Слухати

У дочки досі істерика від гучних звуків, - переселенка з Донбасу

11 травня 2016 - 16:27
FacebookTwitterGoogle+
Хоча з часу проведення АТО минуло 2 роки, тема соціально-психологічної адаптації дітей з числа вимушено переміщених осіб, за словами фахівців, постає гостро й досі

Пані Олена із Донецька відмовилася оприлюднювати своє прізвище та фото, однак поділилася із слухачами «Громадського радіо» своєю історією.

 «У меня трое детей: 15 лет, 7 и в этом месяце будет третьей дочке 5 лет. Сюда приехали мы в сентябре, а из Донецка уехали мы в июне 2014 года. На тот момент дети испугались взрывов гранат. Было такое, что проходил митинг проукраинский, а наш садик был недалеко.

Мы думали, что это далеко, а это было как бы в 100 метрах от нас и они очень сильно испугались. И с этих пор у нас средняя дочка при взрывах шариков или еще чего-либо другого такого, резких звуков она прямо вздрагивает, плачет и у нее прямо истерика такая начинается.

Плюс мы еще застали, что с самолетов были такие как шумовые ракеты или что-то такое, которое летело мимо наших домов и тоже взрывались над нашим домом, поэтому дети в этом плане пострадали»

Закарпаття — найбільш віддалена від зони АТО область України. Кількість вимушено переміщених осіб, на сьогоднішній день, становить 4072 людини. З них 1022 — діти.

В Координаційному штабі з питань ВПО пояснили: цифра час від часу змінюється, адже хтось з переселенців переїжджає в інші українські міста, а хтось – повертається на окуповану територію. Олена повертатися не поспішає. На її думку, це тільки посилить стресовий стан середньої дочки. 

 «Я боюсь возвращаться, чтобы не было усугубления стресса. Маленькая была маленькой 2 года назад. Ей было три годика. Мы только отпраздновали перед отъездом. Для нее это не было таким стрессом, она просто как повторюшка за средней получается в большей степени. Она более устойчивая психологически. Самая такая у нас — средненькая.

Я искала и психологов, чтобы немножко их расслабить и посмотреть, насколько эта ситуация на них повлияла, но пока так и не нашла конкретного человека, который посмотрит, почему и от чего… И как из этой ситуации ее вывести из этого состояния стресса.

Потому что она в любом случае находится в состоянии стресса. Спит она в позе эмбриона, если это кому-то что-то говорит… То есть она всегда такая немножко скукоженная. Во-вторых, энурез у нас только закончился буквально недавно… У нее на стресс всегда идет такая реакция, такая нервная» 

З дітьми та їх батьками, які переїхали із зони АТО на Закарпаття, працювала психолог Наталія Братасюк в рамках проекту громадської організації «Щасливі діти». Наталія стверджує, що завжди першочерговим завданням є налагодження довіри між психологом та дітьми. А особливо, коли це стосується дітей, що побували у складних життєвих обставинах.

miy_dim_6.jpg

Психолог Наталія Братасюк на занятті з дітьми // «Громадське радіо»
Психолог Наталія Братасюк на занятті з дітьми
«Громадське радіо»

 «Діти на початках, як і  їхні  батьки в принципі (діти відображали десь своїх батьків) були як зайчата. От дивляться і насторожено чекають «а що ж буде?». Відчувалася певна настороженість: можна довіряти чи ні? Діти є діти, вони виявилися дуже щирими і добрими дітьми, але ось ця настороженість: «ой, а як?», «ой, не дай, боже, сказати щось російською мовою».

Хоча там в основному російськомовні і ми потім спілкувалися власне російською. «Ой, а там, не дай Боже, не протрактувати щось, не сказати про якісь події, якусь думку висловити». Тобто багато було таких пересторог, які потім зійшли вже. Відчувалося, що люди про це не думають уже під кінець нашої роботи. Тут дуже такий важливий момент, що ми їм показали, що нам можна довіряти», — каже Наталя Братасюк.

За словами Наталії Братасюк, для дітей, що покинули домівки на сході, ця тема є однією з найтравматичніших. Однак не всі дорослі це усвідомлюють, а тому не шукають підтримки психологів та інших фахівців. Говорить Наталія Братасюк.

 «Ми сідали і малювали «Мій дім». Я, чесно кажучи, в той момент не очікувала, що ми зарулимо так глибоко з цим. Я чекала, що вони намалюють те, де живуть зараз. Що це будуть просто спогади і ми зінтегруємо те, що є зараз із тим, що було там.

Але діти одразу занурилися, вони пірнули у те своє минуле життя. Вони почали переживати втрату власне. І це було добре, тому що ми змогли поконтактувати з цими переживаннями, вони змогли їх викласти. Біля мами показувати, що я хвилююся, я переживаю… Батьки дотримуються ідеї, що діти малі, що вони не так все розуміють. І не говорять з ними про те, а що ми там втратили, що ми залишили», —каже пані Наталія.

Тому, — наголошує психолог, — дуже важливо спілкуватися з дітьми, цікавитися їхніми думками і переживаннями, а в разі потреби, обов’язково звертатися до фахівців.

 

Ольга Павлова з Ужгорода для «Громадського радіо»

 

Оцініть цей матеріал та запропонуйте свою тему

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.