Слухати

Андрей Шептицький робив усе для порятунку євреїв у час Голокосту: історик Ярослав Кіт

12 грудня 2015 - 10:52 231
Facebook Twitter Google+
Андрей Шептицький як «верховний рабин українців»

У програмі «Зустрічі» Ярослав Кіт, доктор філософії Інституту релігії та суспільства, розповідає про постать Андрея Шептицького.

Ірина Славінська: Ви слухаєте «Громадське радіо». У студії працює Ірина Славінська, і це наступний епізод програми «Зустрічі», і ми продовжуємо говорити про українсько-єврейські взаємини. Сьогодні мій гість  це Ярослав Кіт, доктор філософії Інституту релігії та суспільства, і будемо ми говорити про постать митрополита Андрея Шептицького і в такому ракурсі, як верховний рабин українців  це повторює назву однієї зі статей мого гостя, і, напевно з цієї метафори ми і почнемо. Що означає ця фігура порівняння, «верховний рабин українців»?

Ярослав Кіт: Та метафора вибрана не мною, зразу скажу, тому що я якось так боявся, коли подавав текст до одного закордонного журналу, україномовного, між іншим, подавав текс про митрополита Андрея і його роль в українській історії для єврейського народу, про його значення. Не забуваймо, що колись українські території мали величезну кількість єврейсього населення і більшість міст мали великі єврейські громади до Другої світової війни. В часи Другої світової війни вони біли практично винищені.

І чому, власне, верховний рабин українців: назва була дана редактором цього журналу, оскільки для євреїв постать духовного лідера, релігійного лідера українців, українських греко-католиків, митрополита Андрея Шептицього, для євреїв була постаттю верховного однозначна, рівнозначна до постаті верховного рабина. І це був перший, навепно, такий, релігійний діяч в історії України двадцятого століття — і до сьогодні він залишається таким, на жаль, поки що ніхто його не перевершив в тих справах, які він здійснював задля утвердження, творення української держави, утвердження її, підтримки української мови — він був перший, який через міжрелігійний діалог і примирення бачив майбутнє України.

Ірина Славінська: Тут хочу запитати про контекст такої роботи. Ви самі говорите про те, що досі ніхто не перевершив. Звісно, можна, дивлячись на українські контексти різних часів шукати аналогій і порівнянь. Але, якщо сфокусуватися саме на добі, у яку жив Андрей Шептицький як цілком конкретна історична особа, у цьому контексті до Другої світової, під час, як виглядала ця його настанова на міжрелігійне примирення і співпраця, зокрема, з єврейськими спільнотами України. Наскільки це було в тренді того часу, наскільки це було характерно для тієї доби?

Ярослав Кіт: Це не було характерно для цієї доби, одразу скажу. Тому що 5 держав, в яких мешкав протягом життя митрополит Андрей Шептицький — спочатку, в світському житті, Роман Шептицький: аристократ, людина зі знатного роду, багата, людина з прекрасною освітою, чудесним досвідом і контактами – в країнах, в яких він мешкав, був високий рівень антисемітизму. Починаючи від Австро-Угорщини, закінчуючи, зрештою, Радянською державою, яку він застав у 44 році у Львові, коли він, власне, в цьому році і помер. Тобто, у всіх країнах був високий рівень антисемітизму, побутового, перш за все, і теж державного. У Польській державі, не забуваймо, взагалі були закони, пов’язані з відстороненням євреїв від посад, частини посад, від навчання в університетах. Було так зване «лавкове право», де євреї мали сидіти окремо в аудиторіях як студенти. Тобто, це є такі речі, про які сьогодні ми би боялися навіть говорити, якби таке відбувалося в сучасності, однак…

Ірина Славінська: Але водночас, ще недавно — я просто хочу навести аналогію, вона, можливо, слухачам буде більш ближча, не географічно, але за хронологією — в Сполучених Штатах, скажімо, було щось подібне до того ж таки лавкового права, з окремими сидіннями для чорного населення… І ці речі відбувалися всього-на-всього у шістдесятих, тобто, говорити про те, що дискримінація частини населення, за якоюсь з ознак релігійною чи расовою  насправді ці речі недавні.

