Слухати

Переслідувачі, рятівники та байдужі. Місцеве населення під час Голокосту

06 серпня 2016 - 09:00 622
Facebook Twitter Google+
Історик Андрій Усач розповідає про специфіку Голокосту в Україні та стратегії поведінки місцевого населення щодо євреїв у цей час

Андрій Кобалія: Мені відомо, що приблизна статистика загиблих євреїв під час Голокосту становить від 6 до 11 мільйонів євреїв. Про яку кількість жертв іде мова, коли ми торкаємось цього питання в Україні?

dsc_8618_0f764.jpg

Історик та архівіст Андрій Усач // galinfo.com.ua
Історик та архівіст Андрій Усач
galinfo.com.ua

Андрій Усач: Загалом загинуло майже 60% довоєнної єврейської громади, яка мешкала на територіях, які зараз входять до сучасної України, а це 1.6 мільйона людей. Це досить умовно, бо ми не можемо порахувати усіх по іменах. Але це насправді дуже багато. Це більшість євреїв, які мешкали на українських територіях.

Андрій Кобалія: Якщо говорити про масове винищення євреїв в Україні, які ми маємо тут особливості як східноєвропейська країна, а які особливості притаманні лише нам?  Що таке «Голокост від куль»?

Андрій Усач: «Голокост від куль» це визначення, яке вживається, як правило, аби відрізнити той Голокост, який відбувався в Україні від того, який був у Третьому Рейху, де євреїв знищували у концтаборах, спалювали у печах, розстрілювали або доводили до смерті важкою працею. В Україні більшість євреїв загинуло за кілька кілометрів від тих місць, де вони постійно проживали. Біля кожного райцентру є масові поховання євреїв.

Але «Голокост від куль» теж доволі не універсальне визначення, бо я, наприклад, нещодавно був біля містечка Дунаєвці (смт у Хмельницькій області прим. ред.), там є Дем’янковецька шахта. Євреїв загнали в шахту і замурували вхід. Вони померли від задухи й голоду. Є містечко Сатанів (смт. у Хмельницькій області прим. ред.), де євреїв замурували у підвалі. Тобто далеко не всіх вбивали кулями. Багато хто помер у гетто. Тобто термін «Голокост від куль» не завжди відповідає тому, як Голокост відбувався на окупованих територіях України. Але головне це те, що вони вмирали у тих самих місцях, де і жили. Ці дії не приховували від місцевого населення. Саме тому ми говоримо, що місцеве населення мало робити якийсь вибір під час Голокосту.

Сотні тисяч німців, які говорили, що не знали про Голокост, про концтабори — це могла бути правда, якийсь відсоток і справді міг не знати, що відбувалось із їхніми колишніми сусідами. Але говорячи про Україну, я думаю, що таких людей не могло б бути.

Андрій Кобалія: Чи можна сказати, що це саме українська специфіка чи євреї помирали в інших країнах Східної Європи у такий самий спосіб?

Андрій Усач: У Білорусі та Прибалтиці приблизно те саме. У Польщі багатьох відвозили у концтабори. У нас євреїв відвозили лише на Закарпатті та у Східній Галичині. Хоча часто галицьких євреїв вбивали неподалік місця їхнього проживання. Є особливості у певних окупованих частинах України. В окупованій Румунією «Трансністрії», де євреїв не вбивали як таких, але їх виснажували примусовою працею, і вони помирали від голоду. Інша ситуація була на Закарпатті чи в зоні військової адміністрації на Сході України. Ми можемо говорти, що Східноукраїнськиї євреїв померло 20%, а західноукраїнських 80% через те, що Західна Україна була зайнята за кілька тижнів від початку наступу Третього райху на СРСР, а у Східній Україні вони мали більше часу, аби евакуюватись або мобілізуватись у Червону армію.

ww2-holocaust-ukraine_big_legend_wiki.png

Мапа Голоксту в Україні // Wikimedia foundation
Мапа Голоксту в Україні
Wikimedia foundation

Андрій Кобалія: На вашу думку, якою є роль парамілітарних організацій створених німцями. Наприклад, роль місцевої поліції та ОУН у єврейських погромах та Голокості у 1941-1942 році?

Андрій Усач: Щодо ОУН, то я озвучив свою думку під час дискусії, яка відбулась 20 травня. Серед ОУН були ті, хто брав участь у Голоксті, були ті, хто брав участь через свій антисемітизм, в самій ідеології та публіцистиці ОУН були антисемітські сегменти. Але до погромів ОУН ставилась доволі негативно, бо це був стихійний рух населення, а ОУН була не готова опанувати цю стихійність, адже стихійністю ти не збудуєш державу, тому і погроми вони вважали негативними явищем. До того ж, вони вважали, що погроми інспіровані Москвою і відволікають нас від боротьби проти головного ворога.

