Між “білими” і “червоними”. Хто вчиняв єврейські погроми під час Громадянської війни?

27 серпня 2017 - 10:00 485
Facebook Twitter Google+

Гості

Говоримо на непросту тему єврейських погромів під час громадянської війни

“В Мурованых Куриловцах убито более 60 евреев, в Ялтушкове искалечено 18 молодых евреев и старцев. Очевидцы рассказывали об ужасах. И евреи молились о том, что может быть эта орда к ним не придет”.

Це уривок з документу 1919 року, в якому йдеться про погроми на Київщині. Ця кривава хвиля розпочиналася сто років тому. Вона забрала по українських землях життя, за різними підрахунками, від десятків до сотень тисяч життів.

На думку істориків, єврейські погроми на територіях сучасної України, Білорусі, Литви та Росії стали продовженням антисемітської політику царської влади.

Схожі конфлікти відбулись на цих землях ще у 1881-1882 році. А погром у Кишиневі 1903 року забрав життя 50 євреїв. В погромах 1905 року загинуло більше 800 людей. Внаслідок цих подій наприкінці XIX — на початку XX століття сотні тисяч євреїв імігрували у Сполучені Штати, Канаду, дехто переселявся на території Палестини, де згодом постала держава Ізраїль.

Але погроми періоду 1917-21 років відрізнялись від усіх попередніх тим, що проходили у час бурхливих  історичних змін. Царський уряд впав під час лютневої революції 1917 року. Українська революція і війна за незалежність України завершилися поразкою і на їхніх уламках відбувались трагічні події.

Про непросту тему єврейських погромів на українських землях у період громадянської війни ми поговорили з історикинею Надєю Ліпес. Киянка і громадянка України, вона останні кілька років присвятила роботі з архівами комісій “Єврейського громадського комітету допомогти постраждалим від погромів”, що існував з 1920 по 1924 рік та з’явився за ініціативи єврейської громади. Потім комітет підтримувався американсько-єврейською благодійною організацією “Джойнт” — (Joint, або Joint Distribution Commitee. Повна назва American Jewish Joint Distribution Committee). Ці документи дозволяють частково зрозуміти, що відбувалось у 1917-1920 році.

Надя Ліпес: Кто изначально начал громить ? Это были солдаты русской армии, которые до этого громили евреев Галиции, которую они захватывали во время Первой мировой войны. Они чувствовали злость от того, что проигрывают войну. Также они чувствовали безнаказанность. А тут есть евреи. Евреев постоянно обвиняли в шпионаже, их выслали подальше от границ империи. О них никто не спросит. Эти действия видели и местные крестьяне, которые хотели ничего не делать и при этом что-то получать. К этому стоит добавить то, что и в это время, и раньше существовали стереотипы о том, что у евреев всегда все есть. Причем непонятно, откуда они брались, потому что евреи часто жили хуже, чем их соседи крестьяне. Люди больше верили “телевизору”, чем своим глазам.

И с каждым годом количество погромов увеличивалось, а количество наказаний — нет. Иногда погромщиков показательно расстреливали в определенных местах для определенных целей. Часто расстреливали не за погромы, а за нарушения приказов. Например, был приказ солдату стоять на посту, а он пошел и кого-то изнасиловал. Расстрел не за изнасилование, а за нарушение приказа.

Андрій Кобалія: Я гадаю варто пояснити нашим слухачам, про які роки і території ми говоримо та розповісти про основних політичних “гравців” тих часів.

Надя Ліпес: Мы говорим о периоде 1917-1921 годов. Погромы начались еще до того, как царская власть сдала полностью свои позиции. Агрессию начали отступающие и возвращающиеся солдаты царской армии. Приход большевиков в какие-то части Украины тоже эти погромы не остановил. По крайней мере не сразу. Собственно, единственная сила, которая погромы остановила — это вновь образованная Советская страна. И то потому они не могли получать деньги от Западных государств. У них не было никакого желания спасти всех евреев. Они просто понимали, что “кто платит, тот заказывает музыку”. Европе и США не нравились еврейские погромы своими хорошими и жесткими коммунистическими методами.

