Слухати

Жінки в АТО: «На війні ми знайшли свою гідність» / Програми на Громадському радіо
Громадське радіо / Скачати зображення

Жінки в АТО: «На війні ми знайшли свою гідність»

13 травня 2017 - 20:38
Facebook Twitter Google+
Суспільство не готове зустрічати жінок-ветеранів, тому більшість з них досі лишаються на війні, — говорить бійчиня Ангеліна Середа. Говоримо про жінок на війні і про жінок-ветеранів

«Я дуже мрію про адекватний образ жінки-ветерана в суспільстві і в Україні. Це не має бути героїзована жінка, бо ми всі маємо право на помилку. Коли нам говорять, що ви — героїні, ви повернулись, ми вже не маємо право на помилку, ми не можемо бути звичайними людьми. Я не хочу, щоб про нас думали як про людей, які йдуть туди за чимось. Ми йдемо так само, як і чоловіки, через свої особисті переконання», — говорить Ангеліна Середа — ветеран, тактичний медик, бійчиня «Правого сектора». Також у студії Громадського радіо наш експертний гість Андрій Ільченко — ветеран, боєць 169-тої ротно-тактичної групи з позивним «Ведмідь».

 

Андрій Ільченко: Сегодня в студии замечательная девушка — Ангелина Середа, боец «Правого Сектора». Сегодня тема довольно специфическая: женщины на войне. Скажу честно, за свою практику боевых действий на востоке я не встречал женщин. Начал встречать уже после того, как демобилизовался и начал общаться с ветеранами. В моем подразделении женщин не было. Ангелина, а как ты вообще там оказалась?

Ангеліна Середа: Насправді, можна було б прикриватися патріотизмом і всякими такими штуками. Але я, напевно, занадто довго працюю з психологами, з собою, занадто багато знаю на цю тему, щоб цим прикриватися.

Всі мої причини, через які я пішла на війну, — це все дитинство. По-перше, я росла без батька, його відсутність надзвичайно вплинула. По-друге, мені завжди хотілося знайти якесь своє середовище, в якому я могла би бути. Це була одна з причин. Інше — це величезна провина. Я досі продовжую звинувачувати себе через якісь сімейні ситуація, на Інститутській у мене загинув друг, коли я була безпосередньо поруч в КМДА.

Дмитро Тузов: Ти вважаєш себе в чомусь винною?

Ангеліна Середа: Це не я, а моя підсвідомість. Там є ця провина, що я не була поруч і не змогла нічого зробити. Тому це 100% була одна з причин, чому я пішла на війну і пішла саме медиком.

Дмитро Тузов: Щоб піти медиком, треба було підготуватись? Тактична медицина — це ціла наука.

Ангеліна Середа: Там дуже багато треба вчитись, знати і розуміти. Але 2014-2015 — це не ті часи, коли про це дуже сильно думали.

Андрій Ільченко: Грубо говоря, ты сразу же пошла на практику?

Ангеліна Середа: Практично. Після Майдану я пройшла дуже поверхневі парамедичні курси біля Михайлівського від польських парамедиків, які приїхали. Потім я їздила волонтером на схід по медикаментах, в якийсь момент лишилась і на практиці опановувала якісь речі: ставила катетери, вчилася робити перев’язки.

Дмитро Тузов: І доводилося працювати в «червоній зоні» — а це поле бою?

Ангеліна Середа: Так, найперша ротація у мене була образу в Пісках. Я приїхала крадькома з волонтерами, не йшла через батальйон. Я приїхала і попросила лишитися спочатку як журналістка, яка нібито пише репортаж. Потім з’ясувалося, що в них медик поїхав на новорічні свята додому і я лишилась там медиком. Потім мене перевели в батальйон. Потім це була евакуація з Аеропорту, були часи з найінтенсивнішими боями, потім трошки все пішло на спад.

Наталя Соколенко: Почуття провини штовхало вас приїхати на війну, але потім настав період усвідомлення, які цілі ви переслідували для себе і чому ви там? Ви це розуміли?