Щодо місцевої поліції, то можна сказати, що більшість місцевих поліцейських були задіяні при здійсненні Голокосту.

Андрій Кобалія: А члени ОУН і місцева поліція це ті самі люди?

Андрій Усач: Безумовно в поліції були члени ОУН. Влітку 1941 року їх там було дуже багато, але з серпня почались чистки. Німці шукали націоналістів і намагались вигнати їх з поліції, декого арештовували і розстрілювали. Але всіх виявити не вдалось. І з 1942 року, коли почалась примусова мобілізація на роботу до Німеччини, ОУН дозволили своїм членам вступати в поліцію лише за умови, що їм загрожує вивіз до Німеччини, тому аби залишитись треба працювати в місцевій поліції. Але насправді чисельність ОУН серед поліції була обмеженою. Наприклад, районна поліція нараховувала 30-50 чоловік і серед них було 3-4 члени ОУН. 12 – найбільша цифра, яку я знаходив. Але це ж навіть не половина. А на Сході це були одиниці, які могли використовувати роботу в поліції для якоїсь діяльності ОУН.

Тобто якщо говорити про Голокост в Україні крізь призму участі в цьому ОУН, то ми не зрозуміємо, чому було населення, яке вбивало євреїв. Безумовно, члени ОУН, які  служили в поліції часто були в цьому задіяні. Але можна знайти і випадки, коли член ОУН служив в поліції і рятував євреїв. Все це залежало від власного вибору людини.

bundesarchiv_die_ukrainische_wachmannschaft_des_torfwerkes_juni_1943_bundesarhiv.jpg

Українська поліція, червень 1943 року // Федеральний архів Німеччини
Українська поліція, червень 1943 року
Федеральний архів Німеччини

Андрій Кобалія: Відомо, що під час Другої світової окупована Україна була адміністративно розділена; існував Рейхскомісаріат «Україна», дистрикт «Галичина», території, підпорядковані військовій адміністрації, території сучасної Одеської, частково Вінницької та Миколаївської областей були окуповані Румунією і входили до так званої «Трансністрії». Чи можна сказати, що на певних територіях України євреям було легше пережити Голокост, і десь політика окупаційної адміністрації була більш лояльною щодо євреїв?

Андрій Усач: Десь євреї могли довше жити у гетто. На Галичині, наприклад, винищення дотягнулось до 1943 року, а на Поділлі та Волині вже восені 1942 році не залишилось жодного гетто. Я б не сказав, що десь було легше. Можливо, десь у лісистій місцевості було легше сховатись, але це теж не гарантувало безпеки. Якщо на певній території євреї могли долучитись до Руху Опору, то не всі рухи рятували євреїв, хтось міг роззброювати, грабувати та вбивати євреїв.

У «Трансністрії» румуни не вбивали людей. Але я нещодавно спілкувався з Ісааком Іткіним, який пережив Голокос і втік з місця розстрілу і жив у «Трансністрії», де попав у робочий табір. Він казав, що там були жахливі умови і люди масово вмирали від голоду і виснаження. І він, аби втекти сховався у туалеті, провів там цілу ніч, тільки щоб втекти звідти.

Андрій Кобалія: А якими джерелами ми можемо оперувати, коли говоримо про специфіку Голокосту в Україні?

Андрій Усач: Джерел дуже багато. Часто використовуються спогади жертв Голокосту, їх вижило досить мало, але спогади активно записувались. У 1990-ті роки фонд Спілберга на території України записав близько 3000 свідчень, записувались деякі свідчення Єврейською історичною комісією у Варшаві. Але спогади завжди суб’єктивні і часто перебільшують роль місцевих колоборантів.  Для євреїв набато гнітючішою була поведінка не ворогів, а друзів. Бо з ворогами і так все було зрозуміло, а як зраджували друзі, то це було болісно. Євреї дуже болісно згадують про тих місцевих, з якими вони жили до війни, а потім ті стали їх переслідувачами.

Є ще архівні кримінальні справі радянського післявоєнного слідства проти колишніх старост та інших співробітників місцевого рівня. Ці документи мають дуже багато інформації про переслідування євреїв. Але вони так само суб’єктивні, бо ми знаємо, якими методами проводилось радянське слідство. Багато цих людей потім були реабілітовані, бо виявилось, що вони цього не робили. Тобто треба порівнювати усі ці джерела, щоб вийшла адекватна картина.

Андрій Кобалія: Які Ви можете назвати основні стратегії поведінки місцевого населення в Україні щодо євреїв під час Голокосту?