Андрій Кобалія: Але чи можна говорити про те, що більшовики не брали участь у погромах?

Надя Ліпес: Конечно, нет. Например, конница Буденова. Они тоже громили, солдат потом тоже наказывали офицеры и командование. Об этом прямым текстом пишет Исаак Бабель. Другое дело, что они принимали не настолько активное участие.

Погромщики делились на несколько типов: одни были больше заинтересованы в прямом действии — погромить и что-нибудь украсть. А некоторые части петлюровских войск были заинтересованы в том, чтобы убить. Не брать вещи, деньги или мучать. А просто убить, потому что “это племя нужно  стереть с земли”. А 60% делали то, что было можно делать. Больше всего погромов произошло в 1919 году. Солдаты всех армий поняли, что за это почти не будет наказаний, все участники конфликта, все формирования начали громить чаще, чем в 1917 или 1918 году. Кто-то просто грабил, кто-то убивал и насиловал, а кто-то издевался и убивал.

jewish_self-defense_units_odessa_1919._yivo_archives.jpg

Загін самооборони в Одесі. 1919 рік.  // YIVO Archives
Загін самооборони в Одесі. 1919 рік.
YIVO Archives

Андрій Кобалія: Хоч офіційно більшовики і заявляли, що релігія чи національна приналежність для них речі другорядні, історик з Чернівецького університету Микола Лазарович заявляє, що єврейські погроми були характерні і для більшовиків. Так він пише про погроми 1919 року:  

«Моторошні сцени єврейського погрому, здійсненого в Одесі 2 травня червоноармійцями, описав Іван Бунін. Погромники «вривалися вночі, стягували з ліжок і вбивали всіх, кого бачили. Люди втікали в степ, кидалися в море, а за ними ганялися і стріляли, – йшло справжнє полювання». У результаті, було вбито 14комісарів і близько 30 простих євреїв; розгромлено багато крамничок. Грозою єврейських міст і містечок, завдяки своїм буйним погромним нахилам, був Богунський полк. Зокрема, на початку травня він громив євреїв у містечку Золотоноша Полтавської губернії. Червоноармійці вчинили також єврейські погроми в Клевані Волинської губ., Бердичеві, Обухові і Погребище Київської губернії».

Андрій Кобалія: В дискусіях навколо участі військ Петлюри у погромах часто цитується документ від січня 1919 року, де Петлюра наказує покарати усіх учасників погромів. Там також йде мова про необхідність розслідувань і пошуку винних. З іншого боку, частина істориків стверджує, що Петлюра просто не міг контролювати власні війська. Чим був він антисемітом?

Надя Ліпес: Сам по себе Петлюра, скорее всего, антисемитом не был. Это как анекдоте “Как вы относитесь к евреям? — Я к ним не отношусь”. У него были свои цели. Происходящее вокруг может и волновало его как человека, но он понимал, что ничего не мог сделать со своей армией. Изначально против погромов был не Петлюра, а Винниченко. Вот он пытался кого-то останавливать, но поскольку был совершенно интеллигентным человеком, ничего сделать не смог. Обиделся на всех и ушел. Петлюра принял ситуацию такой, какой она была.

В погромах участвовали абсолютно все: и белые, и большевики, и войска Петлюры, и крестьяне, жители соседних губерний. Конечно, удобнее убивать людей, которых ты не знаешь лично, но большинство погромщиков знали людей, на которых они нападали. Их это не смущало. Самая большая проблема в этих вещах была безнаказанность. Погромщики знали, что после убийства обычного селянина, будут вопросы, а если еврея — вопросов не будет. И это знали солдаты всех армий.

Все сюжеты зависели от конкретных формирований, которые заходили в город или село. В случае с Петлюрой — это могли быть какие-то организованные действия. И не потому, что Петлюра подписывал какие-то документы, просто его офицеры принимали такое решение. И у них тоже была своя задача. Самые кровавые погромы осуществляли бандитские группы типа Григорьева. Они налетали и громили. Сначала могли отправлять разведчика, находили себе языка из местных, узнавали, где живут богатые евреи и громили локально эти дома.

