Слухати

Жінка на війні: чому берегиня стає «солдатом Джейн»?

17 грудня 2016 - 20:34
FacebookTwitterGoogle+
Говоримо про реалії життя жінки-ветерана, можливі проблеми та шляхи їх вирішення та формування образу жінки-ветерана в сучасному суспільстві.

У студії військовий психолог і ветеран Андрій Козінчук і ветеран та дружина Андрія Наталя Козінчук. 

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Тетяна Курманова: Ви воювали разом чи ні?

Наталя Козінчук: Ми воювали не разом — у різних місцях, у різний час. Андрій почав раніше, йому було складніше, небезпечніше, аніж мені. В мене трохи інакша війна і в інакшому місці. Я була в Донецькій області. В мене були свої задачі. Ми разом ніколи не були — чекали один одного по черзі.

Тетяна Курманова: Коли ви вирішили, що підете на війну?

Наталя Козінчук: Я військовослужбовець. Коли спитали, чи є добровольці поїхати туди і виконувати певні задачі, ми сказали, що готові їхати.

Ірина Ромалійська: Всупереч традиційному уявленню українців, що жінка-берегиня має сидіти вдома і чекати на свого чоловіка, жінки йдуть на війну. Чому?

Андрій Козінчук: Зараз жінка стала такою універсальною, що із жінкою берегинею може бути ще й чоловік-берегинь. Поки лишається те, що жінка народжує. Все інше помінялося. Якщо в неї є мета, бажання туди ти — так.

Є дуже багато причин, чому треба туди йти. Уявіть собі жінку, яка тут не має популярності, в якої є комплекси, купа проблем і прищ на лівій щоці. І вона їде в АТО захищати батьківщину. Опиняється в колективі 120-ти чоловіків — «Яка богиня!» І всі її комплекси, звісно, зникають. Вона повертається (знову конкуренція зростає) і каже: «Гражданка — фігня, справжні люди на війні».

Але, будемо чесними, і всі чоловіки їздили не для того, що жаль неньку-Україну, що бусурмани її топчуть своїми москальськими капцями. Були різні люди, тому треба бути відвертими.

Звісно, були жінки, які їхали за чоловіками, залишаючи вдома дітей на бабусь. Їхали і тому, щоб змінити якусь суспільну орієнтацію.

Яка б не була першопричина, на війні змінюється дуже багато. І жінка вже могла повернутися з абсолютно іншою системою цінностей. Питання, що сталося після того, як повернулася — це для мене важливо.

Тетяна Курманова: І як вона реінтегрується в життя?

Андрій Козінчук: Набагато важче, ніж чоловік. Поясню на прикладі реальних ситуацій. Чоловік повертається, ходить у формі, у нього вже вісім медалей на грудях. Повертається дівчинка, вона може прийти в формі і зразу питання: «Що ти мені розказуєш, де ти воювала? Я все про вас знаю, вам тільки статевими актами займатися, вживати алкоголь і там нічого не робити!» І це знецінювання жахливе. Воно несправедливе. Жінка там займається такими речами, які не завжди зможе зробити чоловік.

Ірина Ромалійська: Наталю, ви стикалися з негативним ставленням тут і на фронті?

Наталя Козінчук: Коли ти приїжджаєш туди, ти для всіх чоловіків жінка: «Що ти можеш? Що ти тут робиш?» І вони там зголодніли за жіночою присутністю, тому починають поводити себе з тобою інколи не дуже приємно. І тобі доводиться постійно щось доводити. З часом ставлення змінюється, вони починають розуміти і поважати. А тут ніхто не уявляє, що ти там могла зробити щось варте поваги: ти ж не чоловік, ти не сильна.

Андрій Козінчук: Є люди, які для себе пояснюють, чого вони не їдуть на війну. Я адепт того, що всім не треба йти на війну. Але є хлопчаки чи дівчатка, які думають: я не піду на війну, бо там воюють виключно за Яценюка-хай син президента воює-це не моя війна-я пацифіст. Це внутрішні відмазки, а вони бачать тендітну дівчинку, дізнаються, що в неї є досвід і не можуть себе підняти до того рівня. Тому їм важливо опустити опонента до свого рівня.

Ірина Ромалійська: Що робити жінці в такому випадку?

Андрій Козінчук: Я хочу сказати суспільству: якщо ви бачите, що жінка — ветеран, не треба її оцінювати. Не кажіть, хороша вона чи погана. Будьте з нею. Ми не кажемо: суспільство — ви погане, бо байдуже. Ми — частина суспільства. Не оцінюйте те, що ви не можете оцінювати. Це ображає.

