Слухати

Не намагайтесь забути війну, помиріться зі своєю пам’яттю, — Ігор Холодило

04 березня 2017 - 20:30 486
Facebook Twitter Google+
Вперше на «Громадському радіо» — «Година ветерана» — проект, ініційований ветеранами війни в рамках проекту «Точки опори»

andrey_ylchenko_igor_holodylo.jpg

Андрій Ільченко та Ігор Холодило // «Громадське радіо»
Андрій Ільченко та Ігор Холодило
«Громадське радіо»

У студії «Громадського радіо» — ветеран (169 ротно-тактична група) і інструктор Андрій Ільченко, позивний Ведмідь, а також ветеран, інструктор громадської організації «Захист патріотів» і тренер громадської організації «Побратими» Ігор Холодило, позивний Дайвер.

Андрій Куликов: Ваші позивні виникли під час війни. Чому ви нагадуєте про них і зараз?

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Ігор Холодило: Цей проект про соціально-психологічну адаптацію це пояснює. Війна залишається з нами назавжди. В цьому немає ніякого фаталізму чи трагізму. Війна реально з нами назавжди. Головне, щоб ми помирилися з цим, щоб ми не трагізували це. Навіть якщо ми говоримо про позивний, це не має бути тригером до того, щоб почати пити гірку абощо.

Андрій Куликов: Що таке тригер?

Ігор Холодило: Це слово запозичене з англійської мови. Тригер — це пусковий механізм певного процесу.

Андрій Куликов: Що таке тренер громадської організації «Побратими»?

Ігор Холодило: Система, яка лежить в основі нашого тренінгу «Побратими», вимагає когось, хто проводив би навчання або тренування, тобто тренера. Суть системи полягає в тому, що ті ветерани, які проходять тренінг, можуть стати тренерами. Іншими словами, це така арифметична прогресія, коли ви не просто підтримуєте ветеранів, а й робите їх здатними передавати ці знання.

Андрій Куликов: Андрій Ільченко — ветеран війни, а також інструктор, але не вказано, в якій громадській організації. Чи ви сам по собі?

Андрій Ільченко: Я демобилизовался инструктором по тактической и боевой подготовке. То есть я демобилизованный инструктор.

Андрій Куликов: Ви вже не інструктуєте?

Де отримати допомогу

Андрій Ільченко: Время от времени я тренирую людей, которым это нравится.

Андрій Куликов: Кому можуть сподобатись тренування з тактичної та бойової підготовки?

Андрій Ільченко: В основном это юноши от 18 до 20 лет. Это те же самые страйкболисты. Это люди, которые хотят для себя что-то понять или переосмыслить.

Андрій Куликов: Наскільки ви відчуваєте, що це підготовка на випадок, якщо станеться біда, або підготовка людини, яка вирішила, що піде воювати? І наскільки це продовження гри — страйкболу чи якоїсь іншої?

Андрій Ільченко: Я сразу пытаюсь сказать, что это не игра, что помимо пластмассовых шариков в виде патронов есть живые, боевые патроны. В первую очередь я спрашиваю, зачем человеку это надо. Только после этого я принимаю решение, могу я заниматься с этим человеком или нет.

Тетяна Трощинська: Ігоре, ви пішли на війну з бізнесу?

Ігор Холодило: Так. У 2014 році для тих людей, які були на Майдані чи йшли воювати, намагалися придумати стереотип про те, що це якісь невдахи. Я —протилежний приклад. Я мав досить успішний бізнес. Він існує і зараз. Зовсім не матеріальне питання для мене було важливим. До війни я багато подорожував і захоплювався фрідайвінгом, це підводне полювання. Тобто воїн в мені жив завжди, тільки я не знав, у що це для мене виллється. Потім події на Майдані та російська агресія внесли серйозні корективи. За спеціальністю я генетик. Оскільки я маю біологічну освіту, більш близькою для мене була тактична медицина.

Тетяна Трощинська: Тобто ви пішли волонтером-медиком, не будучи лікарем. Як це працює?