Андрій Усач: Як і всюди більшість населення поводила себе байдуже. Особливо на підрадянських територіях люди були навчені, що краще триматися подалі від жертв, аби самому не стати жертвою. І в часи розкуркулення і колективізації велика кількість населення себе так поводила. І в часи нацистської окупації вони вибирали ту саму поведінкову модель. Порятунок або переслідування євреїв були такими крайніми видами поведінки, але вони були найактивнішими. Але ті, кого називають «спостерігачами», які поводили себе байдуже, вони могли досить легко переходити до іншої категорії. Людина могла бути спостерігачем, а потім стати рятівником, жертвою або вбивцею. 

Я наведу приклад: у містечку Ялтушків на Вінничині, Михайло Розенфельд зі своєю матір’ю втекли з в’язниці за допомогою поліціянта, який просто випустив їх і допоміг втекти. Вони йдуть через село і зустрічають групу дітей, які починають кричати «О! Жиди йдуть». Вони може просто грались і не розуміли, які можуть бути наслідки. З’являється п’яний в хлам місцевий поліцейський, він бере їх під рушницю і веде. І тут селяни виходять і питають куди ж він їх везе? І хтось йому запропонував випити сто грам. Поліцейський сказав селянам, аби вони постерегли євреїв, а він зараз прийде. Селяни одразу ж відпустили євреїв. Тобто люди, які були спостерігачами стали рятівниками оцього Михайла Розенфельда з його матір’ю. Говорити про те, кого було більше важко.

Андрій Кобалія: Історик Михайло Гаухман у своїй статті на Historians.in.ua ,коментуючи дискусію, пропонує порівняти галицькі погроми літа 1941 року з погромами в Російській імперії у 1905 році. Він говорить, що «За умов відсутности леґітимної влади маси починають стихійно мобілізуватися для встановлення символічного контролю над простором, який полишила «чужа» влада. Для забезпечення контролю потрібно було позбавити високих позицій «чужинців». А чужинці par excellence – це євреї. Чи не можемо ми, за аналогією, сказати, що не ОУН робила погроми, а погроми сприяли ОУН? Бо ОУН створювала власну мережу осередків і намагалася взяти владу на місцях за умов хаосу червня–липня, поки німецька окупаційна адміністрація не встановила свій «новий порядок». Чи погоджуєтесь Ви з цією тезою? Чи можна порівняти погром 1905 року і погроми на Галичині влітку 1941 року?

Андрій Усач: Важко сказати, що 1905 рік був роком без влади, якщо порівнювати його з 1941 роком. Але можна погодитись, що темні елементи виходять на вулицю, коли немає влади. Вони починають робити те, що їм хочеться. Німці перед наступом на СРСР чітко окреслили, що вони підтримуватимуть погроми, які мали на меті «помсту» євреям, але заупиняти усі погроми, які влаштовувались заради звичайного грабунку. На Галичині були погроми там, де відбувались масові розстріли НКВС, тому їх не зупиняли. Але на Волині це відбувалось через банальне бажання пограбувати майно своїх єврейських сусідів. Там було дуже багато випадків, коли німці їх зупиняли. Навіть українська поліція їх зупиняла, бо отримувала накази від німців.

Якщо говорити про 1941 рік, то там є чітка інспірація німців. Була та ж дивізія СС «Вікінг», яка брала акивну участь, і більшість жертв літа 1941 року на Галичині це жертви від руки оцієї дивізії «Вікінг». Але німці одразу показували місцевому населенню, хто тут жертва. Я не пам’ятаю, щоб у 1905 році таке було. Влада намагалась втихомирювати юрбу та чорносотенців. 

21_yyunya_1942_goda._shturmbannfyurer_cc_avgust_dykman_vruchaet_soldatam_zheleznye_kresty_za_boevye_zaslugy._bundesarhiv.jpg

Штурмбаннфюрер CC Август Дікман видає солдатам Залізні хрести за бойові заслуги. // Федеральний архів Німеччини
Штурмбаннфюрер CC Август Дікман видає солдатам Залізні хрести за бойові заслуги.
Федеральний архів Німеччини

Андрій Кобалія: Ми згадували різні варіанти стратегій поведінки місцевогo  населення щодо євреїв під час Голокосту. І я б хотів звернутись до європейського контексту. Мені відомо, що Данія під час Другої світової евакуювала 7,200  євреїв з загальної кількості в 7,800  у сусідню нейтральну Швецію, а у Нідерландах є селище, де всі 117 жителів стали Праведниками народів світу, бо громада постановила, що буде рятувати євреїв. У Франції 75% євреїв пережили Голокост. Але з іншого боку режим Віші у Франції співпрацював з нацистами, створював табори, частина місцевого населення видавала євреїв німцям, у Латвії у 1942 році з 60 000 євреїв вижило лише 3,500 . Як можна пояснити, що одна частина суспільства переховує євреїв, а інша ні? Які тут можуть бути мотивації? Чому деякі суспільства під час Голоксту були більш толерантними до євреїв та інших етносів, а деякі менш?

