Слухати

Медаль героя отримали ті, хто сидять у штабі, — син загиблого комбата

26 квітня 2017 - 19:05 174
Facebook Twitter Google+
У третю річницю з дати проголошення в Україні Антитерористичної операції штаб АТО повідомив, що загалом за три роки загинули 2 тисячі 652 військових

Це сухі цифри. Однак для кожної родини, яка зазнала страшної втрати, за цифрами стоїть обличчя, якого вже ніколи не побачиш, та голос, якого вже ніколи не почуєш.

І хоча визначити, кому важче пережити смерть близької людини, неможливо, особливу увагу слід звернути на дітей. Адже найчастіше вони не можуть пояснити, що з ними відбувається, навіть собі.

Дітям Зоряни Кузьминої було лише 7 та 4 роки, коли їх батько, доброволець батальйону «Донбас» Дмитро, загинув влітку 2014 у селищі Ульянівка, натрапивши на ворожу засідку. Зоряна пригадує, що для старшого Михайла це було важким ударом.

«Старший дуже тяжко сприйняв смерть батька, тому ще для нього батько був дуже близьким. Він замкнувся у собі. Спочатку мені здавалося, що з молодшим нічого не відбувається, тому що він маленький 4 з половиною рочки. Ми йому пояснили, що тато став ангелом, мені здавалося, що він це сприймав, як казку. Але пізніше, коли темрява почала трохи розсіюватися, я побачила, що в дітей є проблеми. Вони проявлялися в агресії, у страху, не могли будувати відносини з однолітками. Один поводився агресивно, а другий навпаки — замкнено. Мусили звертатися до психологів», — говорить Зоряна.

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Зоряна розповіла, що мусила звернутися до психологів, і це допомагало. Спочатку вони їздили у загальні групи, де діти займалися окремо від дорослих.

«Дітям дуже подобалося, з ними гралися, навчали їх взаємодії з іншими. Для дітей слово „психолог“ — це було щось позитивне», — зазначає вона.

Після цього родина відвідувала сімейного психолога, однак через деякий час, Михайло знов почав болісно згадувати батька.«Він став сильно скучити за батьком, казав: „Чому мене кидають ті, хто мене любить“. Навіть за півтора року він знову почав дуже гостро це сприймати. Мусили звернутися до психолога вже приватно, і він займався півроку. Ніби стабілізувалося. Психолог давала поради щодо того, чим займатися, на що звертати увагу. Зараз до психолога кілька місяців ходить вже молодший син. Я вважала, що його психіка сприйняла все найлегше, а виявилося, що в нього глибоке переживання втрати батька», — додає Зоряна Кузьмина.

За словами Зоряни, молодшому Івану, порадили скидати агресію у спортивній секції, тому він займається тхеквондо, крім того нещодавно записався у музичну школу. Старший обрав IT напрямок, а також обидва хлопчики додатково вивчають англійську.

Важко чути, що батьки, які вже ніколи не повернуться додому, не зможуть порадіти успіхам синів, та не допоможуть подолати труднощі.

Читайте також: Як допомогти дитині пережити смерть тата або мами на війні, — психологині

А загиблому від кулі снайпера в 2014 році у Дебальцевому командиру та засновнику батальйону «Київська Русь» Олександру Гуменюку було б, чим пишатися. Три його сини, яким вже виповнилося 13 років, окрім шкільного навчання, займаються бойовим самбо та цього року закінчують музичну школу.

Їх мати, теж військова, Олена Гуменюк розповіла, що після загибелі чоловіка найважче було просто жити далі.

«Найбільший страх, що все це продовжується. Якщо я зараз буду сидіти вдома, то цей шмат пирога війни отримають мої діти. І це має знати кожен українець. Якщо ми зараз не захистимо нашу державу, то війна залишиться нашим дітям, і ми боятимемося жити далі», — розповідає Олена.

За словами Олени, дітям швидко довелося подорослішати.

«Діти мені допомагають, вони знають, що вже о 7:30 мене немає вдома, а повернуся тільки о 18:00. Тому фактично домашня робота, навчання, вони зараз ще екстерном закінчують дев’ятий клас, все лягло на їхні плечі. В них кожна секунда розписана, й вони самі організують свій час, тому що мами немає вдома, а тато їм також не допоможе, тому що папи вже немає», — говорить вона.

Де отримати допомогу

В її синів козацькі чуби та дорослі погляди. Вони дійсно виглядають старшими за свій вік, та неохоче говорять про те, що відчувають.

«Я відчув, що треба допомагати мамі, бо вона сама таке горе не змогла б витримати. Я подумав, що треба ставати більш самостійним», — говорить син загиблого Олександра Гуменюка

«Мій батько — чесна людина. Він ніколи не ставив під загрозу людське життя, завжди сам йшов уперед, приймав удар на себе за будь-яких обставин», — додає другий син героя.

«Хочу, щоб всі люди знали своїх героїв, і завжди їх пам’ятали. Тому що медаль Героя України отримали ті, хто сидить у штабі, та нічого не робить»,—- зауважив третій син.

Діти, як і Олена Гуменюк, дуже переймаються, що батька так і не нагородили званням Героя України. Його побратими навіть розмістили петицію на сайті президента України, але підписів дуже не вистачає.

Визнавати та пам’ятати — це так небагато, але й так важливо, що ми, живі, можемо зробити для тих, хто загинув за мирне майбутнє. Для тих, хто втратив найближчу людину, необхідно розуміти, що це було не намарно. І не тільки для них, а й для всієї країни.

Марія Зав’ялова, Київ, «Громадське радіо»

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.