Слухати

«Люди в небезпеці допомагають своїм, навіть якщо вони їх не люблять», — психолог

03 червня 2017 - 17:15
FacebookTwitterGoogle+
Розглядаємо закономірності людської психіки у надзвичайних ситуаціях. Що таке ефект свідка? Як реагувати, якщо ви стали свідком ДТП, злочину, насильства, порушення прав людини?

З гостею студії Ларисою Волошиною, психологинею, журналісткою, телеведучою та Наталею Гесюк (телефоном), старшим психологом Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Тернопільскій області, говоримо про те, як бути ефективним свідком, не нашкодити собі та іншим і надати потрібну допомогу, а також просити про допомогу, якщо ви потрапили у надзвичайну ситуацію?

 

Андрій Куликов: Як людині властиво реагувати, коли вона стає свідком надзвичайної ситуації, а як потрібно?

Лариса Волошина: Є теорія, яка показує, що люди зазвичай приходять на допомогу, готові піддати себе небезпеці заради тих, кого вони ідентифікують з собою. Наприклад, до родичів та близьких. Є дослідження, які показують, що навіть друзям допомагають майже на 23% менше, ніж родичам.

Є соціальна теорія, що людина — соціальна тварина. Щоб вижити, їй потрібно бути в спільноті. Такі речі, як взаємодопомога, альтруїзм, нехтування власною безпекою заради порятунку іншого — моделі виживання нас як виду. Людина не може вижити без інших людей, тому в небезпеці відкриваються глибинні архетипічні моделі поведінки – колективна поведінка. В ситуації небезпеки ті, хто рятує своїх — свої гени — продовжують гени в майбутньому. Тому дійсно людина в небезпеці допомагає своїм, навіть якщо вона їх не любить.

Наприклад, людина стала жертвою нещасного випадку. Вона розуміє, що навколо багато людей, але ніхто не приходить на допомогу. В цей момент важливо не кричати: «Допоможіть всі!», а конкретизувати своє прохання до когось, хто здається близьким.

Жертвам, які потрапили в ситуацію небезпеки, радять звертатися до когось конкретного. Наприклад, ви бачите, що жінка визирає з вікна, кричіть їй: «Жіночко, викличте поліцію». Те саме радять тим, хто став свідком таких подій, як ДТП. Перший крок — ідентифікувати ситуацію як ситуацію небезпеки. Це не завжди можливо, бо ти бачиш, що щось відбувається, а навколо люди не реагують. Тоді здається: може, я щось перебільшую. Після ідентифікації людина має прийняти рішення щось робити, а третій важливий крок — розуміти, що робити. І це не завжди можливо. Наприклад, якщо це ДТП, я не знаю, чи не нашкоджу.

Жертвам в ситуації небезпеки потрібно звертатися до когось конкретного

Андрій Куликов: Буває так, що хочеш допомогти, від тебе теж очікують допомоги, але кидається кілька людей і ти там будеш лише заважати.

Лариса Волошина: Можливо. Наприклад, ДТП — це стосується всіх і з усіма може статися. Але я не лікар, тому не знаю, чи діставати людину з машини. Що робити свідку? Прийняти рішення про власну відповідальність: я маю допомогти, а також розуміння: я не знаю як. І свідок починає кричати про допомогу, але він конкретизує її: ви — викличте поліцію, ви — швидку. Він також запитує: чи є тут лікар, поліцейський. Тому в цей момент треба конкретизувати: я не знаю, що робити, скажіть що — я зроблю.

Будь-яка надзвичайна ситуація — ситуація паніки. Є ще один з механізмів, який заважає надати допомогу, — розмивання відповідальності. Тобто: нас багато, при нас робиться щось жахливе, ми не знаємо, що робити і думаємо: а що я буду лізти?

Розмивання відповідальності — дуже природній механізм для людини. В надзвичайних ситуаціях ми починаємо демонструвати моделі колективної поведінки, а не індивідуальної. Ми стаємо частиною натовпу, тому людина не завжди проявляє ініціативу. Природа їй диктує, що треба робити так, як всі, бо виживати мають всі.

Андрій Куликов: А що таке «ефект свідка»?

Лариса Волошина: Це так званий ефект Дженовезе. Він пояснює, чому людина, будучи свідком, не завжди приходить на допомогу. Це історія, яка сталась в США в 70-х. Її багато досліджували психологи, бо тоді стався дивний випадок.

Кітті Дженовезе йшла додому, поруч йшла випадкова людина, яка кинулася до неї з ножем. Кетті почала кричати: «Рятуйте, він мене вбив». Люди в цей час визирають з вікон, нападник лякається і тікає. Потім всі бачать, що Кетті стала, пішла далі додому, але потім чоловік напав вже в під’їзді, а вже в квартирі її вбив. Тоді там було майже півсотні свідків. Коли людей питали, чому вони не викликали швидку, поліцію, дехто з них говорив: «а я не знаю, чи потрібна була допомога, може, це якась п’яна оргія».