Ігор Холодило: Це чудово працює за кордоном. Існує стереотип про те, що в цьому можуть бути задіяні тільки лікарі. Насправді, те, що ми називаємо парамедициною, — основа невідкладної домедичної допомоги у всьому цивілізованому світі. Ми ділимо допомогу на медичну і домедичну. Невідкладна домедична допомога не потребує лікарської освіти. Звичайно, вона потребує знань. Якась невелика підготовка в мене була. Крім того, в мене було величезне бажання. І от у складі групи евакуації я потрапив у вихор подій. Восени 2014 року я потрапив у Станицю Луганську з відповідними наслідками для себе. Все одразу закрутилося. Це були важкі часи. Були потужні обстріли.

У студію «Громадського радіо» надійшов дзвінок від військового психолога Олександра.

Олександр: Є психологія з мотивом «вбивати», а є психологія з мотивом «захищати». Наші бійці захищали, а не вбивали, тому, мабуть, вони все робили краще, ніж їхні опоненти.

Тетяна Трощинська: Люди, які сприймають війну з телевізора, газети або розмови, дуже часто схильні ділити світ на категорії. Напевно, це спрощує для них сприйняття. Яка ваша мотивація?

Андрій Ільченко: Когда на мою землю приходит враг, я просто обязан взять в руки оружие и идти защищать свою землю.

Андрій Куликов: Ким ви були до війни?

Андрій Ільченко: Руководителем отдела хозяйственно-транспортного направления.

Андрій Куликов: Наскільки вам знадобилися ваші мирні навички на війні? Що нового для свого майбутнього життя ви дізналися на війні і зараз використовуєте?

Андрій Ільченко: С гражданской профессии в военную я взял навык организации людей, так как моей задачей было обучение курсантов. 169 ротно-тактическая группа — это учебный центр «Десна», который был основой 169 ротно-тактической группы. Постоянный состав — это инструктора. Они ездили на ротации и помимо этого занимались курсантами. В связи с тем, что я проходил службу во время четвертой волны мобилизации, нам надо было за месяц подготовить бойца. В основном мы готовили командиров отделений. В роте было порядка 200 человек за месяц. Основная проблема была в том, что очень многие относились к этому не так серьезно, как я того хотел бы. Я сразу же объяснял: «Братан, через месяц ты уже будешь на востоке. Нужно хоть что-то делать». У меня были люди, которым было около 50 лет.

Андрій Куликов: На війні ви можете сказати: «Братан, вставай», ви можете наказати, ви можете підняти людину за вухо. В мирному житті декому з ветеранів треба відпочити, а відпочинок переходить у апатію, а апатія переходить в депресію. За яке вухо треба взяти цих людей?

Андрій Ільченко: За задницу.

Андрій Куликов: І що їм сказати?

Андрій Ільченко: Братан, вставай, занимайся чем-то.

Андрій Куликов: Чим?

Андрій Ільченко: Чем угодно. Надо что-то делать, нельзя сидеть на месте.

Ігор Холодило: Мені війна на сході нагадувала епідемію чуми. Зрозуміло, що за цим стоїть агресія та серйозна підготовка російських спецслужб. Але мені це нагадувало чуму. Ті люди, з якими я ближче знайомився на сході, думали, що чума накриє всіх «укропів». А потім вони зрозуміли, що ця чума накриває їх. У 2015-2016 роках   ця ментальність почала різко мінятися. Я відчував себе людиною, яка захищає свою територію, свою сім’ю, свій дім від чуми. Для мене це найкраще порівняння. А все інше прийшло пізніше.

Медицина стала моєю військовою професією. Я був на посаді фельдшера в батальйоні ім. генерала Кульчицького. Я намагався впровадити там систему тактичної медицини і відірвати підрозділ від розуміння того, що санітар може бути ефективним, якщо немає цілої системи.

Андрій Куликов: Щоб ця ефективність була вищою, усі або більшість мають знатися у цій справі.

Ігор Холодило: У тактичній медицині знання вторинне, а навички — первинне. Тактична медицина — це алгоритм виживання бійця. Якщо боєць озброєний знанням тактичної медицини, він на голову вище свого ворога. Крім того, ефективність і боєздатність такого підрозділу значно зростає.

