Слухати

Домашнє насильство в родинах ветеранів АТО: міфи та реальність

08 лютого 2017 - 19:23
Facebook Twitter Google+
Говоримо про міфи і специфіку проявів насильства в родинах ветеранів АТО: як попередити, що робити, якщо ви опинились у подібній ситуації, куди звертатись?
Домашнє насильство в родинах ветеранів АТО: міфи та реальність / Програми на Громадському радіо

У студії — Тетяна Сіренко, психологиня Центру медико-психологічної допомоги «Джерело життя», і Наталка Сонечко, військова волонтерка, ко-тренерка проекту «Серце воїна».

Лариса Денисенко: Як розпізнати насильство? Існує, як мінімум, чотири різновиди: фізичне, сексуальне, психологічне, економічне, а також форми, які багато хто не характеризує як насильство, — ігнорування, байдужість, нехтування потребами й інтересами іншого.

Тетяна Сіренко: Насильство — будь-яка дія, слово, вчинок однієї людини стосовно іншої, що завдає болю або психологічного страждання. Людина, яка піддається такій дії, страждає.

Для цього не обов’язково має бути фізичний компонент, бо психологічні страждання мають дуже серйозні наслідки для життя людини і впливають на якість життя.

Ігнорування та ізоляцію можна відносити до психологічного насильства, бо від цього людина серйозно страждає, найбільше ядро цього страждання в тому, що людина прагне контакту, а він не відбувається.

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Багато людей не завжди усвідомлюють, що вдарити дитину, штовхнути, обмежити — це вже насильство. Але це дійсно насильство, бо дитина від цього страждає.

Важливі компоненти, які допомагають розпізнати насильство, залежність і домінування. Людина має якісь важелі впливу: фізична сила, психологічна маніпуляція, фінансові важелі (якщо один член сім’ї використовує сімейний бюджет, щоб контролювати і домінувати, влаштовувати певні торги) — це насильство.

Ірина Славінська: Ігнорування і відсторонення може бути ознакою насильства?

Тетяна Сіренко: Звичайно, це буде психологічним насильством. У дитини є вроджена потреба в прив’язаності та любові, щоб її приймали, давали їй емоційний компонент. Це життєво необхідна потреба, бо впливає на розвиток дитини та якість її життя.

Якщо батьки не дають цього, дитина страждає та не вчиться спілкуватися і бути в контакті, що в майбутньому впливатиме на її життя.

Психологічні страждання мають дуже серйозні наслідки для життя людини і впливають на якість життя.

Якщо ігнорування відбувається між партнерами в стосунках, психологічне насильство, пов’язане з ігноруванням, відбувається тоді, коли людина не здатна до цього контакту. Іноді людина реагує ігноруванням там, де контакт дуже потрібен. Іноді він потрібен і тій людині, яка ігнорує.

Лариса Денисенко: Я помічала, що батьки застосовують схему потужної критики дій дитини, це саме стосується і партнерських стосунків. Як опиратися таким речам?

Тетяна Сіренко: Такі моменти часто відбуваються там, де батьки недостатньо зрілі і реалізовані. Гармонійне виховання відбувається тоді, коли в стосунках батьки-дитина дорослий займає позицію дорослого. При цьому поважає дитину як особистість та розуміє її потреби.

Дитина не є сформованою особистістю і вірить батькам, тому дитині складно відстоювати себе. Тут дорослим потрібно підтримувати бажання дитини стати окремою особистістю. Я б дуже радила пам’ятати, що дитина має вікові обмеження, але вона окрема особистість. За дітьми потрібно спостерігати, тоді вони добре показують, в чому їхні потреби і яким шляхом їм потрібно розвиватися.  

Ірина Славінська: Пропоную послухати матеріал, який підготувала наша колега Валентина Троян. Він стосується вивчення випадків насильства в родинах ветеранів та ґрунтується на досвіді центру «Ла Страда», який протягом 2016 року прийняв 38 000 дзвінків від жертв домашнього насильства.

Лариса Денисенко: 20% з тих, хто зателефонував на гарячу лінію, говорять про конфлікт в родині учасника чи учасниці бойових дій, як би ви це прокоментували?

Наталка Сонечко: Я би поставила питання, а ці 20% людей, які дзвонили, мали проблеми в сім’ях до війни? Війна, мабуть, не додає, а розкриває те, що в нас було до того: наші страхи, зневіру.