Якщо ви бачили фільм «9 рота» Федора Бондарчука, це не означає, що ви експерт у війні.

Жінки і дівчата-ветерани, якщо ви будете щось пояснювати чи доводити комусь, ви просто опускаєтесь до їхнього рівня. Якщо вас хтось не розуміє, зверніться до побратима чи посестри ветеранів. Якщо все зовсім погано, йдіть до правильного психолога.

Тетяна Курманова: Мені здається, жінці набагато складніше на війні і вона потребує більше часу на адаптацію.

Андрій Козінчук: Як на мене, жінка набагато швидше адаптується до війни і набагато довше адаптується до мирного життя. Це нормально і логічно. Те, що вона побачила на війні, відрізняється від того, що вона бачить вдома. Дуже важливо, хто є підтримкою для цієї жінки. У моєї дружини чоловік ветеран, а є жінки цивільних чоловіків, які їхали. І це нормально. Дуже важливо, чи в жінки є підтримка. Це може бути дідусь, батько, брат, друг. Але, як правило, це має бути чоловік.

Наталя Козінчук: Андрій мене розуміє і дуже допомагає. Комусь пощастило менше. Ти приїжджаєш, і в тебе змінюється коло спілкування, стає набагато менше людей, з якими ти хочеш спілкуватися. Вони не розуміють, не хочуть, не сприймають тебе.

На війні ти знаєш, куди ти їдеш і що будеш робити. Ти не знаєш, як складеться, але адаптуєшся швидше. Складніше тут. Тут тобі менш зрозуміло, що відбувається, тут більша кількість людей, які кудись ходять, а ти не розумієш, куди всі спішать.

Там підтримку ти отримуєш від чоловіків старшого віку. Хлопцям молодим весело і гарно — приїхали дівчата, а старші чоловіки сідали і казали: «А що, без вас хлопці не справляться? Що ви тут робите?» І вони допомагали більше, дякуючи їм, було легше.

Андрій Козінчук: Я хотів би звернути увагу на того, хто лишається вдома. Я був дружиною — я чоловік, знаходжуся в Києві, кожен день проходив на роботу через купу ресторанів і клубів, а моя дружина в АТО виконує свої обов’язки. Це відчуття якесь неприродне.

Тетяна Курманова: Що жінка може такого, що не може чоловік?

Наталя Козінчук: Я думаю, ви погодитеся, що є багато таких речей. Жінка більш зосереджена, більш спокійна. Краще, більш зосереджено, швидше робить деякі речі.

Андрій Козінчук: Жінка більш сконцентрована, але вона менш оперативно реагує на ситуацію. Якщо взяти водіння автомобіля, жінка менше порушує правила у відсотковому відношенні . Але з екстремальної ситуації чоловік краще виходить. Якщо повернутися до війни, концентрація, увага, послідовність у жінки в відсотковому відношенні виходить краще. Саме тому багато зв’язківців, медперсоналу — жінки. Чоловіки з цим теж справляються. Але в нас вже відсутні суто чоловічі і жіночі професії.

Ірина Ромалійська: Вам відомі історії, коли жінка йшла на війну, а вдома лишалися діти?

Наталя Козінчук: У мене дівчата вдома лишали дітей.

Ірина Ромалійська:  Але ж у дитини більш зв’язків з матір’ю і це складніше.

Наталя Козінчук: Але якщо є тато, бабуся — її займають, аби вона щось робила, менше думала про це. Це як дитячий табір: якщо дитина тобі не дзвонить, значить в неї купа занять і все добре, якщо дзвонить — все погано. Так само і там.

Дівчатам важко. Перші 3-5 днів вони дуже сумують, дзвонять і плачуть. Після того ти втягуєшся в роботу — вже трохи не до того. Чоловіки так само сумують за дітьми, як і жінки.

Андрій Козінчук: Більшість людей отримують свою життєву травму в дитинстві від батьків. Нема нічого гірше, ніж гіперопіка. Тому, коли залишають дитину, для неї є можливість оцінити іншу реальність і стати готовою до життя. Їдучи на війну, ви можете не нанести травми дитині або побачити, що буде, якщо вас не стане. І ще — жоден військовий не лишив свою дитину закритою в хаті без їжі — є якась відповідальність. Я проти того, щоб жінка народила і через два тижні поїхала на фронт. Перший рік мама має бути з дитиною. Я бачив як позитивні зрушення у стосунках з дітьми, так і гірші. Але вони стають інакші.

