Слухати

«Історія давніх ктубот оживила історію львівського лікаря Райхенштайна», — Віта Сусак

28 листопада 2015 - 11:30 290
Facebook Twitter Google+

Гості

Про виставку у Львівській національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького ктубот — єврейських шлюбних контрактів, котрі зібрав львівський колекціонер, лікар-гематолог Марек Райхенштайн

З кандидаткою наук з мистецтвознавства Вітою Сусак говоримо про виставку ктубот у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького — єврейських шлюбних контрактів, котрі зібрав відомий львівський колекціонер, лікар-гематолог Марек Райхенштайн. «Євреї думали, як захистити жінку дуже давно, як гарантувати жінці певний матеріальний рівень, коли вдягався перстень на руку — оголошувався та вручався шлюбний контракт», — розповідає пані Сусак. «Оздоблення ктубот показує, наскільки євреї Італії, зберігаючи свої традиції, були відкритими до того, що творили сучасники, котрі проживали разом із ними, були синхронними з європейською модою», — коментує шикарне оздоблення із дотриманням єврейських та італійських традицій шлюбних контрактів мистецтвознавиця.

Лариса Денисенко: Вітаю слухачів «Громадського радіо». В ефірі — проект «Зустрічі». Нагадую, що цей проект фінансується міжнародною організацією «Українсько-єврейська зустріч». Цього разу ми гостюємо у Львові. У нас дуже цікава тема розмови і цікава гостя. Наша гостя — це Віта Сусак, кандидатка мистецтвознавства. Вітаю, пані Віто. І говорити ми будемо про цікаву виставку, яка особисто і мене вразила, і відбувається у Львові в час мого перебування тут. Це виставка європей… єврейських шлюбних контрактів. Пані Віто, от коли подивитися на цю виставку, то розумієш, що тут сплетіння кількох культур: це і вплив Італії, італійської орнаментики, і вплив, власне, єврейської культури, звичайно, надзвичайно потужний, але яка прив’язка того всього до Львова?

Віта Сусак: Ну, я, по-перше, хотіла би сказати, що коли ви обмовилися — «європейські», та? — воно все дуже гарно лягло, бо це справді і європейські, і єврейські шлюбні контракти, які отримали назву «ктубот» — це множина, і «ктуба» — один конкретний контракт. І це, насправді, цікава виставка, яка розповідає не тільки про оригінальну єврейську традицію. За нею ховається історія Львова: і трагічна, і, з другого боку, багатокультурна, і це все дуже-дуже переплетено, і ми продовжуємо це переплетіння.

Це історія, яка розпочалася всього лише 5 років тому, коли в архіві Львівської національної галереї мистецтв завідувачка архівом між афіш виставок радянської епохи побачила якісь дивні зовсім не афіші. Це були пергаменти, на яких було написано літерами, які вона не могла прочитати. Вона показала це одразу директору галереї, Борису Григоровичу Возницькому, вони запросили львівського рабина, і той сказав, що це можуть бути ці ктубот. Таким чином їх було віднайдено.

На цьому історія не закінчилась, тому що треба було щось далі з ними робити, щоб розуміти, який час, який період. Допоміг нам підготувати, реалізувати цей проект один фонд, який не любить, щоб його називали, але який робить дуже багато для підтримки, для відновлення справедливості. Він допоміг нам запросити спеціаліста з Єрусалимського університету Шалома Цабара, який приїхав до Львова минулого року, подивився на ці всі речі, і, оскільки він читає арамейською, івритом, він спеціаліст, який описував збірки у різних куточках світу, то він і зміг відчитати, датувати і проаналізувати ці речі. Але це була історія самих пам’яток.

Є ще історія, звідки ця колекція. І тут допомогла інша людина: це доктор мистецтвознавства, він займається архітектурою, Сергій Кравцов, колишній львів’янин, який вже багато років живе і працює в Єрусалимі, там він досліджує мистецтво. Коли він тут у Львові в дев’яності роки працював у Музеї етнографії, куди потрапили архіви Львівського єврейського музею, він пам’ятав старі фотографії, де фігурували ктубот. Як правило, все геніальне просто — за цими фотографіями ми впізнали деякі з ктубот, що опинилися в галереї. Це дозволило зрозуміти, з якої саме збірки це походить. Це походить зі збірки доктора Марека Райхенштайна, який був відомою людиною, відомим лікарем і колекціонером у Львові в міжвоєнний період. І тому історія цієї виставки — це історія відкриття не тільки ктубот, але і відкриття цієї людини та колекціонера Марека Райхенштайна.