Хотя все зависело от периода и размера банды. Если их там было человек 20, они находили того, кто показывал, где живут евреи, они залетали, убивали и за 3 часа все было закончено. Потом на их место приходит кто-то другой. Если у банды было больше 20 человек, они могли зайти в село или городок на длительное время и организовать штаб.  В таком случае они обязывали евреев платить контрибуцию, у них не получалось, потом начинали убивать заложников. Потом одну банду выбивала другая и обвиняла евреев в поддержке предыдущей власти и накладывала на них контрибуцию. Так происходило в течении конца 1918 и всего 1919 года, местами даже в сентябре 1920 года. Но в 1920 уже больше поляки и белогвардейцы.

(До 1920 року армія УНР була послаблена і деморалізована, Махно перейшов на бік більшовиків, а більшість отаманів були або вбити, або перейшли на бік більшовиків. З вересня 1919 по березень 1921 року йшла радянсько-польська війна, під час якої поляки кілька разів були на території України. Частина білих військ у 1920 році перебувала в Криму. — прим. ред.).

leon_reich_right_with_j._tennenblatt_alexander_hausmann_and_michael_ringel_photographed_while_being_held_hostage_by_a_polish_military_patrol_przemysl_1918.png

Лідер галицьких сіоністів Леон Райх (праворуч) разом з іншими заручниками польського мілітарного патрулю, Перемишль, 1918 рік. //
Лідер галицьких сіоністів Леон Райх (праворуч) разом з іншими заручниками польського мілітарного патрулю, Перемишль, 1918 рік.

Андрій Кобалія:  Погроми — це не лише феномен територій колишньої Російської імперії. З осені 1918 року, коли Австро-Угорщина перестала існувати, єврейські погроми відбулись і на Галичині. Наприкінці листопада 1918 року, одразу після взяття Львова польськими військами, у місті відбувся єврейський погром, під час якого загинуло близько сотні євреїв.

Частина єврейських громад не захотіла тікати з власних міст та сіл, а намагалась організовувати загони самооборони, які мали захищати євреїв від грабунків кожної нової армії, що заходила в місто. Такі загони з’явились в Одесі, Рівному та Кременчузі. Після встановлення остаточного контролю більшовиків над українськими землями, погроми почали розслідувати як радянські слідчі, так і самі єврейські громади.

Надя Ліпес: Интересно, что не все население одинаково плохо относилось к евреям. По крайней мере сначала. Многие жители жили вместе с евреями в соседних домах и селах. Население знало, что евреям нечего есть так же, как и соседям. Иногда еврей мог быть единственным сапожником на три деревни. В таком случае экономически выгодно было оставить еврея в живых. Но начиная с 1917 года они видели безнаказанность, позже они начинали думать, что если не они убьют еврея, то это сделает кто-то другой. Зачем ждать другого, если можно забрать самому?

Андрій Кобалія: Окрім солдатів різних армій, у погромах також брали участь місцеві селяни. Так про їхні дії пише історик Віктор Доценко:

«Активними учасниками погромів були і українські селяни, які розглядали євреїв як одних із винуватців більшовицької політики «військового комунізму» та відсутності в селі міських товарів: сірників, мила, керосину, цвяхів. Ці товари складали основу єврейських торгівельних лавок у містечках Правобережної України. Товарний дефіцит вів до проявів спекуляції, а останнє призводило до бажання звести рахунки з ненависними євреями. Крім того, на погромні настрої впливали і руйнування традиційного довоєнного сільського укладу, в якому євреї займали роль дрібних кустарів: столярів, шорників, взуття рів та ін. Євреї вимушені були перекваліфіковуватися на посередницьких торгівців мануфактурою, що вело до їх падіння в очах селян до рівня «мішечників». Це перетворювало єврея на об’єкт потенційного грабунку і відбирання незаконно заробленого статку. Крім того, політика більшовиків — продрозверстка, організація комун, встановлення в селах та районах радянської влади призводила до небезпечного ототожнення селянами єврея і більшовика».

