Слухати

Українські герої. Микола Козаков

08 травня 2015 - 01:10 61
Facebook Twitter Google+
Внаслідок ураження протитанковою керованою ракетою Микола отримав численні поранення: осколки по всьому тілу, зламаний ніс, та найголовніше – це опіки обличчя та рук

17ompbГоворити про поранених в зоні АТО бійців не тільки актуально сьогодні, але й тяжко. Вони травмовані тілесно, але їхня сила волі вражає. Вони не тільки понад усе бажають якнайшвидше одужати, але й повернутися на передову, щоб далі захищати рідну землю. Таким є і наш герой Микола Козаков з Вінниччини. Молодий хлопчина, стрілок-зенітник, який отримав численні поранення та опіки обличчя мріє повернутися до бою. Але до цього він має пройти лікування та тривалу реабілітацію з відновлення зору. Він був мобілізований не так давно, але встиг дізнатися їдкий присмак східноукраїнського протистояння. Під час  запису нашої розмови, Микола просив не фотографувати його.

«Мобілізований. 12 лютого вже поїхав на навчання. На навчанні був 21 день. Служив у 57 мотопіхотній бригаді, 17 батальйон з міста Кіровоград» — розповів Микола.

Наш герой відтворює у пам’яті кожну секунду того дня. Він точно знає назву та маркування тих боєприпасів, які час від часу прилітали до них. Незважаючи на те, що він знаходився біля броньованої машини, вона не змогла врятувати його від поранення. Внаслідок ураження протитанковою керованою ракетою Микола отримав численні поранення: осколки по всьому тілу, зламаний ніс, та найголовніше – це опіки обличчя та рук.

«Ну, як завжди, кожен день тихи-тихо, а потім знову почали нас поливати різними снарядами. Прилетіло пару мін. Я – стрілок-зенітник. Зенітка у нас броньована на МТЛ машині, наверху стояла. Командир блокпосту сказав, що потрібно зенітку на виїзд, щоб давати відпір, бо зараз попруть, як воно і буває, якщо їм не дати відповідь. Зазвичай у нас 3 чоловіка на екіпажі: я – стрілок, біля мене заряджаючий і водій, якого тоді не було, він був на іншому краю блокпоста. Так, як я їздити трішки пробував, бо кожен має бути взаємозамінний. Я виїхав, виліз з кабіни МТЛ-Б, заліз на верх. Командир роти стояв позаду моєї машини, давав мені корегування. Відпрацювали 2 короба – 100 патронів. Потім злізли, мій напарник залишився на верху. Я зліз, бо всередині машини лежали заряджені короба, перезаряджатись. Я зняв пустого, поклав в середину машини, і тільки хотів взяти пустого, прилетіла протитанкова керована ракета, ТУР113.9м, її маркування. Нашу машину вона пробила, влетівши з боку, пробила броню, пройшла через кабіну, пробила мотор і вийшла з іншого боку. Зірвалась вже за машиною. Постраждало 4 чоловіки. Одному прилетів осколок в шию, один отримав контузію, мій напарник, який був наверху, його скинуло і він зламав ногу, а я стояв у дверях, обпалив 11% тіла: руки, лице голову. В очі осколки, в плечі осколки, зламаний ніс, лопнули барабанні перетинки» — сказав він.

Микола зараз знаходиться у опіковому відділенні міської лікарні №2 міста Дніпропетровська. Йому вже провели кілька операцій, в ході яких були вийняті численні осколки по всьому тілу. Попереду тяжкий період лікування та відновлення.

«Витягнули осколок. І з ока також. Почуваюся задовільно. Сподіваюся око також відновиться, хоча б не на всі 100%, а більш-менш, бо зараз бачу тільки світло, тінь. Кажуть, що кришталик будуть мені корегувати» — розповів Микола.

До мобілізації наш герой вів активний спосіб життя: вчився, працював. Подорожував Європою, де також працював. Після початку економічної кризи, повернувся додому, отримав повістку та пішов захищати Батьківщину.

«Чим я тільки не займався. Вивчився в коледжі. Попрацював, потім пішов у армію, потім знову попрацював, поїздив по Європі трішки, там попрацював. Останні пів року був по місцю проживання. Криза почалася, роботи не було, то я влаштувався в котельню. Тоді мобілізували. Та й пішов» — заявив він.