Ярослав Кіт: Ну, тут йдеться про расову теорію, яка, звичайно, до сьогоднішнього часу заполоняє розуми навіть багатьох сучасників, а Шептицький ще в 30-х роках виступав проти фашизму італійського, про що тепер мало хто згадує, а це відбувалося. Він відверто виступав проти расової теорії, і  його ціллю було налагодження контактів з усіма  релігійними громадами в Україні, зокрема задля того, щоби ці конфлікти, які були попередньо в історії, різними способами згладити і утвердити українців, знайти їх місце в тому суспільстві. Ну, звичайно, що українці були в меншості і в Австро-Угорщині, і в Польській державі. Відповідно, Галичина, в якій жив митрополит Андрей, була дуже таким конфліктним регіоном — тут теж варто про це сказати. До сьогодні Галичина в історії України має таке окреме місце, про яке важливо говорити.

Але тут, якщо вернутися до цієї єврейської теми, то мушу сказати, що цей антисемітизм на митрополита Андрея, побутовий, не вплинув. Він мешкав в Пилбичах — це містечко, це маленьке село поряд з містечком Дрогобич, в якому була велика єврейська громада. Це перше. по-друге, він контактував з самого дитинства з єврейськими купцями, антикварами, вивчав іврит. Пізніше, коли він навчався — а він у світському житті закінчив Краківський університет і отримав титул доктора права — там відбувалися дебати постійно студентські. Не так, як тепер, коли студенти в інтернеті просиджують в різних соцмережах після занять…

yaroslav_kit_0_0_0.jpg

Ярослав Кіт
Ярослав Кіт
Громадське радіо

Ірина Славінська: Але це теж дебати!

Ярослав Кіт: Це дебати, але безконтактні, безвізуальні. А тоді студенти в вузах дебатували між собою після занять. Особливо такі елітні, котрі… для яких кар’єра майбутня могла завершитися на найвищих державних щаблях, які мали титули – а Шептицький мав титул графа — які мали маєтності, які мали статус в суспільстві. Відповідно, ця еліта дебатувала і про євреїв. Пам’ятаймо, що сионістський рух, власне, в кінці 19 століття, зростає і на початку 20 століття, тобто, ідея створення єврейської держави. Їх місце, євреїв, в Австро-Угорщині і Польщі, про що і сьогодні говориться.

І Шептицький перебував, спочатку, під впливом цього антисемітизму, однак з моменту, коли він зрозумів, будучи на посаді митрополита, з 1901 року, що без добрих контактів з релігійною єврейською громадою в Галичині не буде позитивного розвитку українців, українського релігійного, духовного, економічного життя, власне, з цього моменту і починає налагоджувати дуже тісні контакти і діалог, чого не було раніше, ніколи в українській історії, коли митрополит спілкується з євреями на староєврейській мові, коли митрополит пише листи до євреїв їхньою мовою, коли він зустрічається з равинами, коли він друзів має серед равинів, і це вилилося потім у порятунок його родини одного з равинів Львова, Ієзекіля Левіна, і порятунок одного з равинів Львова, Давида Кахане, який, між іншим, став пізніше головним равином ізраїльської армії. Тобто, ці контакти, вони вилилися в те, що євреї визнавали і поважали Шептицького більше, аніж тогочасних очільників Галичини, єпископів римо-католицької церкви. І це теж знаковий приклад. На 70-ліття Шептицького, власне, євреї привітали як єдині чужинці, в своїй пресі привітали Шептицького з його ювілеєм, чого не зробили поляки, хоча Шептицький за походженням мав польське походження і польська мова була для нього фактично рідною, тобто мовою його дитинства, мовою його молодості.