І тут важливо те, про що я вже згадала: конкретизувати допомогу («Допоможіть ВИ: місіс така-то/людина на другому поверсі). Коли крик про допомогу Кітті був направлений просто в простір, більшість людей подумали, що можна відсторонитися.

Коли ми опиняємось в ситуації небезпеки, в нас одразу спрацьовує інстинкт колективного виживання, тому ми починаємо реагувати, дивлячись на натовп

Друге пояснення, чому люди не дзвонили в поліцію: «тут же багато людей навколо, я ж бачив, хтось же подзвонив». Це «ефект свідка» — здається, що хтось вже подзвонив, взяв на себе відповідальність. Американські поліцейські говорять, що свідки часто не повідомляють про нещасні випадки, бо думають, що це вже хтось зробив, щоб не виглядати смішним. Це ще одна властивість людини: «Ну що я, зараз викличу поліцію, а вони тут граються; зараз подзвонюю і буду сотим».

Ефектом розмивання відповідальності зумовлені й такі ситуації, коли людина надає допомогу, робить геройський вчинок і потім не ідентифікує себе. «Безіменні герої» — це теж розмивання відповідальності.

Де отримати допомогу

Кожен з нас має розуміти: коли ми опиняємось в ситуації небезпеки, в нас одразу спрацьовує інстинкт колективного виживання, тому ми починаємо реагувати, дивлячись на натовп. Тут треба пам’ятати, що є «ефект свідка» і те, що ми зараз не дзвонимо в поліцію і не приходимо на допомогу, зумовлено нашою природою. І ми просто маємо пересилити себе і підняти слухавку. Є дослідження, які показують, що навіть інформація про «ефект свідка» сильно підвищує індивідуальну відповідальність в небезпечних ситуаціях.

Є ще один момент, який ми повинні про себе знати. По-перше, людина проявляє співчуття до тих, кого знає. По-друге, до тих, з ким буде більше стикатися. Університет у Вірджинії проводив дослідження про те, що таке емпатія. Вони сказали студентам читати листи людей, яким потрібна допомога. Кожен в окремій кімнаті читав один і той самий лист Кеті Дені, де вона описувала, що є студенткою цього університету психології, потрапила аварію і тепер не ходить, через це багато попустила в навчанні і боїться, що їй доведеться покинути університет. І потім викладач приходив і давав людині, яка прочитала цього листа, записочку від Кеті про те, що вона просить допомогти їй наздогнати навчання.

І серед студентів більше відгукувалися на це прохання ті, яким говорили, що через тиждень Кеті прийде в їх аудиторію. Ситуація: «я буду бачити людину, якій відмовив» для людини нестерпна. Тому якщо ми піддаємося колективній моделі поведінки і відвертаємося та не робимо елементарних речей, потім нас наздожене відчуття провини та «ефект того, хто вижив».

Тетяна Трощинська: Буває так, що ти проходиш повз і бачиш, що мама чи тато смикають за руку маленьку дитину і можуть її вдарити. Здавалось би, особливої ситуації небезпеки нема, бо традиційно ми думаємо: розберуться. Як тут бути, втручатися чи ні?

Лариса Волошина: Я думаю, так. Я втручаюся. Дуже багато видів публічної поведінки залежить від стереотипів суспільства. Якщо суспільство припинить толерувати такі речі, як насильство над дитиною, якщо буде просто втручатися і говорити: «стоп, ні», тоді людей, які проявлятимуть насильство, буде менше. Є поняття «ювенальна юстиція». Ми знаємо, що на Заході викладачі чи просто сусіди якщо лише припускають, що дитина піддається якійсь агресії, викликають поліцію. Держава і суспільство мають бути на захисті дитини — цю норму ми маємо засвоїти.

Андрій Куликов: З нами на зв’язку з Тернополя Наталя Гесюк, старший психолог Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Тернопільській області. Скажіть, чого не слід робити, коли ви стали свідком ДТП?

Лариса Волошина: Я можу сказати про надмірну реакцію людей. Наприклад, побачили аварію в місті або багатолюдному місці — і всі, хто може, швидко йдуть допомагати: витягувати людину з машини, допомагати дитині, якась жінка починає кричати, плескають по обличчю, поливають водою. Люди й так в шоковому стані, а їм зі сторони різним способами хочуть допомогти прийти до тями. Ті, хто так допомагає, думають, що цим роблять краще. Насправді, це подвійний стресовий фактор для постраждалого.

Тетяна Трощинська: А як поводитися правильно?