Лариса Денисенко: Мені цікаво завжди отакі питання колекціонерів і приватного. В який спосіб власне шлюбні контракти, котрі є частиною, можна сказати, приватного світу людей, могли опинитися… Де тоді це можна було придбати? Хто цікавився тим, щоб виставляти, припустімо, як це зараз всюди поширено, на аукціони? Є дуже багато пересторог, дуже багато правил стосовно цього. Як він це віднайшов, як вони збереглися, чому вони йому були цікаві?

Віта Сусак: Ви бачили, як вони оформлені? Це витвори мистецтва.

ktuba.jpg

Ктуба
Ктуба
Сайт Центру міської історії Центрально-Східної Європи

Лариса Денисенко: Вони надзвичайно красиві.

Віта Сусак: Це витвори мистецтва. У збірці, що зараз експонується в галереї, ми маємо лише дев’ять ктубот. Інші — це вже не шлюбні контракти, а пам’ятки, які походять, очевидно, з колишнього єврейського музею Львова. Чим цінна наша збірка: тим, що ми маємо найдавнішу ктубу 1694 рік, тобто, з пізнього 17 століття, і найпізніша датована серединою 19 століття. І ми можемо за цими пам’ятками навіть простежити, як змінювалося стилістично оздоблення. Тобто, є ктубот, де одразу видно, що це стиль рококо, 18 століття. Оскільки це євреї сефарди, які мешкали в Італії, то вони, попри те, що мешкали в гетто, були дуже відкриті і комунікували з італійським суспільством. І впливи європейського мистецтва очевидні на моду і стилістику, в якій оформлені ці ктубот.

Питаєте, звідки… Очевидно, ймовірно, що Марек Райхенштайн купив ці ктубот в Італії. Він мав можливість, оскільки був успішним лікарем, і мав практику добру, мав кошти, які дозволяли йому збирати. Вже після Першої світової війни він активно почав збирати твори, предмети юдаїки: величезна збірка книг, величезна збірка графіки і, за інформацією того альбому, який зберігається зараз у Музеї етнографії, і взагалі за фактажем, він мав 25 ктубот сефардських італійських.

Напевно, він їх купив. Чому єврейські родини їх продавали? Як наречений отримав ктубу і передав її своїй майбутній дружин, напевно протягом цього покоління вона зберігалась в родині. Можливо, діти також зберігали. Але якщо ми подивимося, скільки епох, поколінь і століть пройшло від того шлюбу в Пізі у 1694 році, то різні ситуації сімейні. Можливо, треба були якісь кошти і вже не пам’ятали, ким була та бабця і ким був той дід. Оскільки воно починало коштувати щось там, це продавалося. Вишукувалися в єврейських родинах, вже дилери купляли, а потім перепродавали. Як саме, яким чином набув Райхенштайн ці ктубот, навряд ми колись дізнаємося, тому що він не залишив таких спогадів, але зараз такі колекції є. Вони в музеї Ізраїля в Єрусалимі, і Парижі в Єврейському музеї. Знайти щось нове… Дуже мало. Тому ціни на аукціонах цих от, правдивих, на пергаменті і так гарно оздоблених ктубот, вони, звичайно, дуже високі, в сотнях оцінюються… тисяч, я маю на увазі.

І для України це унікальна збірка. Я не кажу, що це унікально для світу. Але особлива ктубота з Модени, де дуже гарні витинанки, де вирізані всі оці знаки зодіаку, навіть написи і три сцени, де видно, як Давид зрізав голову Голіафу, або суд Соломона — це, звичайно, першокласна, це світового рівня пам’ятка.

Лариса Денисенко: Якщо говорити, власне, про саму ктубу — це юридичний документ, це ритуальний документ, це традиційний подарунковий, можливо, навіть, документ? От що це більше, щоб люди теж розуміли?

