Слухати

75 років від розстрілів у Бабиному Яру відзначать концертом у Опері

23 липня 2016 - 16:29
Facebook Twitter Google+
У програмі – «Каддиш-реквієм» Євгена Станковича на вірші Дмитра Павличка, "Німецький реквієм" Брамса та "Кол Нідрей" Макса Бруха. Детальніше говорить оперний співак і продюсер концерту
75 років від розстрілів у Бабиному Яру відзначать концертом у Опері / Програми на Громадському радіо

hunka_20.jpg

Павло Гунька // Фото надане Павлом Гунькою
Павло Гунька
Авторські права: 
Фото надане Павлом Гунькою

Ця програма «Зустрічі» буде присвячена подіям і заходам, що плануються на 75-ті роковини з дня розстрілів у Бабиному Яру, що відбудуться у вересні 2016 року. В студії – Павло Гунька, міжнародний оперний співак і продюсер концерту, приуроченого до цих подій.

Ірина Славінська: Звичайно, почнемо з того, що запитаємо про цей концерт: коли він відбудеться, де він відбудеться і, можливо, уже відома інформація про виконавців і програму. Кого ми там зможемо почути?

Павло Гунька: Так. Цей концерт є останньою подією відзначення 75-річчя Бабиного Яра. Але цілий тиждень, від 22 вересня, починаються події різні в Києві. Ті події всі приготовляються до одного дня 29 вересня, який є призначений в Бабиному Яру. Ми вирішили, що в певнім театрі, тут, в Національному театрі влаштувати концерт, поминальний концерт, щоби заключити ці події в певний настрій. І люди приїжджають, виконавці, з цілого світу – музиканти, оркестр, співаки, диригент, режисер і також будуть брати участь і українці із Києва.

Ірина Славінська:  Що там можна буде почути? Напевно, логічно припустити жанр, подібний до реквієма.

Павло Гунька: Так. Але дуже цікаво, що ми вибрали як першу точку молитву , яка відбувається завжди перед Новим роком, єврейським Новим роком – це «Кол Нідрей» Макса Бруха. Наш віолончеліст приїжджає з Канади, роман Борис, він є українського походження і прекрасний інструменталіст. Тоді відразу йдемо на «Реквієм-каддиш» Євгена Станковича. А після перерви буде «Німецький реквієм» Брамса.

Але ми вибрали ті два реквієми не тому, що вони є реквієми. Бо, на мою думку, навіть у Євгена Станковича, хоча й називається «Каддиш-реквієм», він не є зовсім реквієм. Це є історія подій, вірш, Дмитра Павличка. І у Павличка він висловлює у кінці надію.

І після перерви, як я говорив, у Брамса також не є повністю реквієм, бо це є духовна музика. Він навмисне, Йоганес Брамс навмисне не включив слова про християнство, єврейської чи будь-якої релігії. І я тому вибрав ті два твори, бо вони перші показують надію.

Ірина Славінська: І до того ж, здається, вони доволі універсальні, правда? Якщо говорити про релігійний…

Павло Гунька: Точно, точно. Ну, релігійне – то не є добре слово. То є «духовний». Релігійний, можна сказати, Моцарт, але Брамс – він зовсім в іншу сторону пішов, знаєте, хоча і називається «Німецький реквієм», але тільки тому, що по-німецьки співано. Але крім того то не є жодний реквієм, то є нагода послухати спокій, надію і що люди щось вчаться з життя. І можна тоді дивитися на майбутнє з позитивом.

Ірина Славінська: Брамс – це музика німецькомовного, німецького культурного поля. Німеччина – це країна, яка безпосередньо брала участь у Другій світовій війні, і яка має в своїй історії досвід бути катами у історії Голокосту. Бабин Яр – це епізод Голокосту, і хочеться поговорити, власне, про це. У роковини у пам’ятний концерт за одним із епізодів Голокосту грати німецьку музику – це, можливо, не найпростіше рішення. Можливо, тут є якийсь посил.

