був в собі, я був дуже злий, я їздив в громадському транспорті, і із задоволенням псував нерви комусь. Я п’ять років служив в одній з частин Головного управління розвідки, і знаю багатьох людей, чиїм командиром був Максим, і це було дуже важко.

Я себе не зовсім люблю, як мав би любити. Та ж моя зайва вага говорить про те, що я трохи на себе забив. Лікарі сказали, що я перейшов критичну межу, і треба з цим щось робити. Я почав щось робити, але знову — чиїсь потреби, і я не зміг знайти час для себе. Підтримувати себе в діючій формі можу, але так, щоб я міг фізично розвиватися, цього в мене немає.

Читайте також: Профі чи «Мішка Гаммі»? Хто такий Андрій Козінчук?

Не будьте нудними, стабільність – це лайно повне. Будете стабільними – далеко не підете, розвивайтеся і любіть дітей. Не ростіть ніколи, будьте дитиною

Лариса Денисенко: Що вам подобається чути на свою адресу?

Андрій Козінчук: Мені подобається конструктив, коли мені кажуть, чому конкретно я маю приділити увагу, коли треба добавити більше матеріалу, похудати. Та коли кажуть, що «мені не подобається, бо аура якась не така, я не отримав того, чого я хотів отримати, а чого хотів, незрозуміло». Ми за конструктивну критику, тому що вона робить нас сильніше, але коли просто зрада — це погано.

Але я знаю, що такі люди все одно будуть, і все одно люблю більшість людей. Я не соціопат, з цим все окей. Я проходжу свою терапію, я вже прекрасно їжджу в метро, я вже був на двох дуже масових заходах, де з моїм фізичним станом — серцебиттям, потовиділенням було все добре. Трохи була тривожність, але це норма. Тобто я росту. Бо я колись приїхав з ротації, і мене запросили на фестиваль вуличної їжі, де було дуже багато людей. І я поїхав туди, бо мені сказали «їжа», а насправді це — «люди». Така дивізія людей валить, їжі не видно. І всі чимось незадоволені: їм в жару наливають лимонад з купою льоду, вони п’ють, це має бути так смачно, а в них реакція: «ну, такоє». Далі пішли там якісь омари, лобстери, надзвичайно великі бургери, а я тільки з ротації, тільки вчора «тушняк валив». І я дивлюсь, як люди їдять, у них красиво тече соус по білій сорочці, і я думаю, про те, як я цього хочу, а вони кажуть: «такоє». Ну як так? І це мене переключило з того, що так багато людей, адже тут може статися вибух.

Ірина Славінська: Яка ваша мета?

Андрій Козінчук: Я хочу бут и найкращим у своїй галузі по адаптації. Щоб проект моєї команди «Побратими» і наш метод по цій роботі були найефективнішими в світі.

Ірина Славінська: В нас коротке бліц-опитування для Андрія.

Що для вас є найціннішим.

Андрій Козінчук: Сім’я — моя дружина команда.

Лариса Денисенко: На що ви витрачаєте найбільше часу?

Андрій Козінчук: На роботу.

Лариса Денисенко: На що б хотілося витрачати побільше часу?

Андрій Козінчук: Я задоволений цим.

Лариса Денисенко: Що насправді серйозне і про що жарти недоречні?

Андрій Козінчук: Недоречні жарти про недоліки.

Ірина Славінська: Що ви найбільше цінуєте в друзях?

Андрій Козінчук: Вірність.

Ірина Славінська: Що приносить найбільше задоволення?

Андрій Козінчук: Їжа.

Лариса Денисенко: Що найбільше дратує?

Андрій Козінчук: Тупі люди.

Лариса Денисенко: Що викликає страх?

Андрій Козінчук: Відсутність інформації.

Лариса Денисенко: Ваша найбільша пристрасть?

Андрій Козінчук: Секс.

Лариса Денисенко: Найбільша ненависть?

Андрій Козінчук: Ворог.

Лариса Денисенко: Найбільша мрія?

Андрій Козінчук: Реалізувати свій проект.

Лариса Денисенко: Коли і від чого ви востаннє плакали?

Андрій Козінчук: Від фільму позавчора.

Ірина Славінська: Який ваш наймиліший і найприємніший спогад?

Андрій Козінчук: Коли мама мене вкривала в дитинстві ковдрою.

Ірина Славінська: А найстрашніший?

Андрій Козінчук: Коли мені треба було їхати від батька.

Ірина Славінська: Улюблена розвага в дитинстві?

Андрій Козінчук: В мене був кінь-качалка.

Ірина Славінська: Які у вас стосунки з мамою?

Андрій Козінчук: Вона — мій друг.

Ірина Славінська: Який комплімент для вас найприємніший?

Андрій Козінчук: Що я є, і я важливий.

Лариса Денисенко: Що ображає найбільше?

Андрій Козінчук: Те, що я не приділив стільки уваги, скільки мав би.

Лариса Денисенко: За що в вашому житті ви відчуваєте найбільшу вдячність і до кого?

Андрій Козінчук: До тих людей, які, незважаючи на все, завжди поруч зі мною, хоча я, мабуть, недостойний цього.

Лариса Денисенко: Що б ви зараз їм хотіли сказати?

Андрій Козінчук: Що я вас люблю, що я намагаюся бути достойним, і що я вас дійсно ціную.

Лариса Денисенко: Щоб ви хотіли зараз сказати нашим слухачам і слухачкам?

Андрій Козінчук: Не будьте нудними, стабільність — це лайно повне. Будете стабільними — далеко не підете, розвивайтеся і любіть дітей. Не ростіть ніколи, будьте дитиною.

Лариса Денисенко: Яка найбільша проблема є у вашого колеги та друга Андрія Ільченка?

Андрій Козінчук: Відсутність гармонії, тобто діти, робота і соціальний фактор.

Лариса Денисенко: Щоб ви йому порадили зробити?

Андрій Козінчук: Забити трохи на роботу, і дати трохи енергії дітям.

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.