Лариса Волошина: Якщо бачите загрози життю людини, дзвоніть 103, а тоді 101, 102. Якщо серед свідків є людина, як активно махає руками, постійно намагається допомогти витягувати когось з машини – попросіть її привезти води чи кудись подзвонити — зробити щось, що ця людина може зробити і не заважати.

Не всі постраждалі травмовані фізично — хтось може бути в паніці. Якщо ця людина не в машині і у вас є можливість, відведіть її від місця ДТП, оберніть спиною до події. Якщо ви будь-що говоритимете людині, а вона бачитиме те, що сталося, то не отримає допомоги. Обов’язковим має бути візуальний контакт. Ви будете бачити, звужуються чи розширюються зіниці, чи побілили губи, чи поблідла шкіра. І з таким контактом будете бачити, чи чує вас людина, чи реагує. Ставте прості запитання: як до вас звертатись, скільки людей було в машині, куди ви їхали, чи є у вас там речі. Якщо в машині є постраждалі, які не можуть за себе відповідати, ця людина може допомогти дізнатися важливі речі: скільки років постраждалому, чи є в нього якісь хвороби.

Тетяна Трощинська: В Україні є регіони, де є особлива небезпека, де можуть бути ситуації, коли когось схопили і везуть на допит.

Лариса Волошина: Це вкрай небезпечні ситуації. Ми розуміємо, що там чиниться злочин, там нема влади і державних інституцій, а влада — це відповідальність. Де нема держави — нема моделі владних інституцій. Тому це злочин, де свідок є потенційною жертвою. Людина має сама вирішувати, як вчиняти. Вона точно має хоча б зафіксувати, повідомити. Але тут треба бути надзвичайно уважним.

Андрій Куликов: Окрім фізичного насильства і ДТП, є психологічне насильство. І наша колега Катерина Кадер підготувала матеріал про цькування.

Лариса Волошина: Ми розуміємо, що булінг — це завжди публічна дія, де є свідки. Якщо школа — свідками є діти, якщо армійська дідівщина, там теж є свідки, як і на роботі. Публічне приниження, коли керівник когось обзиває і кричить — це булінг. Насправді, колектив може виносити рішення стосовно того, що відбувається. Ми знаємо, що моральна зневага є причиною піти до суду, де дійсно будуть розглядатися покази свідків. 

Є інший момент, коли батьки кажуть дитині: якщо тебе б’ють чи травлять — розбирайся, дай здачу. І дитина живе в світі, де треба бути героєм і постояти за себе, а вона не може. Дитина може дуже любити батьків і боятися їх розчарувати, тому вона бере на себе надвідповідальність.

Щоб зрозуміти, що ваша дитина може бути жертвою булінгу, є кілька ознак. Наприклад, у дитини нема шкільних друзів, вона уникає шкільних заходів, навколо неї нема однокласників, вона не дуже хоче ходити в школу, мовчить і не скаржиться, що щось не так. Із цим треба йти до фахівця, не намагатися втручатися. Треба дати дитині зрозуміти, що ви з нею, пропонувати звернутися по допомогу.

 Якщо вас цькують, це провина тих, хто з вами так робить — не ваша в жодному разі

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Як відрізнити, що дитина може бути агресором булінгу? Це діти, які дуже агресивні, видають в розмовах з батьками негативні або нарцистичні судження про однокласників. Якщо бачимо, що дитина дружить тільки зі статусними дітьми і для неї статус та гроші є важливими — перед нами нарцис, який так може проявляти свою агресію. Це агресія, що спричиняє булінг. І це не завжди дитина з поганої та асоціальної родини. Насправді, ця дитина по суті лідер, просто вона не вміє конструктивно проявляти ці якості.

Андрій Куликов: Які правила безпеки для тих, кого цькують?

Лариса Волошина: Ви маєте повністю усвідомити: це провина тих, хто з вами так робить — не ваша в жодному разі. Ви можете зробити щось не так, сказати щось не так, але прояв агресії, тим паче знущання над іншим, є ганебним вчинком. Якщо з вами так вчинили, провина повністю на агресорові.

Я закликаю шукати допомогу у батьків, друзів, у спеціальних центрах. Якщо людина чи колектив роблять це з вами, вчителі і батьки не звертають на це увагу і говорять: «розбирайся сам» — це неправильно. Будь-яка людина має вчиняти правильно, потрібно давати відсіч і це має бути виключно у правовий спосіб: постояти за себе та за свою гідність. І ви маєте на це право. 

03_chervnya.jpg

Як просити по допомогу //
Як просити по допомогу

Також ми провели опитування наших слухачів у Фейсбуці: на питання «Ви стали свідком побиття людини на вулиці. Ви бачите це з вікна своєї квартири пізно ввечері», 55% вказали, що негайно викличуть поліцію та бігтимуть на допомогу.

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.