Слухати

Військовий хірург написав книгу про котел у Дебальцевому

01 липня 2016 - 15:50
FacebookTwitterGoogle+
Його називають окопним хірургом. У лютому 2015 року під час дев’ятиденного оточення українських військових у Дебальцевому Олександр Данилюк із Закарпаття надавав допомогу і рятував життя побратимам

Тоді військовим медикам доводилося працювати в умовах мінімальної кількості медикаментів та необхідних засобів, без світла, час від часу закриваючи поранених від землі, яка зсипалася зверху від обстрілів та по кілька годин стоячи на колінах.

Сьогодні Олександр з позивним «Смайл», народний герой України, працює хірургом в Ужгородській міській лікарні. Активно допомагає місцевим волонтерам, ветеранам АТО. Нещодавно завершив книгу про те, що довелося пережити і побачити тоді у Дебальцевому. Наразі шукає можливість її видати. А поки про що саме ця книга і що для нього було найважче на війні Олександр Данилюк розповів «Громадському радіо».

oleksandr_danylyuk_na_luganshchyni._tretiy_zliva.jpg

Олександр Данилюк на Луганщині. Третій зліва // Фото з особистого архіву
Олександр Данилюк на Луганщині. Третій зліва
Фото з особистого архіву

Олександр Данилюк: Після військового вторгнення Росії я звернувся у військкомат, оскільки був офіцером медичної служби в запасі. Хоча до того моменту я на армію дивився як на зайвий розділ в бюджеті Україні. Чесно кажучи, офіцером я був кафедральним.

oleksandr_z_kolegamy_u_blindazhi_pislya_provedenoyi_operaciyi.jpg

Олександр у бліндажі після проведеної оперції // Фото з особистого архіву Олександра Данилюка
Олександр у бліндажі після проведеної оперції
Фото з особистого архіву Олександра Данилюка

Ольга Павлова: Ти поїхав туди. Реальність була схожою на те, що ти собі уявляв, чи не дуже?

Олександр Данилюк: Не дуже. Взагалі це було не те, що я очікував. Не те, що я думав. Ну, звідки ми могли знати? Ми ж ніколи не бачили війну і я навіть фільми про війну не любив дивитися. Тому навіть мінімального уявлення, що таке війна, я не мав. А коли вже туди потрапив, це був шок, страх і відчай.

Ольга Павлова: Шок від чого?

Олександр Данилюк: Того, що ми безсилі. Коли я в’їжджав в зону АТО, то нас буквально 40-50 хвилин обстрілювали установками «ГРАДу», важкою артилерією. При чому граду летів з території Російської Федерації, куди б відповідь ми, навіть маючи чим, не могли дати. Потім власне перші поранені, перші загиблі, перше перемир’я… Перше перемир’я взагалі нам дало якось адаптуватися до військово-польових умов в спокої відносному. І так ми могли набратися сил, засобів, техніки, більш-менш відпрацювати логістику, евакуацію поранених, бо спочатку це було якось так… Ми всі були постійно стомлені і дуже хотіли спати. Бо перші ночі ми майже не спали. А якщо спали, то у бронежилеті і касці. Тебе тисне плита семикілограмова на твою грудну клітку і ти навіть повноцінно вдих не можеш зробити. Щось спеціалізованого в нас не було, хоча волонтери пересилали нам енергетики з кофеїном і дехто на цьому пробував тримати себе в тонусі. Навіть я спробував. Але мені ніякого ефекту не давало.

oleksandr_danylyuk.jpg

Олександр Данилюк // Фото з особистого архіву Олександра Данилюка
Олександр Данилюк
Фото з особистого архіву Олександра Данилюка

Ольга Павлова: Є питання, які мені страшно тобі задавати… Дебальцево… Якщо можеш коротко…

Олександр Данилюк: Ну, власне, в Дебальцеве я потрапив на початку січня 2015 року… Після короткої десятиденної відпустки. Уже з самого початку (це були різдв’яні свята) в нас поранені були майже кожен день. Власне, найважчими моментами в нашій окопній хірургії було сортування поранених… Це ті моменти, коли ти повинен визначити, кому ти не надаєш допомогу, бо він помираючий і, витративши купу часу на нього, ти втратиш тих людей, кого можна було б врятувати… І ці сортування при масовому прибуттю ти повинен вирішити, кому жити, а кому ні… Це страшно боляче… Найважчі моменти, це коли у тебе помирає солдат, останніми словами якого на питання «що ти хочеш?» він каже: «жити»… А шансів в нього на це немає…Найстрашніше, коли в тебе помирає солдат і питає: «Чи я побачу свою Софійку? Це моя дочка, а їй тільки два роки…»… І ти розумієш, що шансів у нього на це немає. А потім найстрашніше: дізнатися, що частина тих людей, кого вдалося врятувати в окопі, повторно розстріляно під час виходу з оточення… Ті люди, які для тебе уже стали друзями. Ті люди, які побачили вже надію на життя, на спасіння… і вони гинуть. Це не забудеться ніколи і власне з цим доведеться жити усе життя…

Ольга Павлова: Ти про це пишеш у своїй книзі? Чи ти її вже дописав?

_smayl_operuye_poranenogo_biycya_u_nadskladnyh_umovah.jpg

"Смайл" оперує пораненого бійця у надскладних умовах // Фото з особистого архіву Олександра Данилюка
«Смайл» оперує пораненого бійця у надскладних умовах
Фото з особистого архіву Олександра Данилюка

Олександр Данилюк: Власне, книга майже готова. Залишилися деякі штрихи. Книга описує ті 9 діб (з 9 лютого по 18-те), які були найстрашнішими і найважчими. І вона є абсолютно документальною… Описується все те, що ми в нашій хірургічно-реанімаційній криївці пережили за 9 діб. Все, що я бачив, що відчував, що робив, куди рухався і як це все відбувалося. Я взявся за мій щоденник і швиденько почав накидувати тези, щоб не забути, бо я розумів, що мозок відфільтрує весь негатив,весь той біль, весь той шок. Це такий психологічний самозахист і мозок викине всю інформацію, яка є негативною, трагічною та болючою.

Ольга Павлова: Ти сказав, що дав собі слово не відмовлятися від жодного інтерв’ю. Чому?

oleksandr_danylyuk_1.jpg

Олександр Данилюк // Фото з особистого архіву Олександра Данилюка
Олександр Данилюк
Фото з особистого архіву Олександра Данилюка

Олександр Данилюк: Наша кровопролитна війна є результатом програної інформаційної війни. Ці люди по той бік барикад створили такий інформаційний простір, який призвів до того, що люди Криму і Донбасу впустили до себе додому чобіт російського солдата… Це є результатом того, що журналістика у наш час стала засобом маніпуляції суспільної думки. І після розстрілів Небесної сотні на Майдані ми з побратимами вирішили не відмовляти з того моменту в інтерв’ю. Після того, як в мене четверо героїв Небесної сотні померли на руках, я зрозумів, що про це мовчати не можна. Якщо ми не будемо подавати правду в засоби масової інформації про реальність ситуації, про все, що відбувається, оскільки ми стали творцями сучасної історії, то ми програємо війну інформаційну, і продовжиться війна кровопролитна.

Ольга Павлова з Ужгорода, «Громадське радіо»

EU

Матеріал є частиною проекту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.