Ангеліна Середа: Одним з ключових моментів, коли я вирішила їхати і лишатися там, було те, що мені дзвонили знайомі з Майдану і говорили, що нема медиків, нема людей, які готові їхати під обстріли і витягати людей з «червоної зони». Я зрозуміла, що, напевно, це якесь місце, де я можу бути , і що можу там зробити безпосередньо я.

Андрій Ільченко: А до Майдана и до войны какая у тебя была профессия? Чем ты занималась?

Ангеліна Середа: Я з Кривого Рогу, але мене виховували українкою, я люблю українську мову, розмовляю українською. Тому це теж зіграло певну роль в тому, що я поїхала. Я закінчила школу, переїхала в Київ навчатись, вступила в один із найкращих університетів… і почався Майдан.

Андрій Ільченко: А какой факультет?

Ангеліна Середа: Філологія, чеська мова.

Андрій Ільченко: А сколько ты весишь?

Ангеліна Середа: Коли я була в АТО, важила 48 кг.

Андрій Ільченко: Девушка, 48 кг, вытягивала здоровенных пацанов в бронежилетах с «нуля».

Ангеліна Середа: Було. Не без цього.

Андрій Ільченко: Что ты чувствовала, когда это делала?

Ангеліна Середа: Я чітко пам’ятаю моменти, коли ми їхали на швидкій і в нас за машиною розривалися снаряди. В цей момент я не думала про те, що може статися зі мною. Я думала: якщо я не доїду, не допоможу. І про те, щоб швидше доїхати, щоб витягнути цю людину.

Андрій Ільченко: Многие ветераны после войны встречаются, пьют кофе или кушают пиццу у Лени Остальцева, и постоянно у всех один вопрос: «Блин, как мы вообще выжили?» У тебя есть такое?

Ангеліна Середа: Так. Я потім все зводила на везіння, але дуже класно це мені пояснили побратими, в яких я проходила соціальну адаптацію, стосовно інстинктів, рефлексів і того, як ми взагалі спрямовані на виживання: поки мій думаючий мозок думав про інших людей, яких треба врятувати, мій організм в цей момент рятував мене.

Дмитро Тузов: А як твоя сім’я відреагувала на те, що ти пішла на війну?

Ангеліна Середа: Мама від самого спочатку Майдану знала, що так і буде і я туди обов’язково піду. В перші дні, коли почався Майдан, я подзвонила мамі і сказала: «Мамо, тут так круто. І що їй було ще робити? Звісно, вона приїздила в Київ, відмовляла мене, ми сварилися на цю тему.

Стосовно війни… Спочатку вона не знала, я їздила крадькома. Але я лишилася на фронті на початку січня 2015 року, в березні у моєї мами день народження, я просто приїхала додому, не попередивши, привезла хвостовик від 80-ї міни і відео з привітаннями з усіх наших «правосєковських» позицій. Після цього щось приховувати сенсу не було. Мама і сестра, звісно, боялися. Але я не можу сказати, що це сильно вплинуло на моє рішення. Я продовжувала робити те, що вважала на той момент за потрібне.

Наталя Соколенко: Наша колега Ліза Кузьменко підготувала матеріал про те, що чоловіки думають і говорять про жінок, які йдуть на війну.

 

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Андрій Ільченко: Алина, а что ты там чувствовала?

Ангеліна Середа: На війні до мене було різне ставлення. Коли я приїхала, жінок було не так багато. В моєму підрозділі було 2-3 дівчини зі мною разом. Це дуже мало, якщо співвідносити із кількістю чоловіків. Ставлення було бережне, дехто ставився до мене як до доньки, молодшої сестри, намагалися вберегти. Часто говорили: «Чого ти сюди приїхала взагалі? Сиди вдома і народжуй дітей».

Якось я їхала в поїзді. Там було два чоловіка по формі. Вони напилися в поїзді, почали розкладати речі: от у мене берці крутіші, рюкзак класний. Я до них підійшла і кажу: «Хлопці, ну так не можна, ви ж у формі». І почалось: «Хто ти тут така, щоб нам розказувати». Потім я їм сказала, хто я. І почалася стандартна реакція: «сиди вдома, ніхто тебе туди не посилав». Це було дуже часто.