Павло Гунька: То є така справа. Ми вибрали цей твір тому, що він є духовний твір. Це тільки випадково, що він є по-німецьки співано. Я би не хотів, щоби люди думали, що тому що по-німецьки співається, що ми стараємося вичистити свою совість, тільки через це. Бо для мене найзручніше сказати, що ми всі хочемо з’єднатися сьогодні. знаєте. І брати німецький твір… то я не вважаю, що є другий такий твір, який має другу таку силу.

Але також я розумію, що ну, в Другій світовій війні таке сталося. З другого боку треба сказати, чому я сприйняв цю пропозицію, бути продюсером цього концерту – тому, що кожна країна в історії світу, кожна культурна країна, має певні моменти у своїй історії, які вони воліли б забувати про них. Англія – а я є британець – Англія почала цю історію в Африці, як вони везли усіх чорних в Америку. Німці мають своє. Французи мають своє. Факт, що Україна приймає, що щось такого негарного сталося на своїй землі, показує, що Україна хоче розвиватися, що хоче стати членом, так би сказати, культурного світу, і то є дуже сильно, що готові признати, що таке сталося. Ми відзначаємо цей момент тому, що не хочемо, щоб цей момент повторився. І я тому тут і дуже задоволений, що маємо міжнародних зірок: інструменталістів, співаків, диригентів і так далі.

Ірина Славінська: Чи важко було зібрати такий великий і авторитетний міжнародний склад в оркестрі, серед виконавців, і, крім того, зібрати їх у Києві? Київ не дуже схожий на столицю світової класичної музики.

Павло Гунька: Ну, Київ розвивається, Київ розвивається. 25 років незалежності – то є дуже мало. Британія майже 1000 років має за собою. Але дуже багато сталося. Не було тяжко зібрати людей. Ми би могли звернутися до українських сил, але я вважав, що ця подія має бути міжнародна подія, щоби цілий світ слухав. І тому, що я є оперний співак, на світовій сцені я співаю вже 27 років, я маю вступ до усіх найбільших диригентів, режисерів, оркестрів, хорів світу. Бо я з ними працюю. І ми звернулися до них – вони з великою цікавістю, вони прийняли цю пропозицію, щоби приїхати і з’єднатися.

Вони приїхали з цілого світу. Там є китайці, японці, американці і так далі. І зібрати їх, щоби вони приїхали в Україну і разом з українцями відзначили цю подію – то вони тоді поїдуть додому і перекажуть своїм людям. Не було тяжко, правду говорити, і я вважаю, що то є дуже добрий крок для українців, що міжнародні люди хочуть приїхати і відзначати це разом із вами.

Ірина Славінська: А наскільки взагалі жанр концерту, концерту класичної музики є типовим для відзначення дня пам’яті про такого роду трагічні сторінки, як, наприклад, розстріл у Бабиному Яру?

Павло Гунька: Ну, то Шостакович також написав до Бабиного Яра 13 симфонію, є різні. Але я старався вибрати таку програму, щоби не тільки говорити про цю подію чи звинувачувати когось. Я хотів показати, що це є мить, де ми повинні збудувати надію, думати вперед.

Очевидно, що по цілому світу є такі Голокости, на жаль. Не тільки тут. І ми знаємо, що дуже рідко буває так, що люди з історії вчаться, але крок за кроком стараємося мати надію, що воно зміниться. Я би міг вибрати різні твори. Я думав навіть дати до програми Бетховена, 9 симфонію. Бо то є пісня свободи, і то є дуже цікава історія. Але ми змінили думку, нам радили люди. І ми думаємо, що Брамс є трошки м’якший і більше медитативний твір замість забагато, так сказати, піднестися.

Але дуже важливо, що будуть і молоді люди там, знаєте.

Ірина Славінська: Серед виконавців чи глядачів?

Павло Гунька: І серед виконавців, і серед глядачів. Бо 250 студентів з усього світу приїжджають, і під час тижня вони влаштовують різні симпозіуми, де вони будуть обговорювати цю подію. Там і професори будуть, і також видають книжку, і різні спеціалісти пишуть свою частину і тій книжці. Ще до того вони організовують різні виступи по всьому Києву. І в кінотеатрах. І дуже важна річ, і люди напевно знають, що самий Бабин Яр – він є досить занедбаний…

Ірина Славінська: Так, ми про це говорили. Уже була програма про конкурс на створення меморіального парку у Бабиному Яру. І найближчим часом, одразу можу слухачам анонсувати, ми поговоримо про результати цього конкурсу, про вибрані проекти, щоб розібратися, як і в який бік думають архітектори та урбаністи, думаючи про облаштування цієї території.