Андрій Усач: Говорячи про Західну Європу, ми знаємо, що вже на той час там інсувало громадянське суспільство. Там діяв «Червоний хрест», церква. У Франції ситуація була складною, адже євреїв відправили у концтабори за вимогою Третього Рейху. Французи не вбивали б євреїв, якби не було німців. В Україні громадянського суспільства не було. Тут люди звикли жити так, як їм каже влада. Але у всіх країнах були колоборанти. У Данії та Нідерландах теж. Просто десь може був сильніший осуд своїх неєврейських сусідів. Практика показує, що якщо винуватець не відчуває осуду з боку громади, він думає, що його дії нормальні і правильні, але якщо він відчуває осуд, то може корегувати свою поведінку. В Данії могло бути щось подібне. Але ж серед тої самої дивізії «Вікінг» було багато людей зі Скандинавії.

bad_med_joder_pa_vej_fra_falster_til_ystad_i_sverige_5 709 133 933_2.jpg

Човен з євреями, що пливуть з Данії до Швеції // Державний музей Данії
Човен з євреями, що пливуть з Данії до Швеції
Державний музей Данії

Андрій Кобалія: Ви згадували про церкву. На Західній Україні греко-католицька церква була дуже потужною, і мені відомо, що частина греко-католицьких священників рятувала євреїв, і дехто став Праведником народів світу. Чи можна казати, що греко-католицька церква намагалась заспокоїти людей і була проти погромів?

Андрій Усач: Публічно виступити було досить важко. Шептицький намагався вплинути, писав листи, давав вказівки своїм священникам. Ми маємо так само багато прикладів, коли православні священники рятували євреїв. У Києві відомий Глагоєв та інші. Але православні метрополити ніколи не висловлювали якоїсь незгоди навіть на такому рівні.

Я працював з Волинськими архівами. Там митрополит Полікарп наказав вихрещувати євреїв після того як нацисти це офіційно заборонили. У травні 1942 року німці почали проводити послідовну гетоїзацію євреїв і наказали священникам скласти списки усіх, хто був вихрещений. І деякі священники намагались це приховати, а хтось відверто здавав усіх, навіть тих, хто був хрещений ще далеко до війни. Ще й писали «Так, так, це нам дозволив Полікарп». Багато залежало від священника. У містечку Товсте на Тернопільщині ціла група українських активістів, зокрема і священників зупинила погром.  

Андрій Кобалія:  Хотів би трохи відійти від теми Голокосту в Україні і запитати про Польщу, не стільки  про історію, скільки про політику пам’яті. Відомо, що зараз деякі польські політики намагаються «відбілити» роль поляків від участі в Голокості. І це попри те, що у них це питання пророблене набагато краще ніж в нас. Тому виникає кілька питань: як пояснити цей процес? Які загрози можу з’явитись, коли політики говорять про історію? Та якою є реакція польських істориків на заяви польських політиків щодо Голокосту в Польщі?

Андрій Усач: У ситуації з Єдвабним, там коментувати почала польська права історикиня. Зараз хочуть провести ексгумацію, аби подивитись чи це зробили німці, чи поляки. Хоча сама ексгумація, на мою думку, нічого не доведе. Що б політики не робили, це завжди виходить якась профанація. Але політики завжди роблять все, аби отримати підтримку електорату. Зараз іде судовий процес над режисерами фільму «Наші матері, наші бітьки», бо один солдат Армії Крайової подав у суд, адже там показано як солдати Армії Крайової переслідують євреїв. В принципі, таке було. Але вони подають в суд, аби перед ними вибачились і сказали, що тільки німців вчиняли Голокост. І це знаходить підтримку.

Про робленість питання, очевидно, що уся та дискусія мало вплинула на звичайне населення, які не були втягнуті в цей процес. Так, я знаю багато гарних польських істориків, які ґрунтовно досліджують тему. Але все це означає, що треба продовжувати цей процес. І не Євдабним єдиним. В Польщі відбулось дестяки погромів. Поляки брали участь у Голокості у Польщі та Україні. Було багато етнічних поляків на Вінничині чи Хмельниччині, де були репресії у 1937-1938 році по польській лінії, тому було багато ображених на радянську владу, і вони пішли в поліцію. Маємо про це говорити. Польща довго жила міфом, що вони єдина нація без своїх Квіслінгів. І вони хочуть до цього повернутись. Чи їм це вдасться? Я думаю ні. Без дискусій та дослідження нічого гарного не вийде.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.