Звичайно, є конфлікт, бо дружина чекає з фронту свого чоловіка, підтримку, батька своїх дітей, коханого, а вертається артилерист, командир взводу. За той час, що вони не бачились, вони змінюються. Зазвичай з фронту ми повертаємось не тими людьми, якими йшли туди. Виникає такий конфлікт інтересів.

Серед моїх знайомих, побратимів, люди, які до війни мали мету, займалися спортом, мандрували, після повернення мають потребу йти в перед. Думаю, людина, яка їде на війну, повинна чітко розуміти, куди їде, чого, що може не повернутися. Коли є таке розуміння, не буде ілюзій.

Де отримати допомогу

Тетяна Сіренко: Коли я працюю, ставлю питання: чи було насильство в сім’ї до війни. Підходи в роботі та реабілітації будуть абсолютно різні. Випадків, коли насильство було присутнє і до війни, дуже багато. Модель спілкування в сім’ї часто формується з дитинства. Якщо модель насильницького спілкування засвоєна з дитинства, її дуже складно подолати, потрібно працювати з дитячими травмами, сімейними стосунками, вчити людину спілкуватися по-іншому.

У моїй практиці були випадки, коли зверталися чоловіки, в яких не було насильства в сім’ї у дитинстві, не було і до війни, але після війни чоловік говорить, що вдарив свою дружину. Чоловік сам прийшов до психолога — тут є з чим і з ким працювати, бо людина свідомо підходить до цього.

На цьому базується один з основних міфів, що половина суспільства вважає, що ветерани АТО є тотальними кривдниками. Це міф, бо ветерани різні, і різними вони були до війни.

Ірина Славінська: Чи є ще міфи, пов’язані з темою насильства?

Тетяна Сіренко: Я б звернулась до протилежного міфу. Це міф про те, що всі ветерани АТО — герої. Навіть, якщо чинять насильство, потрібно пробачати їм. Надмірна героїзація не йде на користь ні суспільству, ні самим ветеранам.

Коли я працюю, ставлю питання: чи було насильство в сім’ї до війни.

Лариса Денисенко: Чи є різниця між насильством у сім’ях, члени яких не брали участь у бойових діях, і в сім’ях ветеранів?

Тетяна Сіренко: Різниці нема, є специфіка.

Наталка Сонечко: На війні нам не потрібні емоції, соціальні норми. Завдання там  — вижити, в цьому нам допомагають інстинкти. Коли ми повертаємось, якийсь час перебуваємо в цих інстинктах. Я проговорила зі своїми дітьми, щоб до мене не підходили ззаду, сказала, що є правила, яких я прошу дотримуватися, бо не хочу нікого лякати. Це правила безпеки і спільного перебування.

Ірина Славінська: Коли йдеться про насильство у сім’ях ветеранів АТО, які повернулися додому, переважно говорять про насильство, яке чинять чоловіки, але жінки також є на передовій. Вони теж можуть повернутися з гнівом, який може трансформуватися в домашнє насильство?

Наталка Сонечко: На війні в мене не було гніву, а коли повернулася додому і зрозуміла, що не розумію, хто я і для, у мене був випадок, коли я на балконі сиділа зі своїм знайомим, який не був в зоні АТО. В нашій розмові пішла якась конфліктна ситуація, я вперше в житті відчула, як по мені йде така хвиля агресії, що я відчула, що візьму і скину його з балкону.

Я зупинила себе і стримала дихання, потім поглибила його і відчула, як хвиля опускається вниз — виявляється, я можу не тільки видати це назовні, а і пригасити в собі.

Ірина Славінська: Пропоную послухати ще один сюжет, який стосується насильства у родинах ветеранів і тези, що часто в родинах, де виникає насильство після повернення ветерана із зони АТО, проблема існувала і до того, як цей досвід було отримано.

Лариса Денисенко: До розмови також долучається психологиня ГО Центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало, організація також веде справу про випадки насильства у сім’ях учасників бойових дій.

Марта Чумало: У ситуаціях насильства в сім’ї, де один із членів має досвід участі в воєнних діях, маємо чітко розуміти, що досвід вбудовування в чіткі системи, де беззаперечно має бути виконаний наказ, паралельно отримується різний травматичний досвід, часто може транслюватися в сімейні стосунки.

Ми спостерігаємо, коли насильство було й до АТО, можливе значне зростання жорсткості. Часто жінки кажуть, що їм погрожують вбивством , зброєю. Також специфікою є те, що починають застосовуватися методи, досвід, отримані в АТО: утримання в полоні, позбавлення сну. Ми фіксуємо цю специфіку. Тут важливий контекст можливої наявності зброї, який підвищує небезпеку.

