Слухати

«Між українськими і єврейськими політв’язнями було повне порозуміння» — Василь Овсієнко

20 грудня 2014 - 00:39 47
FacebookTwitterGoogle+
Василь Овсієнко - філолог, який був вчителем, брав участь у поширенні «самвидаву». Багаторічний радянський політв’язень, людина, яка багато років провела за ґратами разом із спів’язнями-євреями

Василь ОвсієнкоВасиль Овсієнко - філолог, який був вчителем, брав участь у поширенні «самвидаву». Багаторічний радянський політв’язень, людина, яка багато років провела за ґратами разом із спів’язнями-євреями. Інтерв’ю записав Вахтанг Кіпіані. Проект «Зустрічі» створено за підтримки благодійного фонду «Українсько-Єврейська Зустріч».

Вітаю всіх слухачів Громадського радіо! Я, Вахтанг Кіпіані. В ефірі програма «Зустрічі». Це програма про українсько-єврейські стосунки, взаємини, в їх історичній, та, навіть, сучасній далечині. Вже тисячу років українці і євреї живуть разом і нарізно, але водночас сперечаються, вивчають один одного. І сьогодні ми поговоримо про дуже цікаву сторінку історію українців і євреїв – це часи, коли вони разом воювали за свою свободу, воювали в радянських таборах.

Я запросив до розмови багаторічного радянського політв’язня, людину, яка сиділа багато років з спів’язнями-євреями Василя Овсієнка. Вітаю вас! Пане Василю, я вас представлю. Ви є філолог, який був вчителем, який брав участь у поширенні «Самвидаву» і потрапив, як ви себе характеризували, зачепили за останній потяг, який рушив у Мордовію.

Якраз там ви сиділи з багатьма видатними українськими, литовськими, вірменськими, російськими і єврейськими політв’язнями.  Кого з політв’язнів ви згадуєте насамперед.

Василь Овсієнко: Я прибув у табір №19 у Мордовії – це селище Лісне н весні 1974 року, маючи 4 роки, згідно з вироком, ув’язнення. Це табір суворого режиму, себто це територія обгороджена кількома огорожами з колючого дроту. Там можна вільно ходити в цій території, і робоча зона відповідно.

Я пригадую, прибув 12 квітня і мене вразило як багато людей, цілий мурашник людей, і всі однакові, в сірому одязі. Як же я буду розрізняти цих людей! А потім придивився, в кожного є нагрудний знак, нашивка, де написано прізвище, отряд, бригада. О, вже буде якась можливість розрізняти. У вечері, коли повернулась з роботи денна зміна, то мене покликали на чай. Це такий табірний ритуал.

Ходять різні легенди про «чіфер» — то все вигадки. Тому що в’язням продавали всього 50 грамів чаю на місяць, коробку. Але, якщо якесь свято, то потрібно цей ритуал відбути.

І от, певно, зійшлися люди різних національностей, це було видно по прізвищам, які написані. Я намагаюся говорити російською мовою, а один такий миловидний чоловік, Михайло Коренбліт,  каже: «Та говоріть українською мовою, тут усі розуміють! Тут більшість з України».

Вахтанг Кіпіані: І от в цей мордовський час , середина 70-х років, можна говорити про те, що навіть тоді, не тільки після війни, українців було половину в’язнів?

Василь Овсієнко: Так. Усюди, в кожному концтаборі воно було. Але тут я познайомився з групою євреїв, котрі у 1970 році зробили спробу вирватися з цієї «імперії зла». Вони закупили квитки на літак під виглядом весілля. Вони мали вилетіти із якогось там Приозерська, і цей літак мав би летіли на Ленінград. Вони задумали, що вони цей літак захоплять. У них був свій пілот, майор. Він мав замінити пілота офіційного і він мав повернути на Швецію. Але серед них знайшовся один зрадник, котрий їх всіх здав. І їх, кажуть в’язні, пов’язали в аеропорту.

Кіпіані: Тобто, злочин, як такий вони не здійснили?

Василь Овсієнко: Ні, але Марк Димшиць, а також Едуард Кузнєцов, котрий був організатором цієї справи, дістали смертну кару. Що правда, під тиском світової громадськості її замінили на 15 років. Інші дістали по 14, 12, 10 років і все це сумлінно відсиділи. Правда, на 10-му році ув’язнення таки світова громадськість домоглася, що їх по звільняли. А залишили росіянина Юрія Федорова і Олексія Мурженка. То ці досиділи до кінця.