Крім того, мушу теж відзначити той важливий момент, що Шептицький до порятунку євреїв не прийшов випадково під час Другої світової війни. Багато хто говорить, що він ніби — це створювалося через радянський дискурс науковий — що він, бачте, спокутував якусь свою вину за злочини і рятував євреїв, але це було якось зовсім… Насправді він цінував: в його посланнях, яких вийшло близько 200 (зараз вони видані, чотири колосальних томи), він говорить про цінність людського життя як першу, і жодний тероризм, жодний антисемітизм, жодні національні  чи державні прагнення не повинні бути вищими за цінність людського життя. Він це говорить в посланні «Правда віри» в 1901 році, він це говорить в сьогодні на 100% актуальному для української історії тексті «Як будувати рідну хату». Якщо взяти цей текст і прочитати його, закреслити дату, сорокові роки, він абсолютно підпадає під актуальну політичну ситуацію в Україні.

Цінність людського життя для Шептицького є першою. Через це, коли стається ця величезна трагедія — Голокост — в українській історії, винищення євреїв, знищення їх, відповідно, Шептицький робить все можливе, аби їх врятувати, як людина і як церковний, духовний лідер українців. Звичайно, він не міг відверто, хоча він писав листи до папи і казав про свою відверту позицію, однак його позиція відверта порятунку євреїв могла спричинити просто знищення української греко-католицької церкви під час Другої світової війни.

Ірина Славінська: Мені би хотілося від цієї розмови на півкроку назад повернутися. Мене вразила, власне, ця, ніби нізвідки, поява самої ідеї про те, що є сенс розбудовувати міжрелігійний, міжнаціональний діалог, зокрема поміж українцями та євреями у рамках тодішньої Австро-Угорської вмперії. Якщо я правильно розумію історичний контекст, українці, як і євреї, це така, національно-релігійна меншина в рамках Австро-Угорської імперії, це не є, як це тоді називали, титульна нація, це не є більшість, яка могла реально впливати на політику. Очевидно, в різні часи між цими меншинами була різниця у доступі до прав, можливостей і так далі, але, в будь-якому разі, це  дві меншини. Звідки і, можливо, є якісь політичні ще причини, до того, щоб взагалі розвивати цю співпрацю? Крім гуманізму, який, так само, є абсолютно важливим для цієї роботи.

Ярослав Кіт: Ви бачите, тут, може, певним чином, складне питання ви поставили, тому що це на нього відповісти складно. Тут потрібно вдаватися в історичний контекст української історії, історії євреїв і контактів, конфліктів між українцями і євреями на території Центрально-Східної Європи, від, напевно, 11 століття до 19 століття. Це є складне. Я тут мушу такий важливий момент відзначити Австро-Угорщина  біла країною, в якій, власне, народився Андрей Шептицький, де був підписаний з Ватиканом так званий конкордат, тобто, правові стосунки Ватикану в релігійній ситуації. Держава не була відділена від церкви так, як ми маємо сьогодні у європейських країнах. Через це держава платила зарплату очільникам церкви, фінансувала будівлі різноманітні, тобто, брала на себе достатньо зобов’язань. Відповідно, церква брала на себе теж зобов’язання. Це була досить цікава правова норма і правова форма функціонування релігії в державі.

Відповідно, євреї, як меншина, як не-християнська меншина, не попадали в цю правову норму. Не попадали також православні українці. Попадали меншим чином в це правове регулювання греко-католики, які були об’єднані в римо-католицькій церкві, які підписали Унію. Відповідно, тут було легше працювати, в цьому контексті, і Шептицький з цього скористався. Друга справа, що українці в моменті, коли Шептицький стає єпископом станіславівським в 1899 році, були настільки в поганому становищі, їхнє релігійне, культурне, духовне життя, що Шептицький просто береться і сам особисто починає піднімати цю станіславівську єпархію, теперішній Івано-Франківськ. Уявіть собі, що, власне, з цього моменту з’являється вперше послання до гуцулів на їхньому діалекті, їхньою мовою. Якщо сьогодні почитати це, це просто шок, наскільки це виглядає, може, з одного боку смішно, але це зрозуміло для місцевого населення. З місцевим населенням раніше ніхто такою мовою не говорив, їхньою.