Віта Сусак: Це, власне, все. Ми намагалися, враховуючи наше загальне незнання цієї культури в каталозі спеціально ми просили і професора Шалома Цабара, щоб він пояснив, що таке ктуба, яка традиція, яка відмінність і специфіка оцих контрактів у сефардів, і чому їх не було ілюстрованих і гарно декорованих у євреїв ашкеназі, які жили на території України. Це все пояснюється.

Взагалі це історія, яка показує, що євреї думали, як захистити жінку, ще дуже давно. Тобто, цей шлюбний контракт націлений, у першу чергу на те, щоби захистити жінку, гарантувати їй, коли вона раптом залишиться з дітьми, певний матеріальний мінімум. Це прописувалося у контракті, що чоловік, який бере в дружини таку-то жінку, в разі чого надає їй то і то. Згодом виробився досить стандартний текст, але були завжди якісь додаткові умови, і в цих контрактах можна навіть побачити основний текст, написаний в одному стилі одним шрифтом, та додатково інші умови —або меншими літерами, або в другій колонці. Є ще такі, де є дві арочки — в одній основний, в другій додатковий контракт. І підписував цей документ тільки наречений. І він вручав у момент шлюбу цей документ майбутній дружині як гарантію того, що вона захищена певними матеріальними сумами та має певні гарантії, коли виходить заміж за цього чоловіка. Безумовно, це юридичний документ.

У ашкеназі він набув стандартної форми, і вони не дуже його декорували, але Італія з її любов’ю і вмінням творити красу вплинула на євреїв сефардів, які прийшли з Іспанії і там оселилися, і тому там відбувся розквіт шлюбних контрактів і їх декорування, що припадає на 17-18 століття. Рабини казали, що не може ця ктуба коштувати більш, ніж певна сума, бо родини змагалися, у кого найкраща.

За традицією після того, як перстень надягався на палець, зачитувалася ця ктуба, і тоді всі гості бачили, яка вона гарна, яка вона гарно розмальована. Потім її скручували, звивали і передавали молодій дружині.

vita_susak_0_0_0.jpg

Віта Сусак
Віта Сусак
Громадське радіо

Лариса Денисенко: Дякую, пані Віто. Нагадую нашим слухачам: ви слухаєте програму «Зустрічі». Наша гостя — це Віта Сусак, яка є кандидаткою з мистецтвознавства і, власне, ми перебуваємо зараз у Львові і спілкуємося з пані Вітою та представляємо дуже цікаву виставку єврейського шлюбного контракту.

Повертаючись, знову ж таки, до того, що це безсумнівно захист жінки, безсумнівно це зобов’язання шлюбні і фінансові, і, власне, зобов’язання стосовно власності, які чоловік бере на себе і дарує це жінці і обіцяє, що це залишиться саме так, я би хотіла поговорити більше про… Ми трохи зачепили цю тему, стосовно того, що це були шикарні, і всі намагалися… Я розумію, що це коли дозволяє твоя гордість, дозволяють такі фінанси виготовляти такий прекрасний подарунок, про свої фінансові зобов’язання ти повідомляєш настільки пишно. Які використовувалися фарби, використовувалися, можливо, ще елементи декору? В кого вони замовлялися, можливо, в яких митців, задля того, щоби їх прикрасити? Бо виглядають вони надзвичайно красиво.

Віта Сусак: Ну, так, безумовно, очевидно, в цей момент, коли ці контракти були настільки популярні в Італії в різних общинах єврейських, то були спеціальні майстри, які виготовляли їх, і рівень фаховості можна оцінити навіть оглядаючи ті ктубот, що виставлені. Майстер з Пізи, який зробив той найдавніший контракт — тут просто сантимент викликає дата, що це пергамент, який був декорований ще в кінці 17 століття — очевидно, був такий народний майстер, умілець, який особливо не вчився. Але вишукані, гарно оформлені квіткові орнаменти, які  ми бачимо на ктубі з Верони, з Анкони або з Сенегалії — тут уже видно, що це рука майстра, який був фаховим. Так класти цей орнамент, так зробити перехід кольорів — це вже він мусив десь обов’язково вчитися. Безумовно, вони не ставили свої підписи. Ми не маємо цих імен. Але, як мені розповідав професор Цабар, він, знаючи колекції світу, може побачити і сказати, що дві-три ктуби — це рука одного і того ж майстра, тільки одна знаходиться десь у Нью-Йорку, а друга, наприклад, десь у нас. Він навіть це згадує в каталозі.