Вахтакг Кіпіані: От як буває за бажання євреїв жити на своїй історичній батьківщині. Повну чашу випили до кінця українець і росіянин.

Василь Овсієнко: Як сказав мені колись Федоров, що він сів не у свій трамвай.

Вахтанг Кіпіані: А якщо згадати тих людей, так званих «само льотчиків», щодо тих людей, які намагались того 70-го року вилетіти на свободу. Причому, я не можу собі уявити, як нікого не підставляли. Там ввесь літак були свої: родичі, друзі і ці двоє, які їхали з ними цим трамвайчиком.

Василь Овсієнко: Вони зробили велику справу, вони пробили дірку, через котру інші євреї могли  виїхати офіційно. Вони самі сиділи, а євреїв почали випускати за кордон. І то, євреї ці одержували листи і з Ізраїлю. Борис Пенсон, художник, він одержав листа з маркою з його картинкою. Та нам, українцям, того і не снилося. І Михайло Коренбліт якось сказав, що ми живемо в щасливий час. Є єврейська держава, а ми відкрили оцей шлюз для євреїв, за це, каже, варто і життя віддати.

Вахтанг Кініані: А стосунки з цими «само льотчиками» вони були людьми, які були заглиблені в український контекст чи литовський. Вони мали свою мету, яка була покинути Радянський Союз і жити в своїй єврейській державі. Які у вас були з ними розмови, дискусії? Чи в усьому ви погоджувалися?

Василь Овсієнко: Стосунки були дуже гарні. Поміж українською громадою і єврейською було повне порозуміння. Литовці були до нас дуже близькі, вірмени. А, скажімо, російські, то були російські демократи, але були і монархісти з того таки Ленінграда. То з тими не завжди вдавалося домовитися про спільні акції. Вони не брали участь у спільних акціях. А з іншими у нас було порозуміння, бо у нас був спільний ворог. Була російська комуністична імперія зла. І це нас об’єднувало. І, коли треба було виступати на захист когось або у дні прав людини – 10 грудня, або день радянського політв’язня – 30 жовтня, день українського політв’язня 12 січня, або день червоного терору 10 вересня, то всі ми одностайно писали заяви протесту, тримали голодівку. І всіх кидали в карцери.

Вахтанг Кіпіані: А от все-таки в’язничне товариство воно не є таким ідеальним. Тобто, все часто люди, які завжди йшли і проти системи і проти інших людей. Чи стосунки з євреями були простими? Є  популярна теза про вічний антисемітизм, оскільки люди сиділи культурні, освічені, вони не мали бути такими печерними антисемітами. Чи в усьому ці українсько-єврейські зустрічі в таборі були простими? Чи ви могли переконати всоїх єврейських політв’язнів в тому, що ви маєте право мати незалежну державу, в якій вони матимуть своє місце.

Василь Овсієнко: Євреї до цього ставилися спокійно і навіть з прихильністю, бо вихід України з Радянського Союзу ослаб цю імперію. Було повне порозуміння в цьому відношенні. А деякі особистості, як скажімо Михайло Хейфец, він дуже глибоко проникав у наші справи і з глибоким співчуттям ставився до нас. Інші теж. Я пам’ятаю ті розмови, з деякими росіянами про це і говорити не можна було. Вони прямо казали: «Если будет наша власть, то вы будете здесь сидеть».

Вахтанг Кіпіані: Тобто, зміна радянської влади на російську вам нічого не обіцяла?

Василь Овсієнко: Навіть ще гірше обіцяли.

Вахтанг Кіпіані: А от, якщо згадати дискусії з євреями щодо національного питання. Наприклад, євреїв ЧК. З другого боку знищення євреїв,  український націоналізм, ОУН. Чи це викликало лінії розподілу серед в’язнів?