Часто хлопці «брали на понт»: а ти знаєш, який це калібр, а ти знаєш, що робити тут. На жаль для них, я вже тоді знада, що це і що з цим робити

Дмитро Тузов: А ти відчувала зміну ставлення вже в процесі бойових дій?

Ангеліна Середа: Тільки від поранених. Якщо людина ставилась до мене раніше зухвало, коли вона отримувала поранення, а я приїздила і робила якісь дії, щоб її вивезти і врятувати, тоді ставлення змінювалося. А інші так і не змінювали ставлення, так і проводжали, враховуючи стереотипи про жінку-медсестру на фронті, яка приїжджає заради того, щоб знайти собі чоловіка. Дуже часто відчувала на собі такі стереотипи.

Наталя Соколенко: Розкажи про умови життя і побут.

Ангеліна Середа: Якщо це група на передовій — нас було четверо — три хлопці і я. Умови спільні: вбиральня, душ, жодних розділів не було. Не було банальних умов, щоб сходити в туалет. Для жінки це грає роль. Це сором. Бути в одному побуті з чоловіками — це складно морально, навіть є така книга «У війни не жіноче обличчя». Там йдеться про те, що іноді дівчата настільки дотерплювали, не ходили в туалет, що потім починалися проблеми зі здоров’ям. Це якісь моральні штуки, які потім впливають на фізіологію. Звісно, це було.

Якщо говорити про стосунки, притиралися. Звикали до всього цього. Там інакше не можна було, бо була інша мета, були інші актуальні речі. Звісно, коли на вулиці було -20, замерзала вода в баклажках, питання миття і так далі — це дуже складно, особливо для жінки. Мені дуже прикро, що в нас в армії не створені умови для комфортного перебування жінок там.

Говорять, що жінки більш вибагливі до побутових умов. Я не згодна з цим. Це не більша вибагливість, а фізіологічні особливості. Банально — те, що ми можемо не підняти ту вагу, яку може підняти чоловік. Або в нас потім почнуться проблеми з жіночим здоров’ям через ту саму вагу (як у мене особисто і в багатьох моїх знайомих дівчат). Потім, коли з цим звертаєшся в лікарню, отримуєш додаткову психологічну травму, бо: «А чего ты туда ехала?».

Дмитро Тузов: А в деяких ситуаціях жінки можуть бути витривалішими за чоловіків?

Ангеліна Середа: Не зовсім згодна, що це пов’язано з якимись фізичними або моральними здатностями. Думаю, це результат того, що жінка на війні має довести: вона на рівні з іншими, вона не гірша, тільки тоді, можливо, може заслужити рівне ставлення. Це примушування себе до більших навантажень, щоб комусь довести щось. Якщо ти жінка на війні, мусиш або повністю припинити бути жінкою (і тоді маєш повністю бути на рівні з чоловіками), або, якщо хочеш зберегти в собі щось жіноче, доведеться постійно боротися з суспільством навіть там, не говорю вже про суспільство тут.

Наталя Соколенко: Ти мрієш про те, щоб зустріти людину, яка буде гідна твого кохання і почуттів, і яка це має бути людина?

Ангеліна Середа: Стосовно чоловіка, якого я бачу біля себе, — це 100% учасник бойових дій. Я хочу не тільки говорити про війну, не пояснювати, я хочу помовчати про війну з людиною, з якою буду пов’язувати свою долю. Тому, однозначно, це один з пріоритетів. Напевно, складно говорити про щось інше, бо ми не знаємо, кого ми зустрінемо і як ми будемо з ним далі.

Дмитро Тузов: Більше ти не поїдеш на схід?

Ангеліна Середа: Ні.

Дмитро Тузов: Чому?

Де отримати допомогу

Ангеліна Середа: Для мене це завершена історія. Свою функцію на війні для себе я виконала. Не тому, що врятувала певну кількість людей, а тому, що я поїхала звідти у стані, коли більше не могла там знаходитися. Ні за станом здоров’я, ні морально, ні фінансово.

Дмитро Тузов: Чи відновилась ти в університеті?

