Між “білими” і “червоними”. Хто вчиняв єврейські погроми під час Громадянської війни?

27 серпня 2017 - 10:00 365
Facebook Twitter Google+

Гості

Говоримо на непросту тему єврейських погромів під час громадянської війни

Постріл сербського націоналіста Гаврила Принципа в австрійського ерц-герцога Франца Фердінанда розпочав Першу світову війну. Війну, через яку пізніше розвалилась Російська імперія. У 1918-1920 році на її уламках воювали одразу кілька сторін. На території імперії претендувала Червона армія більшовиків, Біла армія, що боролась за відновлення єдиної Росії, УНР і Держава Павла Скоропадського, анархісти Нестора Махна і безліч погано контрольованих збройних формувань, які з’явились на тлі повного хаосу громадянської війни.

У 1917-1920 році на територіях сучасної України, Білорусі, Литви та Росії відбулись єврейські погроми. Це була вже не перша хвиля погромів на цих землях. Схожі конфлікти відбулись у 1881-1882 році. Наприклад, погром у Кишеневі 1903 року забрав життя 50 євреїв, а у погромах 1905 року загинуло більше 800 людей. Саме через погроми та антисемітську політику царської влади наприкінці XIX — на початку XX століття сотні тисяч євреїв іммігрували у Сполучені Штати, Канаду, дехто переселявся на території Палестини, де згодом постала держава Ізраїль.

Погроми громадянської війни відрізнялись від усіх попередніх тим, що проходили у часи постійної зміни влади. Царський уряд впав під час лютневої революції 1917 року, а після жовтневого перевороту від імперії лишились лише уламки.

Про непросту тему єврейських погромів на українських землях у період громадянської війни ми поговорили з історикинею Надєю Ліпес.

Надя Ліпес: Кто начал громить еще в 1917 году? Это были солдаты русской армии, которые до этого громили евреев Галиции, которую они захватывали во время Первой мировой войны. Они чувствовали злость от того, что проигрывают войну. Также они чувствовали безнаказанность. Евреев постоянно обвиняли в шпионаже, их выслали подальше от границ империи. Эти действия видели и местные крестьяне, которые хотели ничего не делать и при этом что-то получать. К этому стоит добавить то, что и в это время, и раньше существовали стереотипы о том, что евреи всегда богатые. Начиная с 1917 количество погромов увеличивалось, а количество наказаний — нет. Иногда погромщиков показательно расстреливали в определенных местах для определенных целей. Часто расстреливали не за погромы, а за нарушения приказов. Например, был приказ солдату стоять на посту, а он пошел и кого-то изнасиловал. Расстрел не за изнасилование, а за нарушение приказа.

Андрій Кобалія: Окрім солдатів різних армій, у погромах також брали участь місцеві селяни. Так про їхні дії пише історик Віктор Доценко:

«Активними учасниками погромів були і українські селяни, які розглядали євреїв як одних із винуватців більшовицької політики «військового комунізму» та відсутності в селі міських товарів: сірників, мила, керосину, цвяхів. Ці товари складали основу єврейських торгівельних лавок у містечках Правобережної України. Товарний дефіцит вів до проявів спекуляції, а останнє призводило до бажання звести рахунки з ненависними євреями. Крім того, на погромні настрої впливали і руйнування традиційного довоєнного сільського укладу, в якому євреї займали роль дрібних кустарів: столярів, шорників, взуття рів та ін. Євреї вимушені були перекваліфіковуватися на посередницьких торгівців мануфактурою, що вело до їх падіння в очах селян до рівня «мішечників». Це перетворювало єврея на об’єкт потенційного грабунку і відбирання незаконно заробленого статку. Крім того, політика більшовиків — продрозверстка, організація комун, встановлення в селах та районах радянської влади призводила до небезпечного ототожнення селянами єврея і більшовика».

Андрій Кобалія: Я гадаю варто пояснити нашим слухачам, про які роки і території ми говоримо та розповісти про основних політичних “гравців” тих часів. Відповідає Надя Ліпес.

Надя Ліпес: Мы говорим о периоде 1917-1920 годов. Агрессию начали отступающие и возвращающиеся солдаты царской армии. Волна погромов почти полностью закончилась в 1920 году, когда большевики установили свою власть почти на всех территориях современной Украины.

Андрій Кобалія: Але чи можна говорити про те, що більшовики не брали участь у погромах?

Надя Ліпес: Конечно, нет. Они тоже громили, солдат потом тоже наказывали офицеры и командование. Об этом прямым текстом пишет Исаак Бабель. Погромщики делились на несколько типов: одни были больше заинтересованы в прямом действии — погромить и что-нибудь украсть. Некоторые войска были заинтересованы в том, чтобы убить. А большинство делало то, что было можно делать. Больше всего погромов произошло в 1919 году. Солдаты всех армий поняли, что за это почти не будет наказаний, они начали громить чаще, чем в 1917 или 1918 году.