Василь Овсієнко: З нами, політв’язнями, котрі мали статтю «антисоветска агітація», тут не було якогось тертя. Але в цих таборах були інші люди. Ми третину тільки складали, третина табору становили колишні поліцаї, котрі співпрацювали з німцями під час німецької окупації, і ще третина – це наші партизани, то з цими ми були однодумцями. А от серед тих колишніх поліцаїв були окремі особи, котрі різко висловлювалися проти євреїв. Навіть відверто, іноді, казали: « Та за що я сиджу. Та я жидів убивав!» Пам’ятаю як Ласаль Камінський 4 свої роки відбув. І от літо було, він заварив чаю, покликав і нас, українців, попрощатися і каже: «Конечно, если виза будет завтра, то я уеду вчера.» А потім донощики, які крутилися довкола доносии, що от євреї і українці там молилися за столиком, підносили руки вгору і просили, щоб їх визволили.

Вахтанг Кіпіані:  Пане Василю, перед вами книжка Михайла Хейфеца, єврея, який написав про український правозахисний рух. Точніше про людей, які були його табірними друзями. І ви з ними сиділи?

Василь Овсієнко: Так, це був 17 табір у Мордовії. Це 75-й, початок 77-го років.

Вахтанг Кіпіані: Які у вас спогади залишились про цю людину? Бо, я знаю його біографію. Він жив у Росії і не був близький до українських цінностей. Він був радянською людиною, який писав сценарії цілком радянських фільмів. Справа Бродського привела його за грати. Але він не був українофілом на свободі. Але він став таким у тюрмі. Це ж відбувалось у вас на очах?

Василь Овсієнко: Він і не був свідомим євреєм, поки не потрапив у табори і не побачив українців на власні очі. Я знаю ще одного – Габріель Суперфін, то Зорян Попадюк і того виховав на єврея. Хейфец уже сидів у цьому 17-му таборі, а мене туди привезли 20 жовтня 75-го року на порожнє місце Попадюка, котрого спровадили у Володимирський централ. То грунт уже був підготовлений, і до мене звернувся Хейфец і українською мовою кілька слів сказав. Я там почувався важко у цій 17 зоні. І михайло до мене підходив і просив говорити українською. Читав українською мовою , іноді перепитувавши слова. А, коли він опинився поруч з Василем Стусом, бо Стуса привезли в цю зону в 76-му році, він тоді особливо позитивно ставився до нас і намагався вивчати вірші Василя Стуса.

Вахтанг Кіпіані: Ну це абсолютна неймовірна річ. Навіть зараз, коли ти знаєш українську мову. Стусові вірші – це не легеньки римочки, це зовсім інший вимір і дуже сильний біль.

Василь Овсієнко: Але це чоловік з феноменальною пам’ятю. Зробили там такий тотальний «шмон», обшук, позабирали всі рукописи. І він потерпає, що не зможе відновити їх у пам’яті. Так от після такого обшуку Михайло каже мені: «А в мене залишилися зошити Стуса, давай вивчемо і вже з пам’яті не вишкребемо». А Стус тим часом у карцері сидить. Я встиг вивчити 2-3 вірші, як  мене забирають на етап і повертають через 2 місяці. І Хейфец уже записав російськими літерами декілька десятків віршів і ще мені диктує і я записую, виправляючи.

Вахтанг Кіпіані: Тобто він надиктовував вам з пам’яті?

Василь Овсієнко: Так. Я скажу ще про одного єврея Ар’є Вудка. Він і тепер живе в Ізраїла і час від часу приїздить. І абсолютно вільно розмовляє українською. Це каже, я уже років 7 не говорив українською мовою. Він мав десь через рік звільнятися, але його забирають у Володимирську тюрму. Він попросив українців дати йому по декілька своїх віршів. Він прочитує їх по декілька разів і запам’ятовує. Він виходить на волю, його роздягають наголо, жодної речі йому не дають. Тобто, винести нічого він не міг. Він у пам’яті вивіз ці вірші і видав книжку.

Вахтанг Кіпіані: А чиї вірші?

Василь Овсієнко: Василя Стуса, Зиновія Красівського, Ірини Калинець, десь 11 авторів. Книжка ця вийшла.

Вахтанг Кіпіані: Повертаючись до постаті михайла Хейфица, він теж вивіз вірші Василя Стуса?

Василь Овсієнко: Я цього не знаю. Бо з Мордовії навіть я вивіз чимоло Стусових віршів.

Вахтанг Кіпіані: Це серед паперів ви заховали в зошитах.

Василь Овсієнко: Просто в зошиті були записані народні пісні, а поміж них і Стусові вірші. Так вони не звернули увагу, воно і пройшло так. З мордовії ще і в листах можна було вислати.. А на Уралі ми як були, то звідти збірка Стуса так і не вилетіла.

