Слухати

Як допомогти дитині пережити смерть тата або мами на війні, — психологині

26 квітня 2017 - 19:38
FacebookTwitterGoogle+
У проекті «Точки опори» обговоримо психологічні проблеми, які переслідують дітей загиблих бійців. Як підтримати дітей і допомогти їм пережити втрату батька або матері?

В нашій студії Вікторія Кочубей, психолог, психотерапевт, автор і керівник проекту «Родинне коло» для сімей загиблих, та Ірина Басиста, дитячий психолог, керівник Київського осередку проекту «Родинне коло».

У війні на Донбасі за офіційними даними загинуло 2500 бійців, загалом в цьому конфлікті загинуло понад 10 000 людей. Відповідно, приблизно така сама кількість дітей є вразливими.

Сергій Стуканов: Як діти переживають втрату батьків, яка специфіка, залежно від віку дитини?

Ірина Басиста: Каждый ребенок проживает утрату с одной строны по-разному, но идет один процесс по гореванию. Ребенок переживает утрату исходя из того опыта, который он имел до этого: если он раньше переживал потерю, то у него больше ресурсов пережить и эту потерю.

Также много зависит от того, сколько ребенку лет. Если это ребенок до 6 лет, то у него не сформировано понятие о смерти, ему легче. Если это ребенок от 6 до10 лет, то у него есть опыт потерь – это может быть собачка, переезд близкого друга, то есть у него уже есть свое сформированное отношение к потере.

Второй момент – то, как реагируют взрослые, как была преподнесена информация о потере, какие отношения были с тем человеком, который ушел. От того, как к нему будут относится взрослые, зависит то, как ребенок переживет утрату. Если мама будет поддерживать ребенка, и показывать своим примером, как она проживает это горе, у ребенка будет подобная схема проживания.

От того, как к нему будут относится взрослые, зависит то, как ребенок переживет утрату

Сергій Стуканов: Какой пример она должна показывать? Как она сама должна это горе пережить?

Ірина Басиста: Многие говорят – я не плачу при ребенке, потому что он начинает меня жалеть. Тут скорее нужно плакать и показывать, что я горюю об отце, что мне сейчас сложно, чтобы ребенок не вытеснял эти чувства, а так же их признавал. И тогда у него будут не вытесненные чувства, которые потом проявятся в подростковом возрасте, а он их переживет, и у него появится ресурс идти дальше.

Вікторія Кочубей: В нашому досвіді траплялися такі ситуації, шо мама настільки занурена в своє горе, що вона рахує, що дитина маленька і її переживання менші. Таким чином дитина стикається з тим, що вона втратила тата, і втрачає емоційний зв’язок із мамою. І це подвійна втрата. Добре, якщо є бабуся, яка може підтримати дитину, але якщо немає, це може мати дуже негативні наслідки для дитини.

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Дмитро Тузов: Є така думка, що не потрібно говорити про загибель батька або матері, тому що це дуже важко пояснити. Говорять, що тата зараз немає, бо він кудись поїхав. Як ви ставитесь до такої позиції?

Ірина Басиста: Очень часто взрослые боятся этой темы, и сами не знают, как донести такую информацию до ребенка. Из опыта скажу, что об этом должен сообщить тот человек, который близок к семье, но не является членом этой семьи. Так лучше было бы для ребенка, потому что в этот момент его должна поддержать мама, а мама не может одновременно и говорить, и поддерживать.

Получение этой информации уже является травмой для ребенка, и тот человек, который приносит эту информацию, для ребенка становится триггером, когда ребенок будет видеть этого человека, он будет все время вспоминать об этой информации. Это человек уже не является для него безопасным.

Нужно сообщить ребенку о смерти на языке его возраста. Если это маленький ребенок до трех лет, можно говорить, к примеру, что папа умер, его душа на небе, но он в нашем сердце.

Нужно сообщить ребенку о смерти на языке его возраста. Если это маленький ребенок до трех лет, можно говорить, к примеру, что папа умер, его душа на небе, но он в нашем сердце

Дмитро Тузов: Яка може бути роль в цьому церковних організацій?

Вікторія Кочубей: В тому проекті, яким ми займаємось для родин загиблих, ми залучаємо священників до співпраці, тобто коли ми збираємо сім’ї, то намагаємось співпрацювати з конфесіями, причому залежно від регіону, можуть бути різні конфесії. Ми мали багато випадків, коли, завдяки церкві, людина могла вийти швидше до етапу відновлення і прийняття факту втрати.

Однак є такі випадки, коли віруюча людина сприйняла факт утрати як те, що Бог від неї відвернувся, і також відверталась від нього.

Сергій Стуканов: Як поводитися з дитиною, щоб вона не втратила дитинство через втрату батька чи матері?

Вікторія Кочубей: Часто буває таким чином, що або на похороні, або на 9-ий день після них родина збирається, і родичі говорять дитині, що він тепер голова сім’ї. Таким чином дорослі з себе знімають відповідальність і перекладають її на неповнолітню дитину, яка ні фізично, ні психологічно не може нести відповідальність за інших дорослих людей або за дітей, якщо в неї ї молодші брати чи сестри.

