Слухати

Мужики, не надо бояться меняться, мы уже поменялись, — ветеран АТО своим побратимам

18 березня 2017 - 20:05
Facebook Twitter Google+
В проекте «Точки опоры» - сегодня Час ветерана вместе с Андреем Ильченко, ветераном, инструктором 169-та ротно-тактической группы и Александром Чаморсовым «Хемингуэй», ветераном и дизайнером

«Час ветерана» — это проект, инициированный самими ветеранами.

Александр Чаморсов: В мене насправді два позивних, один з них — «Хемингуэй», який я отримав в організації «Побратими», де я проходив психологічну реабілітацію після війни, інший позивний «Сцена» я отримав на фронті.

Я дуже люблю розповідати історії, і на будь-яку відповідь я намагаюсь розповісти історію. Я написав 10 історій, серед яких є історія про позивний. Але вона починається з того, ким я був до війни. Я закінчив Харківській художньо-промисловий інститут, зараз він називається Харківська академія дизайну і мистецтв. Закінчив її я ще за радянських часів, і спеціальність моя — художник-конструктор, тобто дизайнер. Все життя я пропрацював дизайнером в багатьох компаніях. Так би я і допрацював до пенсії, як би не війна.

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Андрей Ильченко: Саша, ты занимался определенным родом деятельности, получал от этого удовольствие. Что сейчас пошло не так? Почему ты этим дальше заниматься не хочешь?

Александр Чаморсов: Я не можу сказати, що ця діяльність мені більше не подобається. Мені все також подобається дизайн, ті роботи, які я робив, і не тільки мені. Але я скоріше за все цим не буду займатися не тому, що мені не подобається, я просто хочу займатися іншим. Можливо, я бачу свою місію в іншому.

Человек с большим сердцем сможет сделать больше, чем человек с кучей дипломов

Михаил Кукин: В чому вона полягає?

Александр Чаморсов: Я спробую пояснити, але це знову буде історія. Я намагався аналізувати ситуацію, коли я зрозумів, що моя місія має бути іншою. Скоріш за все, це відбулося ще на фронті. Там я багато спілкувався зі своїми друзями в батальйоні.

Андрей Ильченко: Кем ты был на востоке?

Александр Чаморсов: Моя посада називалась «начальник клуба». Не треба плутати з керівником нічного клубу. Ситуація була наступна: я дуже довго атакував військкомат, і умова була одна — я повинен потрапити на передову. С третього намагання це мені вдалося. Коли я втретє прийшов атакувати військкомат, воєнком мені каже, що завтра відправка в Гончарівськ, звідки всі йдуть на війну. Але сказав, що їхати туди я маю сам. Добре, я поїхав. Виявилось, що в Гончарівську була танкова бригада. Той командир, який записував людей, що приїхали, спитав, чим я взагалі займався, на що я відповів, що я дизайнер, і навіть, коли проходив строкову службу в армії, малював, і навіть не знаю, на чому їздить танк — на солярі чи на бензині.

Коли людина каже, що вона хоче вчитися, це набагато крутіше, ніж коли вона каже, що знає все

Андрей Ильченко: В итоге ты ездил за штурвалом танка?

Александр Чаморсов: На бороні, значить не танкіст.

Михаил Кукин: Я так розумію, що отримали ви позивний «Сцена», тому що були «начальником клубу» а клуб — це і є сцена.

Александр Чаморсов: Так, позивний придумали дуже швидко, ніхто не питав, подобається чи ні.

Михаил Кукин: Мы говорили о миссии, но немного отвлеклись.

Александр Чаморсов: Ця історія почалась вже під кінець служби. Я багато спілкувався зі своїми хлопцями, які просто приходили зі мною поговорити. І себе я асоціював із психологом, який працює у військовій частині. В нас до речі, не було посади психолога в батальйоні і взагалі такої людини не було.

Татьяна Трощинская: Ви почали стихійно це робити?

Андрей Ильченко: Я бы сказал, как наш побратим Андрей Козинчук: «Человек с большим сердцем сможет сделать больше, чем человек с кучей дипломов». Мне кажется, это о Саше.