Андрій Кобалія: Хоч офіційно більшовики і заявляли, що релігія чи національна приналежність для них речі другорядні, історик з Чернівецького університету Микола Лазарович заявляє, що єврейські погроми були характерні і для більшовиків. Так він пише про погроми 1919 року:  

 «Моторошні сцени єврейського погрому, здійсненого в Одесі 2 травня червоноармійцями, описав Іван Бунін. Погромники «вривалися вночі, стягували з ліжок і вбивали всіх, кого бачили. Люди втікали в степ, кидалися в море, а за ними ганялися і стріляли, – йшло справжнє полювання». У результаті, було вбито 14 комісарів і близько 30 простих євреїв; розгромлено багато крамничок. Грозою єврейських міст і містечок, завдяки своїм буйним погромним нахилам, був Богунський полк. Зокрема, на початку травня він громив євреїв у містечку Золотоноша Полтавської губернії. Червоноармійці вчинили також єврейські погроми в Клевані Волинської губ., Бердичеві, Обухові і Погребище Київської губернії».

Андрій Кобалія: В дискусіях навколо участі військ Петлюри у погромах часто цитується документ від січня 1919 року, де Петлюра наказує покарати усіх учасників погромів. Там також йде мова про необхідність розслідувань і пошуку винних. З іншого боку, частина істориків стверджує, що Петлюра просто не міг контролювати власні війська. Чим був він антисемітом?

Надя Ліпес: Сам по себе Петлюра, скорее всего, антисемитом не был. У него были свои цели. Происходящее вокруг может и волновало его как человека, но он понимал, что ничего не мог сделать со своей армией. Изначально против погромов был не Петлюра, а Винниченко. Вот он пытался кого-то останавливать, но поскольку был совершенно интеллигентным человеком, ничего сделать не смог. Обиделся на всех и ушел. Петлюра принял ситуацию такой, какой она была.

В погромах участвовали абсолютно все: и белые, и большевики, и войска Петлюры, и банды, и крестьяне. Конечно, удобнее убивать людей, которых ты не знаешь лично, но большинство погромщиков знали людей, на которых они нападали. Самая большая проблема в этих вещах была безнаказанность. Погромщики знали, что после убийства обычного селянина, будут вопросы, а если еврея — вопросов не будет. И это знали солдаты всех армий.

Все сюжеты зависели от конкретных формирований, которые заходили в город или село. В случае с Петлюрой — инициативу могли проявлять офицеры. И не потому, что Петлюра подписывал какие-то документы, просто его офицеры принимали такое решение. Самые кровавые погромы осуществляли бандитские группы типа Григорьева, который формально подчинялся УНР, но на самом деле был полностью независим в своих действиях.

Сначала бандиты отправляли разведчика, находили себе языка из местных, узнавали, где живут богатые евреи и громили локально эти дома. Через три часа их уже не было. Это сюжет, в котором важен экономический фактор. Антисемитизм был лишь поводом для грабежа.

jewish_self-defense_units_odessa_1919._yivo_archives.jpg

Загін самооборони в Одесі. 1919 рік.  // YIVO Archives
Загін самооборони в Одесі. 1919 рік.
YIVO Archives

Хотя время зависело от периода и размера банды. Если у банды было больше 20 человек, они могли зайти в село или городок на длительное время. В таком случае они обязывали евреев платить контрибуцию, у них не получалось, потом начинали убивать заложников. Потом одну банду выбивала другая и обвиняла евреев в поддержке предыдущей власти и накладывала на них контрибуцию. Так происходило в течении конца 1918 и всего 1919 года, местами даже в 1920 году. К 1920 году армия УНР была очень ослаблена, Махно перешел на сторону большевиков, а большинство атаманов были либо убиты,  либо перешли на сторону большевиков. 1920 год — это больше о белых и поляках. С января 1919 года по март 1921 шла советско-польская война, во время которой поляки несколько раз были на территории Украины. Часть белых войск в 1920 году была в Крыму.

 

Андрій Кобалія:  Погроми — це не лише феномен територій колишньої Російської імперії. З осені 1918 року, коли Австро-Угорщина перестала існувати, єврейські погроми відбулись і на Галичині. Наприкінці листопада 1918 року, одразу після взяття Львова польськими військами, у місті відбувся єврейський погром, під час якого загинуло близько сотні євреїв.

Частина єврейських громад не захотіла тікати з власних міст та сіл, а намагалась організовувати загони самооборони, які мали захищати євреїв від грабунків кожної нової армії, що заходила в місто. Такі загони з’явились в Одесі, Рівному та Кременчузі. Після встановлення остаточного контролю більшовиків над українськими землями, погроми почали розслідувати радянські слідчі.

leon_reich_right_with_j._tennenblatt_alexander_hausmann_and_michael_ringel_photographed_while_being_held_hostage_by_a_polish_military_patrol_przemysl_1918.png

Лідер галицьких сіоністів Леон Райх (праворуч) разом з іншими заручниками польського мілітарного патрулю, Перемишль, 1918 рік. //
Лідер галицьких сіоністів Леон Райх (праворуч) разом з іншими заручниками польського мілітарного патрулю, Перемишль, 1918 рік.

