Слухати

«Постаті культури»: пантеон (не) відомих і найвидатніших

09 лютого 2017 - 14:40 301
Facebook Twitter Google+
Говоримо про новий книжковий проект «Постаті культури», який готує видавництво «Дух і літера»

Леонід Фінберг: Мова йде про найвидатніших людей, які є пантеоном української культури, пантеоном в нашому з вами уявленні, та знанні. Їх практично не знає Україна. Може, знає невеличка купка істориків, літераторів, тих, кого називають інтелектуалами. Але ж, на жаль, певний час, протягом радянського часу, це були просто постаті, які не є героями України, які не є духовними лідерами України. Потім взагалі нікого не було, були сумнівні лідери, які були лідерами масмедіа. І, отже, виникла ідея – вона мені дуже близька, тому я її ініціював – розпочати серію книг, яка буде називатися «Постаті культури». Від ідеї ми перейшли до практики, і сьогодні вже маємо певну програму на найближчі роки.

Ірина Славінська: Які книжки вже опубліковані? Давайте підемо від того, що зроблено, до творчих планів.

Леонід Фінберг: Серію ми відкрили збіркою текстів «До брами світла» Романа Корогодського про видатних діячів української культури 20 століття. Роман Корогодський – видатний дослідник українського кіно, письменник, один з найкращих істориків українського дисидентського руху. Він і сам учасник цього руху. Я думаю, його не посадили тільки тому, що він був хворий. Адже він був практично на всіх акціях, за які тоді садили. Але в нього хороше перо, і він написав нариси про багатьох діячів української культури того часу. І коли ми з Олексієм Сінченком, головним редактором серії, подумали, як її почати, то вибрали Романа Корогодського і його нариси про різних людей того часу.

Ірина Славінська: Давайте їх назвемо: Віктор Петров (Домонтович), Юрій Шевельов, Юрій Луцький, Сергій Параджанов, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Опанас Заливаха. Цей ряд уже доволі репрезентативний. Він говорить – ми цієї теми пунктиром торкнулися – про своєрідну спробу створити канон, якийсь альтернативний перший ряд центральних імен. Може, трохи про це поговоримо.

Мені здається, що ці люди, які бачать тільки українську етнічність у тій чи іншій історії, збіднюють українську культуру.

Леонід Фінберг: Не будемо говорити «канон», але скажемо про те, що це великі імена. Про кожного із цих людей треба, щоб були написані монографії. Фактично цього ще не існує. Я думаю, що це – можливий певний розвиток нашого проекту, і що з часом будуть видрукувані такі тексти. Я знаю, що В’ячеслав Брюховецький працює над біографією Домонтовича, і він обіцяв нам дати її в цю серію. А про Параджанова ми вже видали декілька книжок – видали книгу рецензій на всі фільми Параджанова у перекладах з різних мов. Також ми видали альбом колажів Параджанова. Є поступове ознайомлення українського суспільства з цими великими іменами. Наприклад, засновано премію Шевельова як альтернативу, як нашу відповідь на варварську акцію в Харкові, коли зруйнували його дошку. Цей конкурс, мені здається, досить успішний, і ця премія зайняла своє місце. Імена Тараса Прохаська, Сашка Бойченка та інших, хто став лауреатом цієї премії – це великі імена сучасної української культури. Але ж про них будемо писати трохи пізніше

Ірина Славінська: Якщо продовжити сюжет постатей культури і розмову про книжку Романа Корогодського «До брами світла», то ця назва також доволі промовиста. Яким чином ця брама може бути пов’язана з іменами тих українських письменників і громадських діячів, про яких йдеться у цій збірці біографій?

Леонід Фінберг: Ця назва теж цитатна: це з книги Романа Корогодського, де він писав про історію дисидентського руху. Мені здається, що це хороша назва для відкриття цієї серії. Йде мова про правда світлих людей, про великих людей, про великих людей, без яких сучасне покоління тих, хто читає і думає, не може прожити. Але ж, якщо люди мого покоління або трохи молодші знають ці імена, бо самі були сучасниками, то люди молодші про них майже не знають. І нашим надзавданням, по-моєму, є зробити так, щоби символом цих часів стали саме ці імена, а не радянські, і щоби не було орієнтації тільки на випадкову інформацію у фейсбуці.

Ірина Славінська: Ви говорите про те, що вони мають стати символами. А хто сьогодні є символами цього часу, і чому ці символи потрібно, можливо, замінити і запропонувати інший перелік імен, от про який ми тепер говоримо.

Леонід Фінберг: Якби ми з вами зробили експертне опитування, ми отримали би жахливу картину. Навіть важко собі уявити, що б ми отримали. Я колись аналізував поверхово, на кого посилаються наші народні депутати. Вони посилаються на Маркса, Енгельса, Леніна. Хто з них посилався хоч раз на когось з цих людей, про кого ми говоримо?