А потім мами через деякий час хапаються за голову, і кажуть, що позбавили свою дитину дитинства.

 

 

Дмитро Тузов: Але з іншого боку, якщо дитина розуміє, що вона може допомогти своїй мамі, то її теж не можна цього позбавляти. Як зберегти цей баланс?

Ірина Басиста: Тут скорее надо, чтобы мама говорила себе, что я остаюсь в позиции взрослого, а ребенок остается ребенком. Если ребенок очень включается помогать, нужно говорить, что я буду тебя просить, когда мне нужна будет твоя помощь. И таким образом забирать у него ответственность и оставлять этому ребенку детство. То есть мои обязанности и твои.

После потери в семье есть период, когда идет перераспределение ролей, то есть эту роль отца, правда, кто-то должен занять. Мама должна сказать, что у нас был папа, он делал то-то и то-то, и ты можешь что-то из этих обязанностей себе перебрать. Чтобы у ребенка было чувство значимости и включения в роль, но не перебирание всех функций отца на себя.

Сергій Стуканов: Часто ми намагаємось позбавитися болю через забуття. І в матері чи в батька, які лишились на самоті, може бути поклик намагатися забути втрачену людину. А дитина може нагадувати, що сумує. Щоб ви порадили: формувати цю сферу забуття чи залишати в активній пам’яті образ батька чи матері?

Ірина Басиста: Вытеснение – это механизм самозащиты. Если ребенок активно напоминает, и мама тяжело переживает утрату, то можно, к примеру, периодически устраивать вечера памяти: смотреть фильмы, фотографии, вспоминать. Если мама может выдерживать разговоры, то нужно их поддерживать. Потому что ребенку нужно выговориться. С одной стороны, он проговаривает свои чувства, с другой стороны, он собирает ресурсный образ своего отца. И когда ребенок вырастет, отец будет в его сознании.

Вікторія Кочубей: Варто задати це питання – чому людина хоче піти в забуття. Або це може бути біль, або могли бути незвершені стосунки, кризи в подружньому житті. Можливо, в мами є образа, а злитись на загиблих в нашій культурі не можна. Це важливо пропрацювати, якщо вона це зробить, то зможе цілісно підходити до образу свого чоловіка, і нормально сприймати, що дитина по нього згадує, як про батька.

Если ребенок проживет горе правильно, то он сможет принять нового мужчину для мамы. Если мама отстранялась, и ребенок не прожил это горе, не отпустил отца, то он будет все время его искать

Дмитро Тузов: В сім’ї може з’явитися інша людина, мама може вийти заміж, і не можна це право в жінки забирати. І тут можливі ускладнення та конфлікти. Як їх долати?

Ірина Басиста: Если ребенок насытится этим всем, проживет горе правильно, то он сможет принять нового мужчину для мамы. Если мама отстранялась, и ребенок не прожил это горе, не отпустил отца, то он будет все время его искать.

Наша колега Марія Зав’ялова підготувала сюжет – історії родин, які, на жаль, стикнулися з таким горем та з різними реакціями дітей.

Сергій Стуканов: Ми бачимо, що діти переживали тяжко втрату батька, ставалися і напади агресії, і періоди замикання. Щоб ви порадили батькам, які опиняються в такій ситуації?

Ірина Басиста: Мама Зоряна была участником нашего проекта, и мы работали с этой семьей. Зоряна была заинтересована в том, чтобы дети адекватно прожили потерю. Она много спрашивала, выполняла наши рекомендации, между встречами мы иногда созванивались. Психологи часто рекомендуют занятие спортом, потому что через тело идет выброс энергии. Ведь хотим мы этого или нет, наше тело реагирует на любую эмоцию и любой стресс. В сюжете говорилось, что дети выглядят взрослее, чем должны выглядеть тринадцатилетние подростки. Это говорит о том, что уже сформировались внутрипсихические процессы, которые дали отражение на взгляд, на черты лица.

Для будь-якої родини, особливо для дітей важливо визнання суспільства. І воно може бути не тільки в формі нагород, військові заслуговують принаймні на пам’ять про них

Дмитро Тузов: Меня поразило то, что дети переживают, что их отца – Александра Гуменюка, легендарного комбата, которого еще называли «Железным комбатом», не наградили званием «Герой Украины». На сайте президента есть петиция о том, чтобы этот герой получил свою награду. Что означает для детей, когда они понимают, что страна не забыла своего героя?

Вікторія Кочубей: Це важливо не тільки для дітей, це важливо для всіх родичів, тому що загиблі воїни віддали життя не тільки за свою родину, а за всіх, хто живе в цій країні, щоб ми жили спокійним життям.

І тому для будь-якої родини, особливо для дітей важливо визнання суспільства. І воно може бути не тільки в формі нагород, військові заслуговують принаймні на пам’ять про них. Ми робили перше «Родинне коло» в Харкові, і були батьки військового льотчика, який загинув молодим. Вони казали, що перший час їм всі допомагали, буквально місяць. А далі – гробова тиша, телефон мовчав, навіть знайомі боялись до них підступитися. Коли дзвінок прозвучав через півроку від наших колег з Харкова, які запросили їх на нашу подію, де будуть різні батьки і родини, то вони просто заплакали, тому що їхнього сина все ж таки не забули.