Андрій Кобалія: Історикиня Надя Ліпес вважає, що важливим у розумінні погромів громадянської війни є стереотипний образ “єврея-комуніста”. У цьому контексті, на її думку, важливо почути історію про погром у містечку Межиров, про який історикиня дізналася з документів Київської районної комісії “Єврейського громадського комітету допомогти постраждалим від погромів”. З нього ми розпочали нашу програму, а тепер повний текст:

“Доклад о происходящих  в 1919-1920 годах погромах в городе Межиров Жмеринского уезда. В сравнении с другими городами, Межиров пострадал не много, но война все равно разорила и искалечила все местечко. Первые известия о нашествии Петлюры с его бандами были ужасающими. Евреи бежали от петлюровских войск в города более близкие к границе с Галицией. Вся эта волна шла через Межиров и передавала о тех ужасах, которые творились в городах, где находились петлюровцы. Передавали, что в Мурованых Куриловцах убито более 60 евреев, в Ялтушкове искалечено 18 молодых евреев и старцев. Очевидцы рассказывали об ужасах. И евреи молились о том, что может быть эта орда к ним не придет.

Затем большевики отступили, а петлюровцы подходили к городу. Несколько дней стрельбы по городу, и в четверг 4 июля 1919 года большевики оставили его. А к вечеру того же дня была в местечке петлюровская разведка. Она была встречена местными жителями — евреями и русскими. Ночь прошла спокойно. В пятницу через город начали проходить передовые петлюровские части, и начались грабежи и побои. Были крики и стоны, но тихие.

Но вот раздался крик ужаса: вели привязанного к хвосту лошади единственного сына Берка Монастарыского на убой. Петлюровцы нашли его в погребе, куда они зашли пошарить. Это было достаточным доказательством, что он коммунист. Бедный Мортко Монастырский уже имевший детей и жену, никогда не ездил дальше Межирова и не знал, что такое коммунизм был схвачен и зверски убит за коммунизм.

Привязанным к хвосту лошади его тащили о местечку. И на молящие крики отца, матери и деда, отвечали винтовкой. Конечно, никто из жителей евреев не решился выйти на улицу. Мортко притащили к реке, отвязали и вытолкнули в воду. Когда он оказался в воде, ему вдогонку было послано несколько пуль от которых он в воду упал окончательно.

Родной отец и 75-летний дедушка вытянули его под градом пуль из воды и принесли домой. Но приглашенный врач констатировал, что жить ему осталось не больше 2-3 часов так как была прострелена брюшная полость. Мортко умер в тот же день. И родной отец вынужден был сам его хоронить, потому что все евреи сидел взаперти. В дальнейшем Межиров имел большое счастье, он умилостивил коменданта и большежертв не было, но и без грабежей и избиений не обошлось.”

21 942 290_10 155 737 122 524 618_2 055 844 151_n_0.jpg

Фотографія документу про погром у Межирові  // dako.gov.ua
Фотографія документу про погром у Межирові
dako.gov.ua

21 979 178_10 155 737 122 514 618_1 942 223 661_n.jpg

 Друга сторінка документу  // dako.gov.ua
ДАКО — Фонд 3050, опис 1
dako.gov.ua

Андрій Кобалія: Це був фрагмент з документу Київської районної комісії “Єврейського громадського комітету допомогти постраждалим від погромів”. Історикиня Надя Ліпес так прокоментувала цю історію:

Надя Ліпес: На примере этого городка Межирова, мы видим, кого считали коммунистом. Этот парень и на русском или украинском вряд ли говорил. Потом речь шла об этих 60-летних дедушках. В Севериновке была убита жена товарища, которого убили при первом приходе петлюровцев. Кто-то был убит случайным выстрелом, были убиты дети 12 лет. Девушки были изнасилованы, а потом убиты.

И это лишь один листок из тысяч дел, о которых я знаю. Этот рассказ относится к Киевской районной комиссии “Еврейского общественного комитета по оказанию помощи пострадавшим от погромов”. Он изготовлен секретарем межировского евобщесткома Штерном. Во всех крупных еврейских городах были созданы эти комитеты, которые занимались свидетельскими показаниями жителей пострадавших городов и распределением помощи, которая поступала из американского еврейского фонда  “Joint”.