Ірина Славінська: Ви сказали, що ці постаті стали символом свого часу. Чому саме вони, який заряд вони несуть? 

Леонід Фінберг: Для мене персонально і для мого оточення – величезний. Мені здається, що ми повинні багато чого зробити для того, аби ім’я Стуса стало знаменом, знаменням, символом українського кінця 20-го століття. Його подвиг, і моральний, і етичний, і текстовий – фантастичний. Він один із найбільших інтелектуальних поетів світу того часу. Що ми про це знаємо? Тож до наших проектів ми випустили з нашими  друзями з IT-компанії календар, присвячений Стусові. Там на кожен місяць є вірш Стуса, а зі зворотного боку картинка митців того часу. Я сподіваюсь, що певна частина людей, якщо і не вивчить ці вірші, то запам’ятає їх, прочитає кілька разів. Так само це стосується і Параджанова. Ми не маємо так багато великих імен, які є великими іменами світової культури. І коли кажуть про українську культурну політику, думаю, що треба спиратися саме на ці імена, на ці постаті.

Ірина Славінська: Крім того, Параджанов справді дуже відрізняється від класичного іконостасу, навіть якщо про дисидентів говорити. В його мистецтві, в його роботах абсолютно різних жанрів є великий заряд хуліганства. Це дуже відрізняється від традиційної історії про страждання і муки, якою дуже часто зловживають, коли будують українську історію.

Леонід Фінберг: Абсолютно з вами погоджуюсь. Ще розкажу про ще один наш проект, який перетинається з тим, що ви сказали. На якомусь етапі ми почали випускати інтелектуальні картки до гри «Memory». Я привіз таку гру з Німеччини і побачив, що там європейське мистецтво. Ми зробили чудову гру на підставі образів українського авангарду. Дуже цікаво про це написала Дзвінка Матіяш. Вона сказала, що ця грає діє проти трагічності представлених постатей, тому дає можливість говорити не лише про трагічні долі митців. Трагічність відступає, стає обабіч. Ви абсолютно точно сказали, що досить плакати, треба створювати і робити. Робити, піднімати ці імена, розповідати про них. Це велетні культури, ця спадщина дуже важлива для всіх нас.

Ірина Славінська: Чи можна сказати, що біографії  «До брами світла» є легким читанням? Тепер в Україні розвивається мода на  жанр поп-наука, коли різноманітні автори намагаються писати простішим стилем про складні речі. Роман Корогодський і його біографії – наскільки це така книжка?

Леонід Фінберг: Ця книжка блискуча. У Романа було фантастичне перо, і його тексти читаєш так, наче вони щойно написані. З одного боку, це портрети людей, але кожен із них зроблений небанально. Це портрети-дослідження, а не перекази. Я не вірю в простоту, яка не є геніальністю. Я думаю, що справжня простота – це не спрощення, а навпаки, велич автора, який про це пише. Думаю, що це в значній мірі стосується Романа Корогодського. Я знав його, він був чудовою людиною, він написав майже про своїх сучасників, лише про нього не написали. І одна з наших ідей – видати книгу пам’яті Романа. Зараз закінчили розбирати його архів, архіви в музеї літератури. Дванадцять років це робили, це величезний архів, і це правда дуже добре. Я сподіваюсь, що ми віддамо данину його пам’яті і розкажемо про нього.

Ірина Славінська: Давайте поговоримо про другу книжку нової серії. Це біографія Григорія Сковороди, створена, напевно, найбільшим сковородознавцем в Україні, Леонідом Ушкаловим. Розкажіть про цю книгу.

Леонід Фінберг: Я спершу розповім взагалі про панораму того, що ми задумали. Іде мова про те, щоб створити певний пантеон діячів української культури. Це важливо для будь-якої нації. Це частина національної пам’яті, без якої неможливо знати свою історію, неможливо усвідомлювати себе громадянином і культурним діячем.

Звідки виникла ідея створення цієї серії? Ми порадилися з багатьма нашими колегами, з PEN-клубу і не тільки, і свої поради давали багато людей. Важливо було проаналізувати, хто над якою темою працює. І основним моїм партнером є Олексій Сінченко, знаний літературознавець, який працював з Михайлиною Коцюбинською, Романом Корогодським, який є зараз редактором цієї серії. Отже, ми зупинилися на низці імен, які для нас дуже важливі.