Ми ведемо справу жінки, яка потерпає від насильства з боку чоловіка, котрий був в АТО, організовує волонтерські допомоги для фронту. На судових засіданнях він застосовує різні впливи, використовуючи камуфляж, своїх колег із зони АТО, вони приходять і агресивно себе ведуть, з нашої точки зору, так чиниться вплив на суд.

В сім’ї цієї жінки на першому поверсі всі вікна були забиті, щоб вона не могла втекти під час того, як він її бив. Наприклад, після відвідання церкви її забирають у машину і везуть в психіатричну клініку — якийсь вплив, який важко зрозуміти.

Якщо в людини були ресурси до війни, їй є до чого повертатися.

Тетяна Сіренко: З того, що я почула, у мене виникає думка, що ситуація точно є нетиповою. Тут я чую про стани близькі до психозів, швидше за все, там присутня і алкогольна залежність.

Лариса Денисенко: Людину дійсно настільки розбещує зброя, що вона може погрожувати застосуванням?

Наталка Сонечко: Я бачила на фронті різні ситуації. Звичайно, коли ти тримаєш зброю, вона піднімає в тобі якісь енергії, але на фронті були різні ситуації. У 2014 році хлопці, які відклали комп’ютерні мишки і взяли в руки СВД, часто говорили: я стріляю і думаю, хоч би не попав. Думаю, треба говорити про виховання і внутрішню культуру. Скальпель може бути зброєю, а може врятувати життя.

Тетяна Сіренко: Ситуація частіше не в тому, що ветеран пережив на війні, а в тому, на що це накладається. Говорити, що це тільки результат війни, немає сенсу. Якщо в людини були ресурси до війни, їй є до чого повертатися.

Лариса Денисенко: Як справлятися з усім цим власними ресурсами, як може допомогти соціум, а коли варто звертатися до фахівців?

Тетяна Сіренко: Я вважаю, перший крок до зцілення — визнати, що зі мною щось відбувається, це не просто щось найшло. Існує парадокс, що часто після війни людині хочеться замкнутися, особливо, в суспільстві, яке не дуже його розуміє і дуже відрізняється.

Але травми, отримані на війни, отримані від людей і контактів з ними. І повністю зцілитися можна тільки в контакті з людьми. Не обов’язково звертатися до психолога, але отримувати підтримку можна від побратимів чи родини.

Наталка Сонечко: У першу чергу, треба зрозуміти, якщо я прошу про підтримку в когось, це не значить, що я здався, а значить, що тепер я не сам. Суспільство поділяє АТО-вців на «неадекватів» і бідних хлопчиків «за шо ж вони там», вони повертаються сюди зі своєю позицією жертви, з позицією, що їм всі зобов’язані.

Суспільство має розуміти, що повертаються ніякі не бідні хлопчики, а гідні чоловіки і жінки, які мають досвід, якого немає у цивільного населення. Цей досвід такий колосальний, що не використати його — гріх. З’являється насильство в сім’ї — але ж ти йшов на фронт захищати свою сім’ю, а повертаєшся і починаєш її знищувати, значить ти такий самий орк, з якими воював. Має бути це розуміння.

Коли авторці нашого тренінгу поставили питання, як в домашніх умовах справитися з проявами посттравматичного синдрому, тривогами, агресією, вона сказала, що ніяк. Самому справитися неможливо. Мій ресурс — моє середовище побратимів. Ми збираємось малими групами, їздимо на тренінги, у нас є поняття «безпечна людина»: коли мене накриває, я не буду гортати телефонну книгу. В мене є три номера, з цими людьми проговорено. І серед ночі я можу подзвонити і сказати, що мені треба поговорити. Мені допомагають фізичні вправи, відслідковування свого дихання, стану. Мені подобається назва нашого тренінга «Посттравматичний ріст» — можна піти в синдром, а можна стати сильнішим із цим досвідом та ділитися ним з іншими. Моя найбільша порада — не залишатися з цим наодинці.

Лариса Денисенко: Що найважливіше варто запам’ятати з нашої розмови?

Тетяна Сіренко: Проблему насильства не треба ігнорувати, якщо вона є. І з боку тих, хто її вчиняє і тих, хто стає жертвою. Не варто залишатися наодинці із цією проблемою.

«Громадське радіо» радить, де шукати допомогу у складних ситуаціях.

unnamed_3_0.jpg

Профілактика домашнього насильства // «Громадське радіо»
Профілактика домашнього насильства
«Громадське радіо»

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.