Повернення фізичного тіла було швидким — я сів в Костянтинівці на потяг, а зранку вже вийшов в Борисполі. Але сам я не повернувся

Татьяна Трощинская: Вони самі почали до вас приходити?

Александр Чаморсов: Так, і я дуже цьому радів, адже в нас була різниця у віці. Коли я служив, мені було 52 роки, а побратимам трошки за 20. Отже, вони зі мною спілкувались. І це було спілкування рівний рівному, те спілкування, яке є в нашій організації «Побратими». Вік не має значення, те, що я був офіцер, теж не має значення. Тому і почалися роздуму про цю місію — вивчитися на психолога.

І я наприкінці служби почав атакувати вищі військові навчальні заклади, почав взнавати з приводу навчання на психолога. Вони мене швидко опустили на землю, і я зрозумів, що я вже не їх клієнт, тому що вік не той. Там займаються курсанти.

Татьяна Трощинская: Першу освіту можна здобувати до 65 років, а щодо другої, то тут терміни не обмежені.

Александр Чаморсов: Але це не стосується військових навчальних закладів.

Татьяна Трощинская: В нас є телефонний дзвінок.

Слушатель Андрей Козинчук: Доброго дня, мене звуть Андрій Козинчук. Я дзвоню передати вітання і сказати, що я вас сильно люблю. На рахунок віку і навчання я можу сказати, що коли це навчання зріле і свідоме, воно має свої переваги. Коли людина каже, що вона хоче вчитися, це набагато крутіше, ніж коли вона каже, що знає все. Тому я підтримую і сам буду шукати можливості, щоб ми всі могли навчатися. Але в мене є питання: навіщо ти це робиш? Що ти з цього маєш?

Найважче було те, що я не знав, що зі мною відбувається, чому це відбувається, чи я нормальний, чи ні

Александр Чаморсов: Скоріш за все, я це роблю і для себе, в тому числі. Напевно, це ця верхня частина Піраміди Маслоу, коли вже йде самоактуалізація.

Андрей Ильченко: Когда наступил момент, что ты решил в себе что-то поменять? Что этому способствовало, и как ты это для себя осознал после демобилизации? Как ты нашел «Побратимы», почему именно они? Ведь таких организаций много.

Де отримати допомогу

Александр Чаморсов: Я не думаю, что таких организаций много, я знаю лишь две, которые объясняют ветерану, что с ним происходит. Это «Побратимы» и «Сердце воина».

І обидві вони є громадськими організаціями, вони не державні. На щастя, напевно. Тому що я можу розповісти історію, як я проходив психологічну реабілітацію за допомогою держави.

 

 

Це виглядало приблизно так. Повернення фізичного тіла було швидким — я сів в Костянтинівці на потяг, а зранку вже вийшов в Борисполі. Але сам я не повернувся, було дуже важко. Найважче було те, що я не знав, що зі мною відбувається, чому це відбувається, чи я нормальний, чи ні. Я почав шукати відповіді.

Андрей Ильченко: То есть ты понял, что ты изменился. Я хочу сказать всем ветеранам: «Мужики, не надо бояться меняться, мы уже поменялись». И вот живой пример гостя, который сейчас находится в студии.

Александр Чаморсов: Дійсно, це було видно, що я змінився, і не тільки з моєї точки зору, а й з точки зору суспільства — я не хотів спілкуватися з мамою, із сестрою, не хотів їздити до них.

Було видно, що я змінився, і не тільки з моєї точки зору, а й з точки зору суспільства — я не хотів спілкуватися з мамою, із сестрою, не хотів їздити до них

Михаил Кукин: Чому? Вони не поділяли ваших поглядів чи не схвалювали того, що ви поїхали на війну?

Александр Чаморсов: Ні, з цим було гаразд, тим більше, що в моє сестри теж був мобілізований чоловік.

Справа не в тому, що вони не поділяли моїх поглядів. А в тому, що людина, яка повертається з війни, якийсь період взагалі не хоче спілкуватися з соціумом. Ясно, що соціум в ролі мами на це ображається.