Тетяна Курманова: Якщо жінка їде на війну, а чоловік залишається, які проблеми можуть бути потім?

Андрій Козінчук: Це великі проблеми. Починаються якісь сварки, один із аргументів, коли в неї вже всі аргументи закінчилися: я була, а ти ні. І це все одно, що сказати: характеристика твоїх статевих органів не відповідає міжнародним стандартам. З цього чоловік у гіршому випадку може сказати: тоді я поїхав на війну, але з іншою жінкою. Раз ти вже така солдат Джейн.

Тут дуже важливо ідентифікувати: що ти для мене значиш, навіть якщо я на війні. Запитайте себе, яке моє місце в нього чи в неї житті. Якийсь час у мене на прийомі було більше дружин, ніж чоловіків. Дружини ветеранів (не обов’язково, які їздили) більш відкриті сказати, що не все гаразд. Бо чоловік так само може казати, що не все гаразд, але куму подзвонив — він прийшов з 0.5 літра. Повживали, питання не повирішували, але, наче, стало легше.

Жінки ж приходили і розказували про свої проблеми. І проблема не в тому, що чоловік зраджує —  питання уваги. А увага чоловіка до жінки — захистить він її, чи ні, чи може вона бути впевнена в завтрашньому дні. Тому підказка для чоловіків: трохи більше уваги.

Ірина Ромалійська: А для чоловіка не так само?

Андрій Козінчук: Якщо приїжджає чоловік, йому дуже важливо мати свою територію, простір, час. Ця територія має бути «замінована» якийсь час. Якщо жінка мудра, поважає цей час і простір, у нього не буде такої наступної.

Ірина Ромалійська: Підключаємо до розмови медика Ірину Сощенкову, яка повернулася з зони АТО і може розповісти свою історію. Чому ви вирішили йти на фронт?

Ірина Сощенкова: Я не видела, что делать дальше на гражданке, когда в мой стране началась война. Через полгода я сразу призвалась на контракт. Сразу поехала туда. Я считаю, что там я нужнее как медик, чем на гражданке.

Ірина Ромалійська:  У вас є чоловік чи діти?

Ірина Сощенкова: У меня нет мужа и детей. Мы с моим молодым человеком не прошли войну, можно так сказать. Он считал, что я — женщина, мое место — кухня, рожать детей. Даже ставил мне условия: либо он и семья, либо война.

Ірина Ромалійська: Андрей, это типичная проблема для нынешнего общества?

Андрій Козінчук: Не проблема, если бы у меня так случилось, я поблагодарил бы этого человека, что он сломался до того, пока она не родила детей, не узнала, какой он настоящий.

Ірина Сощенкова: Я тоже считаю, что это правильно. Когда я приехала, отношения просуществовали еще месяц. Мы расстались на фоне: «Ты вернулась не такая, как уезжала, ты вообще не такая, что-то случилось».

Тетяна Курманова: А як ваші друзі сприймають вас після повернення?

Ірина Сощенкова: Мои друзья не находят во мне отличий. Но для себя могу обозначить, что я стала чуть-чуть жестче к нашей реальной жизни. Я увидела, какие там ребята, что они проходят, что видят и посмотрела на молодых людей на гражданке — это разные взгляды и разные глаза.

Ірина Ромалійська: Когда вы приехали на фронт, вам приходилось доказывать, что вы боец, профессионал?

Ірина Сощенкова: Сначала меня не воспринимали как медика. Я попала в новый слаженный коллектив. Но потом был один момент с больным, за который был благодарен весь дивизион. С того момента я доказала свой профессионализм, и меня начали уважать.

Ірина Ромалійська: Было ли вам сложнее, чем коллегам-мужчинам, адаптироваться в мирной жизни?

Ірина Сощенкова: Я думаю, мне было намного проще. Я приехала, у меня практически сразу был отпуск, я встретилась со своими родными, с друзьями.

Ірина Ромалійська: Вы уже нашли себя в мирной жизни или поедете снова на фронт?

Ірина Сощенкова: У меня на службе все хорошо, получила звание и новую должность. Молодой человек пока не появился, я не могу рассматривать как потенциального молодого человека невоенного.

Тетяна Курманова: Мені здається, проблема, що ветерани не хочуть повертатися до мирного життя, бо там — зручніше.