Що ще цікаво… В нас є дуже симпатичний, дуже гарний приклад ктуби à la рококо, де нареченого звали Яков, а наречену Фортуріна, і в декорі цієї ктуби використане зображення сцени «Сни Якова», і з другого боку — символ Фортуни, жінка на колесі. При всьому тому, що вважається, що євреї не можуть зображати людей, тобто, взагалі щось антопоморфне, тільки зооморфне, тут ми маємо ктубу 18 століття, де присутні ці елементи, принаймні, в маленьких жанрових сценах, і вони якось перегукуються з іменами.

Лариса Денисенко: Але це, можливо, вплив саме італійської…

Віта Сусак: Абсолютно! Це показує, наскільки, все ж таки, євреї Італії, намагаючись зберігати свої традиції, були відкриті до того, що творили їхні сучасники, які жили з ними в одному місті, тобто, Венеції, Вероні чи якомусь іншому італійському місті. Тобто, воно показує, що євреї були також синхронні з європейською модою, з європейськими стилями.

Лариса Денисенко: До речі, я хотіла поцікавитися, наскільки співвідносяться оці от ктубот з традицією італійського шлюбного контракту. Чи, власне, використовувалися, бо, якщо уявити, то це дійсно виглядає абсолютно як мистецький проект більше, ніж юридичний сухий документ. Я згадую, припустімо, будь-які шлюбні контракти, які траплялися мені на очі. Це нотаріальна послуга, яка оформлювалася дуже сухо. Просто хороший папір, залежно було від того, який нотаріус цим опікується, але вони містили, певно, історичну цінність, історико-юридичну цінність, але не можна було говорити, що це такий витвір мистецтва. Тут якраз можна говорити про витвір мистецтва, і мені цікаво, чи, власне, в Італії біли в той час традиції для італійських родин.

Віта Сусак: Я не чула, що існувала така традиція у італійців. Я не можу сказати цього ні про німців, ні про французів. Всі 9 контрактів, які ми маємо, виконані на пергаменті. Я думаю, це дуже давня традиція — використання пергаменту. Тому що він міцніший, ніж просто звичайний папір. І, знову ж, ми говоримо про сефардів, бо ашкеназі пішли більш практичним шляхом: стандартний текст, юридичний документ, який гарантує те і те.

Лариса Денисенко: Не мистецький, а бланковий.

Віта Сусак: Так, не мистецький, а бланковий. А сефарди мали таку традицію та робили контракти, як правило, на пергаменті. Я думаю, що так вони краще зберігаються, краще бережуть кольори, надійніше. Оскільки це, все ж таки, документ, що має гарантувати зберігання на досить тривалий період: на це всі сподіваються, коли виходять заміж чи одружуються. Я думаю, то була та мотивація. А, якщо подивитися вглиб на ці ж найдавніші ктуби, фрагменти ктуб, які були знайдені в Єгипті в перші століття нашої ери, то ще тоді папір не використовувався. Звідси і ця форма: зверху вони нерівні, тому що це так від шиї тварини йшло, тому вона має таку форму, яка може нагадувати будинок або храм. Саме тому дуже часто елементами декору є колони та арки.

Лариса Денисенко: От арочне, так, щось…

Віта Сусак: Це вхід до нового життя, там дуже складна символіка, що має дуже глибокі та сенсовні пояснення. І нею підкреслюється, наскільки важлива сім’я для євреїв.

Лариса Денисенко: Пані Віто, хотілося б повернутися до родин. Це, власне, реальні люди. Я розумію, що дуже важко дослідити історії або знайти нащадків. Можливо, це взагалі неймовірно зробити, але можна, припустімо, мати за базу цей контракт, і імена, і, власне, соціальний стан і місце, де укладався шлюбний контракт, і спробувати віднайти бодай кого-небудь із родичів цих пар, дізнатися, яке було шлюбне життя.