Сергій Стуканов: Як у вас відбуваються заняття для таких людей?

Вікторія Кочубей: Ми запрошуємо максимально цілу родину. Є програми, коли працюють окремо з дітьми, наприклад, в таборах, але діти повертаються в родину, і продовжують зчитувати емоції мами і родичів. Тому важливо працювати з цілою сімейною системою.

3-5 днів вони є разом, це групи дорослих та групи дітей за віком. В нас є можливість індивідуальних консультацій та можливість сімейних консультацій, якщо є потреба та бажання, існує індивідуальний супровід, навіть у віддаленому телефонному форматі. В залежності від ситуації є різні формати надання допомоги.

В кожному районному центрі є служба соціального захисту, служба сім’ї і молоді, і там має бути за штатом психолог, який за законом безкоштовно надає допомогу родинам, які втратили військовослужбовців в АТО

Дмитро Тузов: Як допомогти дорослим, які втратили свої близьких?

Вікторія Кочубей: В першу чергу їм потрібна увага. Чомусь люди бояться стикнутися з болем чужої людини, взяти на себе ці емоції. А в людини є потреба, особливо, в перший період як раз проговорювати. І чим вона більше разів проговорить, потік сліз поступово всякає. Спочатку багато сліз, потім вона ніби звикає до факту втрати.

Потрібно вислухати людину, щоб вона могла розказати всі деталі похорону, всі деталі загибелі. Ясно, що це болісно чути, але це необхідно, особливо на перших етапах, коли є гостре горе.

Важливо також не давати порад, не знецінювати це горе не говорити: «Перестань плакати, скільки можна», потрібно дати можливість людині прогорювати. Також не можна говорити, що чоловіки не плачуть, в чоловіка теж болить, він має висказатися. Часто трапляється, що чоловік робить вигляд сильного, а потім це відображається на тілі, це можуть бути якісь захворювання, інфаркт чи інсульт через те, що він тримає глибоко в собі ці переживання.

Ірина Басиста: Важливо підтримувати дитину в її сльозах, треба признавати біль дитини, пропонувати їйдопомогу, не очікуючи, що дитина прийде за допомогою,

Де отримати допомогу

Поради від психологів для матері чи батька, які залишилися на самоті, про те, що потрібно казати дитині і що необхідно робити.

Дитину потрібно включити у весь процес поховання, щоб у дитини це було в ресурсі, а не оберігати її від цього. Якщо дитина не буде цього бачити, вона потім буде фантазувати, що тато десь відлетів. Вона має бачити, що тато там, у нього є можливість попрощатися, останній раз щось сказати. У дітей більш розвинути образне мислення, їм потрібно побачити, і це буде формувати нормальне ставлення до смерті.

Не треба стримувати дитину в її сльозах, вона має поплакатися.

Дитина може проговорити свій біль загиблому, і це правильно.

Дмитро Тузов: Як знайти психолога, наприклад, коли люди живуть далеко від великих міст?

Вікторія Кочубей: Наш проект діє в 15-ти областях, і можна звернутися за телефоном 067-705-32-12, і тоді ми можемо вас переадресувати в ті області, де людина проживає, і спрямувати до фахівців.

В кожному районному центрі є служба соціального захисту, служба сім’ї і молоді, і там має бути за штатом психолог, який за законом безкоштовно надає допомогу родинам, які втратили військовослужбовців в АТО.

Що робити в такій трагічній ситуації, коли сім’я втратила когось з батьків?

Дозволити собі всі емоції, які ви проживаєте, вони є нормальними. Кожна людина реагує по-різному: плач, крик – на перших етапах це нормальна реакція.

Виражати свої почуття протягом всього часу горювання, скільки є потреба. Виражати їх з близькими, рідними, фахівцями.

Шукати підтримки. Якщо ви бачити, що протягом року-півтора ви не перейшли на етап відновлення та прийняття, то варто шукати фахівця, який би допоміг вам жити, інакше це може вплинути на вашу життєдіяльність: навчання, роботу, виконання домашніх обов’язків, на ваше щастя.

Потрібно не лише шукати підтримку, а й навчитись приймати підтримку. Навіть просити про неї, коли зовсім погано, просто комусь зателефонувати і поплакати.

Сергій Стуканов: Чим би ви порадили батькам заповнювати пустку у дітей, які втратили одного зі своїх батьків?

Ірина Басиста: Мама може включати дитину в сумісну працю, разом щось робити, наприклад, те, що ніколи раніше не робили, ввести якісь нові правила по зміні побуту, який був раніше.  

Може бути направлення в спорт, малювання, в те, що буде  для дитини цікаво. Її потрібно переключати в русло, де є інші діти, — це можуть бути якісь гуртки в школі.

Також важливо проговорити вчителям та завучам, що в дитини сталося горе, щоб вони відповідно реагували та підтримували дитину.

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.