Вахтанг Кіпіані: Нагадайте,  бо зараз напевно слушна нагода. 80-й рік – це рік, коли так звані олімпійські посадки на Україні і Василь Стус знову опиняється за гратами. І «Птах в душі» це його рукописна книжечка.

Василь Овсієнко: Збірочка, котру він писав уже на Уралі. Я, коли бачив цього зошита у 84-му, там було близько 100 віршів, написаних верлібром. Але в останніх листах 85-го року Стус пише, що там 200 віршів і перекладів стільки ж. З цього пёятирічного періоду збереглося тільки 6 віршів, 39 листів і отой текст, який називається  «З таборового зошита». Це текст про наше становище. Так от Михайло, вийшовши на волю і , певно, його випхали за кордон. І він почув про те, що починаються повторні арешти. І він уже у 83-му році написав книжку «Українськи силуети». І вона вийшла за кордоном у видавництві «Смолоскип». І там є цей найбільший нарис про Василя Стуса, Зоряна Попадюка, Руденка, Квецька. Ця книжка виходила в нас українською мовою теж. Це збірник «Поле відчаю».

Вахтанг Кіпіані: Цієї книжка не вистачає, бо в магазинах зараз є багато більше, ніж раніше з історії трагічного, але і героїчного 20-го століття.

Василь Овсієнко: Хочу сказати, тоді у журналах, антиукраїнських, таких як «Жовтень» виходив у Львові. Та й «Радянська Україна» газета публікувала фейлетони, що на Заході створюється союз тризуба і зірки Давида. І навіть у журналі «Перець» була вміщена карикатура, як хижий вовк іде попід ручку з прехитрою лисицею.

Вахтанг Кіпіані: Вовк – то українець?

Василь Овсієнко: Це показували Стус і Хейфец. Але справді той союз тризуба і зірки Давида він був в нас у концтаборах і він був також і на Заході. Тоді йшлося про визнання Андрея Шептицького праведником світу, бо він рятував євреїв під час війни. Це вже Яків Сусленський – ще один щирий український патріот, відбувши ув’язнення у 92-му році організував нам, українцям, поїздку в Ізраїль. То там ми уже зустрілися з Михайлом Хейфецом, були ми в гостях в Едуарда Кузнєцова. І дуже гарно нас там приймали, а Яків Сусленський 5 днів возив нас по Ізраїлю. Я собі думаю, хіба я колись би потрапив у найсвятіші християнські місця самостійно? А сталося так, що ми побували в саду Гевсеманському, у храмі Тіла Господнього. Я пам’ятаю, як ми з Євгеном Сверстюком туди заходили, він роззувся і я теж. Я своїм коштом би туди ніколи не дібрався. Моя дорога до Єрусалиму проходила через Мордовію і Урал.

Вахтанг Кіпіані: Така була цікава, можна навіть сказати, хресна дорога від Мордовії. Ваша одна з публікацій про українсько-єврейські табірні взаємини називається «Мордований союз».

Василь Овсієнко: Так, від слова Мордовія. А чому? Знаєте, було деяке потепління десь так в 76-му році, одержує листа один з євреїв, Борис Зерніков: «Ментовская АССР, Душегубский район, поселок Парашево». Це мордовська, селище Барашиво. Ось з такою адресою. Але він дійшов, бо то було певне потепління у стосунках зі Сполученими Штатами і таки листи пропускали.

Вахтанг Кіпіані: Дуже цікаво, бачите. Говорили про табори, але в кінці посміхнулися, бо люди залишаються людьми, і дякувати Богу, що в 70-ті роки – це світла сторінка українсько-єврейської співпраці, бо навіть у таборах люди писали вірші, отримували дотепні листи і мріяли про те, що колись будуть нормальні держави. Ці держави матимуть нормальні стосунки і можна буде їздити один до одного в гості.

Це був Василь Овсієко, український політв’язень, філолог, людина, яка відсиділа 13 років в радянських таборах і, зокрема, його спів’язнями були єврейські націоналісти, вчителі івриту, радянські люди, які в таборах ставали євреями. Це досвід, який ми маємо знати. Спасибі.

Це була програма «Зустрічі», створена за підтримки благодійного фонду «Українсько-Єврейська Зустріч».

 

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.