Слухати

«Здається, я й досі в окопі», — боєць про життя після дембеля

20 червня 2016 - 10:40 117
Facebook Twitter Google+
35-річний журналіст із Донецька Сергій Молотков вже скоро рік як вдома. Сьогодні він мешкає в Краматорську.  Втім, зізнається, війна йому сниться. Сняться окопи

sergiy_molotkov.jpg

Сергій Молотков // «Громадське радио»
Сергій Молотков
«Громадське радио»

«Мені постійно хочеться повернутися туди назад. Там якесь особливе відчуття своєї потрібності, ти відчуваєш, що від тебе залежить дуже багато, від тебе залежать інші люди. Це ні з чим не порівняти. У мене таке враження було, що я наче там народився. Хоча в житті я дуже мирна людина, уникаю конфліктів і все таке», — ділиться Сергій Молотков.

Влітку 2014 року Сергій залишив блокнот з мікрофоном і записався добровольцем. Але тоді це було досить складно. Чоловіків з Донеччини не мобілізували, тож він виїхав на Дніпропетровщину, пішов до військкомату, а дружині сказав, що їде  в поле  знімати сюжет про жнива. В поле  Сергій поїхав, але не журналістом, а гранатометником 43 окремого мотопіхотного батальйону, що дислокувався під Горлівкою.

Кликайте, чтобы оценить этот материал

«Ясно, що дружину я не попередив. Я попереджав, що йде мобілізація, по мене мають я прийти. Я їх налаштовував потроху.  Але те, що вчинив, було без попереджень, не кажучи, що я ходив до військкомату, сказав, що їду в поля знімати сюжет про колгосп. А вже там мобілізувався», — згадує Сергій події 2014 року.

Досвід війни і загалом служби, за словами колишнього бійця, для нього були новими. Сергій взагалі не був в армії. Філолог за фахом писав кандидатську дисертацію з літератури і не думав, що колись одягне військову форму і піде копати окопи.

i_v_okopi_sergiy_chytav_literaturu.jpg

І в окопі Сергій читав літературу // «Громадське радио»
І в окопі Сергій читав літературу
«Громадське радио»

«Якщо ти копаєш, ти залишаєшся живий. Якщо не копаєш, то вже вибачай, сам винен. Ми копали, закопувалися із бліндажами,  укріплювали і таким чином виживали. Все було в новину, все сприймав як даність. Вже потім, коли ти набуваєш певності, досвіду, тебе починають поважати твої товариші, у тебе взагалі з’являються товариші, люди, з якими ти ладен іти в розвідку, а з якими не волів би, тоді дуже дратувало, що певний відсоток — небагато, але вони були — був аватарів», — каже Сергій.

Під час служби Сергій потрапив до шпиталю, почалися проблеми зі шлунком. Там усі мали пройти тести і бесіду з психологом, психіатром. Говорить, що бачив і чув страшні історії, коли люди саме через сни і страхи війни втрачали життя.

«У людей страх присутній, але не тільки на передку. Я був на передку, але не сказав би, що був страх. Ми служили. Треба було стріляти — стріляли, не треба — не стріляли. А є люди, які стоять десь в Дніпропетровській області на блокпосту, а в нього так само розвивається атошний синдром. У нього постійне відчуття небезпеки, звідси агресія і все інше. Я раніше про це не знав», — ділиться Сергій.

Йому вже після демобілізації неодноразово пропонували лікування та різного роду реабілітацію. Щоразу відмовлявся. Говорить, що філософське ставлення до багатьох речей, підтримка рідних допомогли йому самотужки пройти адаптацію, тепер вже до мирного життя. Хоча деякі речі спочатку відверто дивували.

«Насправді, я потрошку звідтіля вже виліз, я адаптувався. Але спершу було те, що й інші хлопці розказують: дико бачити людей, які їдять морозиво. А з іншого боку, це добре, що десь є мир. Я собі одразу зробив установку:  я нічого з війни в мирне життя не повезу. Частина мене залишилася там, у 2014-15 роках, так вона там і залишиться. Це  моя пам’ять, мій досвід. Коли починаєш це згадувати, нервуєшся, з’являється думка, що твоє місце насправді там, не знаю… Часто в мене питають, а чого ти так зробив? Чого обрав таку долю? Нічого я не обирав. Все трапляється настільки спонтанно, і не лише у мене». 

shodyt_sonce.jpg

Сходить сонце // «Громадське радио»
Сходить сонце
«Громадське радио»

За час служби його душа не стала черствою, він не має агресії до людей, філософськи дивиться на світ і вже наче звик до мирних світанків і його улюбленого макового степу, не переритого окопами, без розтяжок,  а квітучого, у його природному стані. Але, каже, раптом покличуть, він  знову одягне берці і піде до своїх побратимів. Білорус за походженням  говорить, що Україна — його рідна земля. І за неї він готовий битися.

svitanok_z_okopa.jpg

Світанок з окопа // «Громадське радио»
Світанок з окопа
«Громадське радио»

Наталя Поколенко з Донеччини для «Громадського радіо»

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.