Хотілося би більше поговорити про речі такі, більше дискурсивні, які не стосуватимуться концерту на загал. Але стосуватимуться, наприклад, теми музики та пам’яті. Якщо говорити про музику, про про наявний класичний репертуар, про, можливо, речі нової класики і про пам’ять – що про це можна сказати? Чи багато текстів, чи багато музичних п’єс і музичних творів написаних взагалі апелює до цієї теми?

Павло Гунька: Не дуже багато. Я намітив вже, що Шостакович написав, і я забув, як композитор український… зараз прийде на думку… також написав річ, твір про Бабин Яр. Але Станкович – головну. Він написав цей твір, але то є твір, який розказує про подію і також що з того. Ми виходимо з такої думки, що люди… що ми їх ніколи не забудемо, і то, властиво, є все, що ми можемо робити і додатково до того, що ми постараємося, щоб така подія ніколи не сталася ще раз в світі. Але то є дуже тяжка і велика тема.

Крім тих композиторів дуже мало написано. Я тільки що мав розмову в готелі з одною жінкою, вона говорила, що в Америці дуже мало цікавляться цією подією. Але то неважливо, важливо, що ми маємо щось, і ми стоїмо дуже гордо і говоримо, що так, це сталося, але будемо старатися, щоб воно не повторилося, і поступово будемо рости і культурно, цивілізаційно ставати витонченими людьми. І ми є тими людьми, але завжди треба шукати, щоб то ніколи не сталося… Щоб люди розуміли один одного.

Ірина Славінська: Наскільки взагалі музика є дієвим інструментом для такого роду меседжів? Меседжів щодо ставання більш культурними, щодо гордої постави навіть із пам’яттю про трагічні події, що відбулися у нашій країні?

Павло Гунька: Так, ті твори, вони стоять самі як дуже сильні твори, але ми вирішили не тільки ставити на сцену якийсь концерт. Дуже важно мені, що утворився недавно новий жанр концертуванння. Я би сказав, що то є драматичний концерт: то не є опера і не є концерт, але між ними. Що то означає: ми просили, що хор у нас буде виконувати ці твори, Брамса і Станковича, національний хор «Думка», ми просили, щоб вони два твори навчилися напам’ять, і то тяжка річ, бо то не є нормально, але тут у світі відкрився новий жанр, де, в цьому прикладі, ми законтрактували одного режисера, вона з Голландії, з Амстердаму. Я знаю, працювала минулого року в Берліні. І що вона робить: простенькі жести, простенькі думки, які з початку концерту хапають публіку. Публіка на цьому концерті не сидить і слухає, публіка мусить працювати і співжити з виконавцями.

Ірина Славінська: І виходить, що хор також не просто стоїть і співає? Що робить хор у такі ситуації?

Павло Гунька: Я говорю: сидить оркестр, і за ним є певні жести – маленькі, маленькі, як дивляться на публіку, руками також вони описують деякі моменти. Їх небагато, небагато. Вони рухаються, і то не є легко, знаєте, для академічного хору.

Ірина Славінська: А як це впливає на виконання? Я одразу задумалась: академічний хор – він достатньо статичний все-таки.

Павло Гунька: Так, так. Спочатку для них то було тяжко прийняти, але вони одразу, як Енахина почала працювати з ними, то вони зразу зрозуміли, що… Знаєте, коли робите концерт чи оперу, утворюється така стіна, четверта, як вона називається в нашому світі.

Ірина Славінська: Між глядачами та виконавцями.