Андрій Козінчук: Там нема простирадла, дизайнер вбиральні дуже нестандартних поглядів, там або холодніше, або гарячіше. Тому не зручніше, але зрозуміліше.

В АТО тобі можуть натовкти пику за брехню. Коли ти приїжджаєш сюди, тобі кажуть: це ж мистецтво маніпуляції, це навіть круто. Там набагато зрозуміліша своя роль. І дуже зрозуміла актуальність. Там кожен знає своє місце.

Тетяна Курманова: Пошук людини, яка схожа на тебе — типова ситуація?

Наталя Козінчук: Така людина розмовляє з тобою однією мовою, або однією тишею.

Андрій Козінчук: Одна жінка мені відкрилася, що її навіть не збуджує чоловік, який це не проходив. Він може бути як Аполлон, але потягу нема. Спільний пережитий досвід — це дуже важливо. Тому така жінка буде брехати собі, якщо вмовлятиме себе бути з кимось, в кого нема того ж досвіду.

Ірина Ромалійська: У нас є запис: Василіса Трофимович розповіла «Громадському Радіо» про те, з якими проблемами стикаються жінки-ветерани АТО та як подолати ці труднощі.

Тетяна Курманова: Мені здається, що ми вже перейшли до стереотипів та міфів.

Андрій Козінчук: Суспільство не готове до успіхів, за моїми спостереженнями. Ми настільки звикли виживати, що перестали бути здатними жити.

Для суспільства набагато простіше налити гранчак горілки «бідному» ветерану, ніж дати йому руку підтримку.

Я розробив свій тренінг для підтримки дружин. Вони там мають бути окремо, проживати і харчуватися. Я терпіти не можу просити грошей, коли я пересилив себе, бо їм треба, то мені казали: «Що, дружини ветеранів, ти що, знущаєшся?! Бідні хлопчики там на Сході». А я, виходить, також дружина-ветеран, бо чекав свого ветерана. І моя дружина теж знає, що це таке. Ось так суспільство до цього ставиться.

Моя ГО «Побратими» працює над соціальною адаптацією ветеранів. Це тренінги, програма «рівний рівному», коли ветеран підтримує ветерана. Побратими — це така робота з ветераном, коли він стає після війни кращим, ніж був до неї. І ми питаємо тих, хто пішов у бізнес, як все було, нам кажуть: «Класно, але суспільство трохи неготове» — або ти накрав на війні, або погрожуєш і тебе взяли, або тебе пожаліли, бо ти був на війні.

Якщо ввас ніхто не розуміє, це не тому, що таких нема. Просто знайдіть цю людину.

Коли я був у США і вивчав досвід ветеранів, я побачив напис у домі ветеранів: «Героїзм не має статевої приналежності». І їх жінки-ветерани говорять: «Постійно потрібно доводити, що я десь була, хоча я цього не хочу, а не мене дивляться і кажуть: «Що? Де ти була? Я дивився американські фільмі і там не було таких, як ти».

Завдячуючи позитивним прикладам, ми можемо сказати, що героїзм не має статевої приналежності.

Наталя Козінчук: А деякі чоловіки кажуть: «Навіщо ви приїхали. Ви нас відволікаєте — я не роблю свою роботу, а переживаю за вас».

Ірина Ромалійська: Чи є така проблема, як сексуальні домагання?

Андрій Козінчук: Купа, в Америці їх набагато більше. Питання не про зґвалтування, а про  домагання. Зводиться чисто психологічно: підлеглі повинні виконувати наказ. А накази бувають різні — від захисти батьківщину від ворога до прикрий мене грудьми (і не як Матросов).

Найгірше не те, що домагаються. Мене тут дратує реакція жінки. Йди в прокуратуру, пиши в соцмережу, бий чоловіка по голові, але не сприймай це, ніби так має бути.

Ірина Ромалійська: У нас ще є поради психолога. Як можна прокоментувати їх?

Наталя Козінчук: Жінка себе відчуває жінкою скрізь — на війні чи вдома. Вона знайде і на війні можливість робити щось і мати охайний вигляд. Але вдома має бути якесь гніздечко. Неважливо, де воно — у чоловіка на ручках, в салоні краси чи з подругою із пляшкою шампанського.

tochy_opory_17_12.jpg

tochy_opory_for women veterans // Громадське Радіо
tochy_opory_for women veterans
Громадське Радіо

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.