Слухаємо сюжет журналістки «Громадського радіо» Катерини Кадер про те, чому важливо вміти надавати першу невідкладну допомогу.

Повертаємось до розмови з ветераном і інструктором Андрієм Ільченко, а також ветераном, інструктором громадської організації «Захист патріотів» і тренером громадської організації «Побратими» Ігорем Холодило.

Андрій Куликов: Андрію, ви потребували допомоги для того, щоб соціально-психологічно адаптуватися до мирного життя?

Андрій Ільченко: Да. Я прошел курсы абилитации — адаптации к мирной жизни.

Андрій Куликов: Чому вам це було потрібно?

Андрій Ільченко: После демобилизации меня сильно не накрывало. Мне очень помогли дети — Маша и Николай. Я демобилизовался, через пару дней супруга уехала на работу и оставила меня с полуторогодовалым ребенком на руках. То есть у меня даже не было возможности выйти покурить. У меня особо не было времени, но по чуть-чуть я начал понимать, что происходит что-то не то. Меня тянуло на восток, постоянно хотелось чего-то, что я сам не мог объяснить.

Андрій Куликов: І до кого ви пішли?

Андрій Ільченко: В «Побратими». Я очень долго выбирал. Таких организаций достаточно. И все они гражданские. Государственных я не встречал. Есть ветераны, есть государство и есть общественные организации, которые пытаются помочь.

Андрій Куликов: Наскільки їм вдається?

Андрій Ільченко: Это зависит от самого ветерана.

Андрій Куликов: Дайте поради таким самим ветеранам. Як туди приходити і як себе там тримати?

Андрій Ільченко: Во-первых, не надо сидеть на месте. Надо двигаться. Для солдата движение — это жизнь. Если ты это понял, ты не будешь заглядывать в бутылку или бездействовать. Изменения будут. Что накрывает людей, которые приезжают с востока? Они приезжают в Киев через сутки после обстрела, а тут все тихо, играет музыка в ресторанах.. Ты понимаешь, что идет война, а люди или боятся это понимать, или не хотят, или не видят. Если у вас есть такие мысли, лучше обратиться в гражданские организации для того, чтобы пройти адаптацию.

Андрій Куликов: Знаючи чимало ветеранів війни і припускаючи, як вони можуть реагувати на те, з чим вони зіштовхуються, коли повертаються з фронту, я захоплююсь тим, як небагато з них зриваються. Це тому, що вони настільки загартовані, тому, що їм вчасно допомагають чи тому, що ми про це не знаємо?

Ігор Холодило: Тому, що ми про це не знаємо. Зриваються всі. Так працює мозок. Наше тіло повертається з війни, а мозок залишається там. Тобто ми великою мірою переходимо в інстинктивне існування. І це абсолютно нормально, тому що на війні ми говоримо про виживання. Навіть тих людей, які безпосередньо не знаходяться на передовій, вібрації переводять в такий стан. Погана новина полягає в тому, що це з цією людиною назавжди. Але це не повинно лякати. В цьому немає ніякого фаталізму. Хороша новина полягає в тому, що пізніше, якщо людина усвідомлює, що з нею сталось, це дає їй можливість по-новому подивитися на життя.

Після війни ми вчимо не виживати, а адаптуватися. Я дуже не люблю слово «абілітація», але воно є альтернативою слова «реабілітація». Реабілітація — це повернення в попередній стан. Це ключова помилка, що призводить до вимивання коштів у державі. Абілітація — це термін, який існує у нашому законодавстві, і стосується людей з інвалідністю. Коли ми говоримо про ветеранів і те, що вони пережили, ми говоримо саме про абілітацію. Тобто ми маємо дати їм нове бачення життя та нові навички, які допоможуть їм будувати своє життя по-новому. А це доведеться робити.

У студію «Громадського радіо» надійшов дзвінок від Людмили зі Старобільська Луганської області.

Людмила: У нас много военных в городе. Мы относимся к ним очень хорошо. Но возникает вопрос: какую роль играют капелланы и военные священники в жизни демобилизованных воинов? Почему они потом ими не занимаются?