Віта Сусак: Ви знаєте, мені, наприклад, коли я починала цей проект, то думала, що це не зовсім мій час і період. Я ще навіть намагалася Сергію Кравцову казати: «Це не моє!». Але він казав: «Ми мусимо це зробити». Коли тримаєш цей пергамент у руці, коли ти справді його читаєш і знаєш імена тих людей, і знаєш, що хтось із Верони, а хтось із Пізи, то усвідомлюєш, що, маючи цей документ, ми не маємо жодного шансу дізнатись, хто з цих дев’яти пар був щасливий, а хто ні, хто мав дітей, а хто ні, хто сварився, а хто любив один одного. Тобто, ця частина абсолютно в нас пропала.

Хоча навіть і в цих ктубах зображені герби родин. Тобто, можна, як ви кажете, щось дізнатися, але це мало би бути методом «от противного» — якщо хтось побачить наш каталог, і побачить герб, і буде знати, що це його родина, то можна спробувати це розкрутити. Починати витрачати свої зусилля зараз на це… я не думаю, що має зміст.

Але для мене ці пам’ятки показують, наскільки історія артефакту або мистецького об’єкту не закінчується в момент створення чи навіть зникнення тих, для кого він був створений. Вона тільки починається. Тому що згодом вони належали чоловіку і дружині, дітям, потім вони продали комусь, потім вони належали колекції Марека Райхенштейна, і вони віддячили йому — хто б зараз пам’ятав про цього лікаря-гематолога? А зараз завдяки оцим ктубот розкрутили його біографію. Виявляється, він у Першу світову війну в Золочеві практикував у тифозному госпіталі, зробив кілька важливих відкриттів для боротьби з тифом. І зараз відновили біографію цієї людини, яка була дуже важливою для культурного середовища. І на ньому не закінчилося.

Після того, як ці контракти знайшли, реставратор мусив їх реставрувати. Вони побували в руках реставратора, який недавно помер. Це Дем’ян Кравчик, який дуже багато років займався реставрацією. Потім з’явився професор з Єрусалиму, який відчитав ці документи. Ще Сергій Кравцов, який відновив біографію цього колекціонера. Зараз ми виставили ктубот, і зараз ці контракти знову працюють. Наприклад, ми маємо дуже гарну дитячу програму, і дизайнер каталогу Ірина Дяк розробила розмальовки, які ми розклеїли в дитячій кімнаті, і кожен щось домальовує… Коли ми побачили, як діти пишуть: «К + Т = Л», а хтось малює з одного боку принцесу, з другого боку — принца, то стало очевидно, що ці контракти продовжують своє життя, і що історія цих пам’яток не закінчилась. Зараз це вже цінна збірка Львівської національної галереї мистецтв. Куди далі її виведе доля, куди вона помандрує, де її покажуть? Це як «Джоконда» — вона давно забула про Леонардо да Вінчі, вона живе вже багато століть своїм життям, так? Як і кожен мистецький твір — чи то Пінзель, чи то шлюбний контракт із Пізи.

Лариса Денисенко: Дякую, пані Віто, за цю розмову. Насправді, дуже часто говорять про те, що люди стільки продовжують жити, скільки ми навіть вголос промовляємо їхні імена. І, власне, ці шлюбні контракти, котрі явили світу імена тих людей, які побралися дуже-дуже давно, і невідомо, що там з ними стало, оживляють імена, які цінні для Львова, для єврейської спільноти Львова, власне, для української спільноти Львова, тому що оживає не тільки контракт, оживає історія, власне, колекціонера, як ви зазначили, цих контрактів, і власне, ми вже намагаємося теж відкривати для себе ті сторінки Львова, можливо, забутого, можливо, трохи невідомого. Це, мені здається, важливо як для дітей, так і для дорослих. Я дякую вам і нагадую слухачам «Громадського радіо»: ви слухали програму «Зустрічі». З вами була Лариса Денисенко, ми гостюємо у Львові і, власне, відвідали виставку єврейських шлюбних контрактів. Гостя студії Віта Сусак.

Програма виходить за підтримки канадійського благодійного фонду Ukrainian Jewish Encounter.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.