Павло Гунька: Так. Ми співаємо – ви слухаєте. І то є для мене дуже незручно. Як я в свої сольні концерти вставляю, наприклад, 5 червня у мене був тут, в філармонії… Люди побачили, що я є оперний співак, я не той, хто стоїть перед роялем і співає, я є драма: кожна пісня є драма, і кожен твір є драма. Я вважаю, що виконавці повинні перше напам’ять навчитися, щоби книжки не стояли між ними так, як стіна. Щоб вони могли інакше відкрити душу. І ефект того всього є справді унікальним. І ми це відчули, ми тільки що 3 червня мали першу репетицію. Навіть не 5 хвилин – я би сказав, за 2 хвилини всі відчули, мурашки вже вийшли, знаєте, і вони відчули, що щось нового відкривається.

Я, на щастя, працював з Енахиною, і ми мали те саме враження. Моя жінка сиділа у публіці і казала: «Ти вже майже 30 років співаєш, але цей концерт є один з 5 концертів незабутніх». То було нам абсолютно видно, що ми мусимо щось показати унікального, щоби люди справді відчули цю надію, цей оптимізм. І тільки через це – через музику, текст – але й через те, що душа відкривається, і люди не знають, як реагувати, публіка спочатку. Але вони, крок за кроком, приймають цей стиль і цей настрій. І я вважаю, що це буде абсолютно унікальний момент в оперному театрі тут, і сподіваюся, що дуже багато людей сприймуть це і сприймуть цей новий жанр.

Ірина Славінська: Дуже цікаво продовжити. Справді, новий жанр концертування, драматичний концерт, про який ви говорили, я можу припустити, що тут справа не лише в особливому виконанні. Можливо, репертуар також додає драматичності?

Павло Гунька: Так. Ну то самі твори є дуже сильні твори, але то є дуже важливо, як, наприклад, з співочої сторони, як співак співає про радість: щоб ми не тільки чули це слово, але ми відчули це слово. І я дав приклад «Думці». Бо я був на концерті, вони співали «Німецький реквієм», виступали, і я прилетів, звільнили мене з репетиції на 2 дні, я прилетів послухати їх наживо. І я… вони прекрасно співають, нема про що говорити. Але вони співали слово «радість», і там був тільки одинокий баритон, один співак – а їх було 60 на сцені – який усміхався. Знаєте, я старався зрозуміти, як можна радість таким обличчям співати. То означало мені, що вони повністю не відчули це слово. Очевидно, вони розуміють, що вони співають, але артист мусить творити контакт з своєю душею в моменті висловлення цього слова. І тоді, як відкриється душа, публіка відчує щось. Вони не знають, чому, але вони є в захваті.

Ірина Славінська: Яка правильна реакція публіки? Це буде запитання, яким ми, мабуть, почнемо завершувати нашу розмову. Якщо такий великий акцент робиться на драматичність виконання і на певну емпатію виконавців, зокрема хору, які будуть виконувати такі непрості твори до такого непростого концерту до такої непростої дати. Але публіка як має реагувати? Це мають бути сльози, має бути катарсис?

Павло Гунька: Ні. Я вважаю, що медитативний ефект має створитися. Я вважаю, що вони повинні усміхатися, вони не приходять на панахиду чи парастас, вони приходять на подію, яка розказує, що ми приймаємо, що такі речі діялися, ми сподіваємося, що вони не повторяться. І мусять з того вийти, я думаю, вичищеною душею, щоб вони не сумно виходили мені дуже важливо. Я тому то створив і старався керувати в такий бік, і Енахин, і також диригент ваш, Оксана Ленів, з Галичини, вона в Баварській опері тепер диригує, прекрасний диригент. І вона також розуміє, що ми не можемо лишити нації, щоб вони засмучені залишилися. Вони мусять вийти і сказати: «Так, добре. Я є готовий на другий день. ми не забудемо, але йдемо вперед». Не треба, щоб вони зарадісні були також, але усмішкою завжди, не думаючи взад, то нічого не дає. Я на всіх репетиціях стараюся керувати, щоби всі з оптимізмом працювали, то є дуже важливо.

Ірина Славінська: Так, іти далі – то є справді дуже важливий меседж, він добре ілюструє те, про що ми говорили раніше: надію, котра звучатиме крізь твори, які будуть виконані під час концерту до 75 роковин з дня розстрілів у Бабиному Яру.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.