Ігор Холодило: Звичайно, капелани і священники повинні відігравати якусь роль. Але я думаю, що вона не може бути основною. Тобто це залежить від людини. Якщо людина віруюча, вони можуть їй допомогти. Капелан має перевагу, тому що він був на війні. Тут включається принцип «рівний — рівному». Це полегшує спілкування. Але релігія як така не може замінити адаптацію. Вона може бути одним з джерел ресурсу. Ізраїльтяни запропонували 7 чи 8 категорій, звідки можна поповнювати свій ресурс. Як тільки ми деформуємо ці категорії — визначаємо головну, а інші вважаємо другорядними, ми потрапляємо в певний капкан. Нам треба вирівняти ці джерела.

Для мене релігія теж грає якусь роль. Якусь роль грає хобі та спорт. Сім’я є надзвичайно потужним ресурсом. Також великим ресурсом є самоактуалізація.

Андрій Куликов: Андрію, назвіть 3 категорії, з яких ви черпаєте ресурс.

Андрій Ільченко: Семья и новые друзья.

Тетяна Трощинська: Нові — це ті, що з’явилися після війни?

Андрій Ільченко: Да. После войны у меня поменялось мировоззрение и круг общения. Круг общения меняется после первого полугодия службы. Как правило, остаются 2-3 человека. Со временем и они отсеиваются. Остаются братья, с которыми ты пережил то, о чем никогда не забудешь. Остаются те, кто придут на выручку в любой момент, что бы с тобой не произошло. Эта поддержка чувствуется до такой степени, что не передать словами.

Ну и третий ресурс — это природа.

Тетяна Трощинська: Один з ветеранів сказав: «Та я ж насправді вмію небагато. Я вмію воювати, я вмію стріляти. Хтось скаже, що я вмію вбивати, щоб ще більше загострити цю ситуацію. Я прийшов з війни. Що я вмію? Чим я зароблю?» Що ви на це скажете?

Ігор Холодило: Мій досвід — це моя сила. Ветеран починає це розуміти як тільки він перестає боятися свого стану. Деякі бояться, бо не розуміють, що з ними сталося. В цьому полягає суть нашої програми. Ми пояснюємо, що сталося, і даємо один посил: не намагайтеся забути, ви маєте помиритися зі своєю пам’яттю. Саме це вам дасть можливість зробити перший крок. Перший крок дуже важкий і дуже відповідальний. Після того, як ви його зробите, з’явиться відповідь на питання «що я можу робити?»

Наш побратим з 79 бригади був помічником сталевара в Кривому Розі, а на фронті він був снайпером. Він любив пригощати своїх побратимів дуже смачною кавою. Після війни він втратив все — житло, роботу, родину. Він був у досить важкому стані. Але це внутрішньо сильна людина. Тепер він став баріста. Він варить чудову каву, дарує посмішки людям і підтримує своїх побратимів.

Тетяна Трощинська: Андрію, що ви відповідаєте у таких випадках? Що я вмію? Що я можу?

Андрій Ільченко: — Ты умеешь стрелять? Как ты это делаешь? — Ну, я знаю баллистику. — А для того, чтобы знать баллистику, что тебе надо? — Та же самая математика. — Вот видишь, помимо того, что ты умеешь стрелять, ты знаешь и баллистику, и математику.

То же самое касается, например, умения ездить на танке. Сходи в учебный центр. Покажи, что делать, чтобы у танка нормально работал мотор. У тебя есть опыт. Поделись им.

Я пригласил Игоря для проведения занятия в одной киевской школе. В понедельник мы это сделаем.

Ігор Холодило: Ми дамо ввідний курс тактичної медицини, щоб було зрозуміло, що це. Насправді, ми сфокусуємо свою увагу на цивільній невідкладній медичній допомозі. Це один з напрямків, що активно розвиваються в організації «Захист патріотів». Я мав нагоду пройти навчання в США. Я отримав там категорію невідкладного медичного техніка. Зараз ми даємо ці знання всім, кого вони можуть стосуватися. А стосуються вони практично всіх.

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.