Шептицький сам об’їздить, робить візитацію… Тобто, сьогодні це ревізія тих парафій. І починає спілкуватися з людьми, він іде до людей, чого раніше не бувало, він спілкується з людьми. Це був єдиний, напевно, серед українських єпископів, і, потім, митрополитів, особа високого такого рангу, яка мала завжди, якщо була здорова, відкриті двері для відвідувачів. В нього не було один раз на місяць дві години на відвідування, к зараз є в сучасних чиновників.

Ірина Славінська: Тобто, прийомні години були 24 години.

Ярослав Кіт: Так. Якщо до нього приходили і стукали в митрополичі палати, і охорона, відповідно, питалася, хто і в якій справі, повідомляли це. Шептицький приймав людей, якщо це було дійсно важливо і від його рішення це залежало. Через це він був першим таким, близьким до людей, але він не опустився до якогось такого побутово-низького рівня, оскільки він походив з настільки аристократичної високої родини, що його авторитет — його можна, наприклад, порівняти з сучасними папами римськими, там, з Франциском чи Йоаном Павлом ІІ, які заходили в приміщення, і тут же повітря змінювалося, так можна сказати. Тобто, люди ставали іншими, вони розуміли, що вони спілкуються з унікальною людиною, від рішення якої дуже багато залежить.

Ірина Славінська: І в цьому контексті очевидно, що, власне, в руках Андрея Шептицького як політичного діяча було чимало, на мій погляд, інструментів, щоб аргументувати зокрема політичну необхідність співпраці між українцями і євреями. І які же могли це бути аргументи? Що ми про це знаємо?

Ярослав Кіт: Ну, він, звичайно, відверто не може укладати тих угод з євреями і працювати з ними в такому, якомусь… Тоді це було нетипово. Це справа одна. Друга — що євреї, все-таки, не християни. Однак для Шептицького особа Ісуса Христа, ізраїльський народ, про який він часто говорить у своїх посланнях, є дуже важливою. І він часто цитує у своїх текстах Старий Заповіт. Власне, окреслення Шептицького, як Мойсея українського народу, яке з’явилося після Другої світової війни… Ну, ви знаєте, що Мойсей є пророк старозавітного ізраїльського народу. Ці пророчі слова Шептицького, що українська держава буде, вони здійснилися, це найбільше таке пророцтво. Ці пророчі його слова і поради стосовного того, як має формуватися державне управління; яка повинна бути мова – а вона повинна бути одна, українська — в українській державі; як повинні регулюватися контакти держава-людина; роль громадських організацій, про які він говорить ще у довоєнний період. Тобто, цього є… Ми зараз на «Громадському радіо». Тобто, цього всього є дуже багато, але він одночасно перебуває не на державних посадах. Це теж ми мусимо врахувати. Він не чиновник, не міністр, він є очільником церкви, яка теж не є в більшості.

Ірина Славінська: Але, водночас, саме церква, якщо я правильно розумію контекст, є інституцією, якій дуже довіряють в Україні. І досі за суспільними опитуваннями ми бачимо, що і сучасні українці також вважають церкву дуже гідним довіри інститутом, який взагалі може існувати в нашому суспільстві.

Ярослав Кіт: Так, я тут згоден, і побудова позитивних контактів міжцерковного діалогу є важливою. Зрозумійте, що ми сьогодні говоримо про єдину помісну українську церкву. Це ще було сказано влучно президентом Ющенком. Але уявіть собі, що митрополит Шептицький роби ще у 20-30-х роках великі ініціативи для об’єднання греко-католицької церкви з православною. Він контактувався з митрополитом Огієнком, і якби не Друга світова війна, хтозна, може, у 40-х роках це об’єднання відбулося б. Про це сьогодні мало хто говорить, а ці ініціативи були. Одна церква, одна мова має бути в державі. Це була теж, це була ідея митрополита Андрея.