Когда я вернулся, я несколько раз еще ездил встречать поезда с моими ребятами, потому что я никак не мог их отпустить и отпустить ситуацию.

И я попытался найти ответы на то, что со мной происходит. Это было начало 2016-го года, государство уже занималось так называемой «реабилитацией» участников АТО.

Андрей Ильченко: Реабилитация — это когда возвращают человека в прошлое состояние. А это абилитация или адаптация.

Александр Чаморсов: Отже, я приїхав проходити державну адаптацію в санаторій. С фізичною реабілітацією було все нормально, я проходив відповідні процедури.

Когда я вернулся, я несколько раз еще ездил встречать поезда с моими ребятами, потому что я никак не мог их отпустить и отпустить ситуацию

Щодо психологічної реабілітації, то, коли я проходив повз кабінет психологині, то чув, що з нього лунає музика, бачив, що горять свічки, відповідна атмосфера, в кріслах сидять люди. І подумав, що мені теж потрібно. Підійшов до адміністратора і сказав, що мені теж треба поспілкуватися із психологом.

Прихожу я до психолога, яка в мене запитує, які в мене проблеми, і що мене турбує. Я собі думаю, що мене все турбує, я не знаю, в якому світі.

Но думаю, ладно, начну с малого, и говорю, ей, что я уже третий месяц после дембеля хожу в военной форме, то есть не могу чисто физически переодеться. Люди на меня обращают внимание. Возможно, им это не нравится. На что она ответила, что поможет и посоветовала ходить в спортивном костюме.

Андрей Ильченко: Сразу скажу, что если психолог дает советы, то можно сразу заставить его скушать его диплом.

Александр Чаморсов: Я тогда еще в этом не разбирался. Вообщем, она посоветовала купить спортивный костюм, и приблизительно в этом духе и происходила наша беседа.

Государство должно прислушиваться к общественным организациям, которые уже делают что-то

Михаил Кукин: И тогда вы поняли, что на государство не стоит рассчитывать?

Александр Чаморсов: Не то, чтобы не стоит рассчитывать. Я тут хочу обратится к ветеранам и сказать, что в санаторий ехать стоит, потому что вы оттуда почерпнете массу интересного. Во-первых, там процедуры, во-вторых, если это санаторий, который занимается реабилитацией, то там ваши побратимы. Даже, если ввы не пойдете к психологу, то ничего страшного.

Михаил Кукин: Но для абилитации нужно все-таки общаться с побратимами.

Андрей Ильченко: Я хочу объяснить, что у нас сейчас происходит. Есть гражданские организации, которые занимаются адаптации — это «рівний рівному». Есть государство, которые пытается что-то сделать, но у него ничего не выходит. И есть обычные организации, которые приглашают обычных психологов общего профиля, которые считают, что могут что-то сделать, но они только вредят, к сожалению.

Михаил Кукин: Мы подготовили сюжет корреспондентки Громадського радио Катерины Кадер об организации «Побратимы», это тот редкий пример полезной организации. Интервью нашей корреспондентке дали военный психолог и тренер общественного объединения «Побратимы» Андрей Козинчук и военный психолог, глава общественного объединения «Побратимы» Артем Денисов.

Татьяна Трощинская: Что делать государству?

Андрей Ильченко: Государство должно прислушиваться к общественным организациям, которые уже делают что-то. На сегодняшний день только в Киеве 14 000 ветеранов. Это люди, которым нужна поддержка. Ведь ветераны, это те, кому есть, о чем поговорить, есть, что обсудить, и есть, о чем помолчать в своем кругу.

Михаил Кукин: Я правильно понимаю, что лучшая поддержка со стороны государства — это возможность ветеранам самим объединиться?

Андрей Ильченко: Да, создать ветеранские организации, которые будут заниматься определенными направлениями.

Александр Чаморсов: На самом деле первые ласточки сотрудничества с государством уже есть, потому что у «Побратимов» уже спрашивают совета, их приглашают на совещания в какие-то государственный органы. К нам прислушиваются.

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.