Не збирався уникати мобілізації. Навпаки, сприйняв новину, як належне. Каже, що не зміг би жити з тим, що не пішов захищати рідну землю.

«Ні, ні в якому разі. Та я не хотів тікати, я і не жалію. Просто є люди, які зможуть з цим жити, а я не зміг би, знаючи, що я втік, боягуз» — розповів наш герой.

Микола мало говорить про період навчання під Рівним. Каже, що умови, в яких вони перебували, бажають кращого. Зрадів, коли потрапив у зону АТО, адже тільки там йому вдалося підготуватися до зустрічі з ворогом.

«Почалося все з навчання біля міста Рівного. Там біда. Народу багато, велика кількість людей тільки в нашому загоні було. Багато палаткових містечок, 5 чи 7. В нашому було 4,5 тисячі людей. Там проблеми були зі всім. Починаючи з води до тепла, житла. Там дуже все тяжко. Люди є різні, аватарів, як їх у нас у армії називають, там вистачало, людей, які люблять добре випити. Я просто був радий, коли мені сказали, що нарешті відправляють в АТО. Потім Дзержинськ. Там уже поставились до всього цього відповідально. Так, як за 21 день в тому Рівному постріляти з того автомату, кинути гранату – це нічого для того, щоб ти вижив на війні. А вже у Дзержинському я обстріляв все, що тільки у нас є. Там вчать того, що потрібно, не жаліючи боєприпасів чи патронів. А потім на блокпост, він називався «Квіточка», що біля села Шуми» — сказав він.

З усмішкою розповідає про свій блокпост, який розташовувався близько блокпосту ворога. Каже, що весело було за ними спостерігати. Проте, ця веселість зникала, коли ворог починав у прямому сенсі «поливати» їх різними снарядами.

«Вони стоять в двох кілометрах від нашого блокпосту. Тобто, так виходиш, село в низині, а далі починається промислова зона міста Горлівки. І вже на початку цієї зони їх укріп. райони, пости, загалом там добре видно. Постійно їх в бінокль спостерігав. Кожен день вони нас поливали. У нас же наказу стріляти немає, ми дотримаємося мирного плану, що і справді так. А поки нам добре не насиплють, коли вони починають більш прицільно бити, тільки тоді нам дають зі штабу «добро» стріляти, і ми тоді вже насипаємо. Коли ми відповідаємо, тоді вони вже не стріляють» — говорить Микола.

Плани на майбутнє у нашого героя позитивні. За можливості планує повернутися до служби, хоча і сам у цьому сумнівається.

«Спочатку вилікуватися, а потім як скажуть повернутися – вернусь. Хоча я в цьому сумніваюся,тому що без 100%-го правого ока я не зможу. Навчитися стріляти на ліве око, напевно, не реально для правші. Я, звісно, не хотів би, щоб мама знову це пережила, як воно сталося цього разу. А так, напевно, спишуть. Не знаю, буду дивитися, як воно далі» — каже Микола.

При нашій зустрічі з героєм, у нього ще залишалися численні опіки. На руках були помітні сліди від чорного мазуту, який в’ївся у шкіру. Обличчя сховане під бинтами та бандажем. Око сльозилося. Але, попри це, Микола намагався посміхатися. Він знає точно, що у найближчому майбутньому планує займатися волонтерством, хоче допомагати тим, хто потрапив у подібну ситуацію.

«Лікарі кажуть, що мені пощастило. За 7 днів так відновитися. У мене обличчя взагалі не було. Волонтерством  я точно буду займатися. Я поки там був, познайомився з дівчиною-волонтером, вона мене сама знайшла через соціальні мережі. Я з нею дуже тісно спілкуюсь, але ще жодного разу не бачив. Вона дуже хоче приїхати, але ж куди на мене такого дивитися. Думаю їй буду допомагати» — розповідає наш герой.

Попри все, найголовніше для Миколи – вилікуватися. В цьому можемо допомогти ми з вами. Для цього потрібно перерахувати кошти на картковий рахунок ПриватБанку: 5168 7572 8647 6660

Ви слухали програму Українські герої на Громадському радіо, при мікрофоні була Катерина Кадер, звукорежисер програми Ігор Онисенко.

EU

Матеріал є частиною проекту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.