Тому в цьому контексті євреї виступали як партнери, а не як ті, кого треба було вигнати чи знищити. Тому в митрополита був конфлікт з українськими націоналістами, які виступали за одну націю в одній державі. Для Шептицького це було несумісне з його розумінням. І через це, напевно, Шептицький мав би бути давно визнаний праведником народів світу через такі ініціативи. Яд Вашем є недержавною структурою. Але ми мусимо врахувати один надзвичайно важливий момент: визнання Шептицького праведником, рятівником євреїв — це є політичне питання. Це означатиме, що вся греко-католицька церква як би вибілюється в контексті Другої світової війни.

Ірина Славінська: Тут, очевидно, йдеться про досвід і колаборації, і інші звинувачення, які так чи інакше можуть лунати у контексті не тільки постаті Андрея Шептицького, він тут, я з вами абсолютно згодна, радше постає як своєрідний аватар, навколо якого можна вибудовувати все те, що стосується цілої церкви і, можливо, цілої України, тому що досвід України як території у Другій світовій війні також неоднозначний: тут є місце і досвіду катів, і досвіду жертв, і, як влучно говорить Оля Гнатюк, одна з попередній гостей цієї програми, тут є місце і для відваги, і для страху.

Ярослав Кіт: На завершення, напевно, хочу сказати таку повітку, яку любив говорити Шептицький: «Божий млин меле повільно». Справи Божі, вони рішаються досить повільно: не можна часто реформи ввести за рік чи за два. Це все відбувається в досить-таки, ну, в свому ритмі. Тому Шептицький займався багатьма справами, дивлячись наперед: на 5, на 10, на 15, на 50 років. І ці його пророцтва фактично здійснюються сьогодні. Звичайно, треба дослухатися до тих думок.

Ірина Славінська: У нас ще є хвилини дві договорити, і мені би хотілося на завершення зв’язати постать Андрея Шептицького і дискусії навколо нього із сучасним українським контекстом. Те, що Андрей Шептицький починає звучати у контексті міжрелігійної співпраці  власне, ми і зустрілися у студії «Громадсього радіо» з вами з приводу великої міжнародної конференції, що присвячена Андрею Шептицькому саме в контексті українсько-єврейського діалогу. Що може нам сказати про сучасну Україну те, що ми починаємо звертати увагу і на це? Не тільки на внутрішні греко-католицькі справи, не тільки на внутрішні галицькі справи, але і ширше.

Ярослав Кіт: Сучасна Україна змінилася у тому контексті, що починає влада дослухатися, і не просто слухати релігійні громади, різні національні меншини, а дослухатися до їхньої позиції, і щось робити. Ця конференція, вона підтримана Міністерством культури, Всеукраїнської асоціацією громадських єврейських організацій, Києво-Могилянською академією, Польським інститутом в Києві — тобто, багатьма структурами, які розуміють, що без дослідження цих питань, україно-єврейських, і не тільки, бо тут розглядаються питання на цій конференцій польської, ромської меншини, багатьох конфліктів, подолання конфліктів, що теж не мало важливо в сьогоднішньому контексті сьогоднішніх українських стосунків міжнародних. І цей науковий досвід має бути використаний, бо хто, як не науковці, мають бути радниками в побудові української держави. Це, я вважаю, є дуже важливий наслідок… Один з учасників конференції сказав, Йосиф Зісельс, про те, що ми маємо мати зрештою відгуки таких конференцій через владу, влада має враховувати ці думки.

Ірина Славінська: Говорить Ярослав Кіт, доктор філософії Інституту релігії та суспільства, і, як це буває зазвичай, від розмови про одну конкретну історичну постать – але яку! – ми говорили про митрополита Андрея Шептицького, ми вийшли до розмови про актуальніші сучасні справи і контексти, як розгортаються у співпраці поміж таким, недержавним сектором і державним сектором. Продовжимо ці розмови, вочевидь, у наступних випусках програми «Зустрічі». Ви слухаєте «Громадське радіо», у студії працювала Ірина Славінська. І наш девіз: «Слухайте. Думайте». Почуємося за два тижні!

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.