Многие семьи оказались по разные стороны океана из-за Первой мировой войны. С 1914-1917 не было никакой переписки. Потом до Америки докатились слухи о погромах на этих территориях. Американские евреи начали судорожно искать оставшихся родственников. И наоборот, те, кто каким-то образом выжил искали своих родственников за океаном. Чтобы их вытащили.

Андрій Кобалія: У звітах сумлінно вказуються усі сторони, які чинили погроми, від петлюрівців до червоних. Надя Ліпес каже, що історична вага документів районних комісій “Єврейського громадського комітету” є високою, оскільки на початку 1920-х років  більшовицька влада практично не мала впливу на їхній вміст.

Надя Ліпес: У меня есть дела из Винницкого, Одесского и Киевского архива. Это огромные фонды по 400-500 дел. Часть это просто заседание комиссии вроде: мы решили выделить деньги в таком-то размере. Но я видела там списки убитых или тех, кому была оказана помощь. Многие евреи умерли от ран, изнасилованные девушки могли покончить жизнь самоубийством, дети остались сиротами и умирали от голода, потому что их родители погибли. Просто некому было их прокормить. В Житомире половина умерших из зарегистрированных в синагоге — умерло от голода. Так и написано: “умер от голода” или “умер от истощения”. И все эти эпидемии 1919 и 1920 годов гриппа и тифа тоже не на ровном месте возникают. Организм уже больше не может всему этому сопротивляться. Можно было человека не убить, но если ты все у человека воруешь, выгоняешь его зимой на улицу и сжигаешь его дом, то вероятность что он или его маленькие дети выживут — стремится к нулю.

Андрей Кобалия: Вы говорили об этих комиссиях в больших губернских городах. Нашли ли людей тех, кто принимал участие в погромах? О каком количестве людей мы говорим?

Надя Липес: Конечно, всех участников так и не нашли. Этот комитет существовал до 1924 года. Если кто-то знал, что другой человек в 1917-1920 кого-то убил, он хватал его и вел в милицию. Его допрашивали. В 1924 году не было каких-то жестоких пыток. Допрос был гуманный. Человек говорил, что был не один, со мной был этот и тот. Начинали судить всех скопом. А потом кого-то отпускали за недостаточностью улик, или человек мог исправиться или “был мальчиком 17 лет от роду”.

mourners_at_the_cemetery_with_the_body_of_a_young_man_who_was_killed_in_a_pogrom_ivankov_ussr_now_ivankiv_ukr._1919._yivo.png

Похорони чоловіка, що був убитий під час погрому в Іванкові (нині Київська область). 1919 рік. // YIVO archives
Похорони чоловіка, що був убитий під час погрому в Іванкові (нині Київська область). 1919 рік.
YIVO archives

Андрій Кобалія: Кількість погромів почала зменшуватись після закінчення активної фази війни. Тоді ж зникла і більшість її політичних гравців. Навесні цього ж року генерал білої армії Денікін втік у Європу, а його наступник Врангель помер у еміграції в Брюсселі. Генерал Симон Петлюра був убитий російським анархістом у травні 1926 року у Парижі. Нестор Махно за вісім років помер від сухот у цьому ж місті. Локальні збройні формування були знищені, а більшовики змогли захопити усі українські землі.

Протягом 1917-1920 року на територіях колишньої Російської імперії відбулося більше восьми сотень єврейських погромів, в ході яких загинуло за різними оцінками від 50 000 до 100 000 чоловік.

У 1925 році у Хмельницькому був встановлений пам’ятник жертвам Проскурівського погрому 1919 року, у 2000 році його реконструювали; пам’ятник присвячений погрому у селі Германівка Київської області з’явився у серпні 2012 року. Пам’ятник також є у Фастові на єврейському кладовищі. На жаль, у більшості міст та сіл, де відбулись єврейські погроми місць пам’яті, які б нагадували жителям про події 1917-1920 року немає.

Фотографії документів про погром в Межирові з Державного архіву Київської області були надані Надєю Ліпес на прохання редакції.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.