Історикиня Надя Ліпес вважає, що важливим у розумінні погромів громадянської війни є стереотипний образ “єврея-комуніста”. У цьому контексті, на її думку, важливо почути історію про погром у містечку Межиров, про який історикиня дізналася з документів Київської районної комісії “Єврейського громадського комітету допомогти постраждалим від погромів”. Ми почали другу частину нашої розмови з цитати.

Надя Ліпес: “Доклад о происходящих  в 1919-1920 годах погромах в городе Межиров Жмеринского уезда. В сравнении с другими городами, Межиров пострадал не много, но война все равно искалечила все местечко. Евреи бежали от петлюровских войск в города более близкие к границе с Галицией. Вся эта волна шла через Межиров и передавала о тех ужасах, которые творились в городах, где находились петлюровцы. Передавали, что в Мурованых Куриловцах убито больше 60 евреев, в Ялтушкове искалечено 18 молодых евреев.

Затем большевики отступили, а петлюровцы подходили к городу. Несколько дней стрельбы по городу, и 4 июля 1919 года большевики оставили его. В пятницу через город начали проходить передовые петлюровские части, и начались грабежи и побои. Но вот раздался крик ужаса: вели привязанного к лошади единственного сына Берка Монастарыского на убой. Петлюровцы нашли его в подвале, куда они зашли пошарить. Это было достаточным доказательством, что он коммунист. Бедный сын уже имевший детей и жену, никогда не ездил дальше Межирова и не знал, что такое коммунизм был убит. Конечно, никто из жителей евреев не решился выйти на улицу. Дальше жертв не было, но и без грабежей и избиений не обошлось.”

Андрій Кобалія: Це був фрагмент з документу Київської районної комісії “Єврейського громадського комітету допомогти постраждалим від погромів”. Історикиня Надя Ліпес прокоментувала цю історію та розповіла про радянські розслідування злочинів громадянської війни.

Надя Ліпес: Интересно, что не все население одинаково плохо относилось к евреям. Многие жители жили вместе с евреями в соседних домах и селах. Иногда еврей мог быть единственным сапожником на три деревни. В таком случае экономически выгодно было оставить еврея в живых. Но начиная с 1917 года они видели безнаказанность, позже они начинали думать, что если не они убьют еврея, то это сделает кто-то другой. Зачем ждать другого, если можно забрать самому? На примере этого городка Межирова, мы видим, кого считали коммунистом. Этот парень и на русском или украинском вряд ли говорил.

mourners_at_the_cemetery_with_the_body_of_a_young_man_who_was_killed_in_a_pogrom_ivankov_ussr_now_ivankiv_ukr._1919._yivo.png

Похорони чоловіка, що був убитий під час погрому в Іванкові (нині Київська область). 1919 рік. // YIVO archives
Похорони чоловіка, що був убитий під час погрому в Іванкові (нині Київська область). 1919 рік.
YIVO archives

И это лишь один листок из тысяч дел, о которых я знаю. Этот рассказ относится к Киевской районной комиссии “Еврейского общественного комитета по оказанию помощи пострадавшим от погромов”. Во всех крупных еврейских городах советской властью были созданы эти комитеты, которые занимались свидетельскими показаниями жителей пострадавших городов и распределением помощи, которая поступала из американского еврейского фонда “Joint”. Многие семьи оказались по разные стороны океана из-за Первой мировой войны. С 1914-1917 не было никакой переписки. Потом до Америки докатились слухи о погромах на этих территориях. Американские евреи начали судорожно искать оставшихся родственников.

У меня есть дела из Винницкого, Одесского и Киевского архива. Это огромные фонды по 400-500 дел. Я видела там списки убитых или тех, кому была оказана помощь. Многие евреи умерли от ран, изнасилованные девушки могли покончить жизнь самоубийством, дети умирали от голода, потому что их родители погибли. Просто некому было их прокормить.

Конечно, всех участников так и не нашли. Этот комитет существовал до 1924 года. Если кто-то знал, что другой человек в 1917-1920 кого-то убил, он мог сообщить органам. В 1924 году не было каких-то жестких пыток. Человек говорил, что был не один, со мной был этот и тот. Начинали судить всех скопом. А потом кого-то отпускали за недостаточностью улик, или человек мог исправиться или “был мальчиком 17 лет от роду”.

Андрій Кобалія: Кількість погромів почала зменшуватись після закінчення активної фази війни. Тоді ж зникла і більшість її політичних гравців. Навесні цього ж року генерал білої армії Денікін втік у Європу, а його наступник Врангель помер у еміграції в Брюсселі. Генерал Симон Петлюра був убитий російським анархістом у травні 1926 року у Парижі. Нестор Махно за вісім років помер від сухот у цьому ж місті. Локальні збройні формування були знищені, а більшовики змогли захопити усі українські землі.

Протягом 1917-1920 року на територіях колишньої Російської імперії відбулося більше восьми сотень єврейських погромів, в ході яких загинуло за різними оцінками від 50 000 до 100 000 чоловік.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.