Так, ми вже практично маємо рукопис Володимира Панченка, відомого дослідника, про Миколу Зерова. Елеонора Соловей відкрила для всіх нас Володимира Свідзинського, геніального поета, і з нею ми теж домовилися про те, що буде така біографія. В’ячеслав Брюховецький готує біографію Петрова-Домонтовича. Маємо рукопис Богдана Жолдака про Миколу Лукаша. Пам’ятаю, він прийшов, і я йому розповідав про цю серію та запитав, про кого би він хотів написати. Він подумав і сказав: «Про Лукаша. Але ж я не візьмуся за це». Через півгодини ми вже підписали з ним угоду. І от уже маємо чудовий рукопис. Мати Богдана Жолдака співпрацювала з Лукашем і залишила чудові щоденники, які будуть видані, та і його батько теж співпрацював. Він і сам його знав, багато чого пам’ятає. Зізнаюсь, це і моя мрія була, щоб про Лукаша написали, бо це людина світової культури по великому рахунку. Його переклад «Фауста», його переклад «Дон Кіхота» – це абсолютно геніальні переклади, визнані в усьому світі.

Ірина Славінська: Отже, тут варто повернутися і поставити книжку про Григорія Сковородув цей контекст. Названі вами вище імена і книжки, які плануються до другу – це набагато сучасніші постаті, і ось поміж ними з’являється Григорій Сковорода.

Леонід Фінберг: По-перше, як можна знати українську культуру, не знаючи Сковороду? Водночас, це найбільш загадкова постать в українській культурі тих часів. Звідки він, ні на кого не схожий, звідки ця геніальність, звідки ця філософічність, якої і близько не було в його оточенні? Ми знаємо, що Леонід Ушкалов – видатний дослідник його творчості. Він створив захоплюючу розповідь про ідеї Сковороди, про його життя, оточення. Взагалі про ті часи треба читати, читати, читати.

Ірина Славінська: Чи існує прямий зв’язок між думкою Григорія Сковороди і, скажімо так, сучаснішою традицією розвитку української думки? Наскільки це пряме спадкоємництво? Ну от, на ваш погляд, людини, яка видала вже стільки і есеїв, і біографій, і інших інтелектуальних текстів?

Леонід Фінберг: Знаєте, у Гегеля є така фраза. Його запитали: «Чи є в вас учні?» Він сказав: «Є один, і той пише навпаки». Так і зі Сковородою. Мені здається, що уявити сьогоднішню українську культуру і взагалі українську культуру 19-20 століття без впливу Сковороди неможливо. Але ж прослідкувати це безпосередньо дуже важко, бо ще були десятки, сотні, тисячі впливів вже не тільки вітчизняної, а й світової культури, бо сьогодні світ відкритий.

Ірина Славінська: Якщо продовжити тему постатей культури і вибудови канону, то я думаю про таке: сьогодні звучать якісь такі ідеї мало чи не про створення україно-українських пантеонів чи канонів. Різними словами це можна назвати. Водночас, в «Постатях культури», в збірці «До брами світла» і в інших запланованих текстах, про які ви розповіли, є українці абсолютно різних походжень і різних культур, на які вони посилаються. Давайте про це трохи поговоримо.

Леонід Фінберг: Знаєте, я буду посилатися на наші книжки, бо видав вже близько 500 книжок, є на що посилатися.

Зараз ми готуємо книжку Олександра Стражного, називається «Український менталітет». Я не люблю це слово, менталітет, бо для мене воно дуже абстрактне і можна туди включати будь-що. Але Стражний зробив дуже цікаву книжку про впливи різних етапів історії на формування сучасного українця. Від трипільської культури, середньовіччя до наступних років. І він це зробив дуже делікатно, і мені це близько.

Ви запитали про людей різних культур. В сьогоднішньому українському пантеоні це для мене абсолютна цінність і абсолютна істина. Наприклад, Тарас Возняк дуже ефективно і дуже плідно розробляє цю тему для Львова. Львів став українським містом в останні десятиліття, вже після Другої світової війни. До того це було польське місто, і ще в ньому була велика частка євреїв.

Львів став українським містом в останні десятиліття, вже після Другої світової війни. До того це було польське місто, і ще в ньому була велика частка євреїв.

Це одна з великих переваг української культури – те, що вона інтегрує в себе багато культур і народів, які жили, живуть і будуть жити на цій землі. Мені здається, що ці люди, які бачать тільки українську етнічність у тій чи іншій історії, збіднюють українську культуру.

Ірина Славінська: Що в цій ситуації є клеєм, який дозволяє цій мозаїці триматися купи і не розпадатися?

Леонід Фінберг: Знаєте, тут немає універсального клею. Я зізнаюся, що тут велике значення має суб’єктивність, особистісність тих, хто робить те чи інше бачення. Я буду дуже радий, якщо видавництво «Смолоскип» або видавництво «Критика» додадуть до цієї серії інші постаті української культури. В даному випадку я кажу про бачення, в основному наше з Олексієм Сінченком, саме цих постатей, саме цих людей, саме цих біографій. Ми, звичайно, хотіли би ще деякі з них, але це не завжди залежить від нас: інколи немає авторів, які могли би зробити інтелектуальну біографію, а ми на цьому наголошуємо.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.