Ангеліна Середа: Я пробувала вирішити це. Я пішла з київського університету, вступила до львівського. Якийсь час жила у Львові, але зараз переїхала до Києва знову, їжджу в університет тільки здавати сесію. Для мене це не та освіта, яку б я хотіла мати. Це суто заради мами.

Андрій Ільченко: А кем ты себя видишь лет через пять?

Ангеліна Середа: Поки ніким, чесно. Я зараз шукаю своє діло, справу, якою б я хотіла займатися і це було б дійсно моїм. Я знаю сфери, в яких мені цікаво працювати. Але поки я пробую. Я розуміла ще до війни, що філологія — це не моє. Але була смиренність. Після війни — категорично ні. Я не буду займатися тим, чим я не хочу займатися. Тому своє я ще шукаю.

Дмитро Тузов: Досвід, який ти набула, унікальний. Чи допомагає він тобі у цивільному житті?

Ангеліна Середа: Напевно, перше, що в мені дуже сильно змінилося після всіх подій, — це загострена справедливість. Зараз я не терплю корупційний схем і так далі. Так само у ставленні до людей —чесність. Для мене це найперше, що я хочу бачити в людях.

На війні ти дуже усвідомлюєш, наскільки ти сильний. Але до цього треба прийти, коли ти повертаєшся. В перші місяці ти себе не відчуваєш сильним, це жахливий стан. Але після цього відкривається дуже багато ресурсу і ти розумієш: якщо там я змогла, тут я зможу точно.

Андрій Ільченко: А чем ты сейчас занимаешься?

Ангеліна Середа: Я вибрала для себе безпечну роботу — це робота з безпритульними тваринками. Це те, що я дуже люблю, і це теж частина того, що рятувало мене на війні. Це собаки.

Я обожнюю собак із дитинства. Трепетно ставлюся до безпритульних тварин. На війні була дуже смішна ситуація. Було літо, всі сиділи на дворі. І просто почали кластись міни — 15-20 метрів від нас. Ми полетіли в підвал, він був страшно ненадійний. В якийсь момент ми зрозуміли, що лишились собаки і маленькі цуценята. Почали стягувати на руках цих собак, цуценят до себе в підвал. Дехто почав кричати: «Куди собак? І так кисню мало!» Але більшість дуже прихильно ставиться до собак. Ми завжди намагалися забрати і котів, і собак з передової лінії. Було дуже багато і сумних історій.

Була смішна історія. Із загиблим Василем Сліпаком («Міф») ми мали дуже добрі стосунки. Ми були в сусідніх селах на «нулі». В один день я прокинулася, він мені подзвонив і каже: «В нас поранені, терміново їдьте». Ми перелякані приїжджаємо. А він показує двох цуценят і каже: «Ну з ними щось не так, вилікуйте їх, будь ласка».

Наталя Соколенко: Як складається доля інших бійчинь?

Ангеліна Середа: На жаль, мені здається, головна проблема в тому, що суспільство не готове зустрічати жінок-ветеранів, тому більшість з них досі лишаються на війні. Інколи дівчата, які були волонтерами, зриваються і їдуть туди або медиками, або будь-ким.

Дмитро Тузов: А які моменти заважають повернутися і адаптуватись до цивільного життя?

Ангеліна Середа: Уявіть, ви приїжджаєте і дехто дізнається, що ви — жінка-ветеран. Перше питання буде: «І з ким ти там спала?» Думаєте, легко повертатись в таких умовах? Звісно, ми не хочемо з цим зустрічатись.

Дуже хочеться спокійного сприйняття  від суспільства. Я все-таки повертаюся до суспільства, бо воно так чи інакше відіграє у поверненні найбільшу роль. Хочеться, щоб були не тільки групи з соціальної адаптації для хлопців-ветеранів, для дружин ветеранів. Хочеться і для дівчат, бо є свої особливості у поверненні. Хочеться, щоб нас і не героїзували, але і не дивилися з жалем. Цього дуже не хочеться, тому що ми на війні знайшли свою гідність і ми тепер знаємо свою ціну — якусь внутрішню ціну своїм цінностям. 

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій. 

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.