Слухати

Різдво як «екуменістичний пікнік» і зустріч громад у міському просторі

07 січня 2018 - 19:35
Facebook Twitter Google+
Під час зимових свят, коли в містах влаштовували ярмарки, відбувалася символічна зустріч різних етнічних і релігійних громад у одному спільному просторі, на центральній площі. Говорить Діана Клочко

В студії програми «Зустрічі» мистецтвознавиця Діана Клочко.

klochko_2017.jpg

Діана Клочко // Громадське радіо
Діана Клочко
Авторські права: 
Громадське радіо

Ірина Славінська: Будемо говорити про стосунки, обмін, переклад у широкому сенсі цього слова. Отже, поговоримо про простір міський. Коли я колегам в редакції розповідала, про що буде розмова, то мені вдалося пояснити тему через метафору міської площі. Наприклад, площі Ринок, Контрактової площі… Що це за метафора просторова, і навіщо вона нам в цій розмові потрібна?

Діана Клочко: За весь грудень, так якось сталося, я тільки і роблю, що міркую з різними людьми, розмовляю і дізнаюся щось стосовно того, де в містах, і в минулому, і зараз, в Європі і в Україні, знаходяться різдвяні ярмарки, всі різдвяні забавки. І навіть Дзвінка Матіяш, яка з чоловіком такі великі тури Європою робить, мені інколи пише, що в Європі, на відміну від Києва, де різдвяний ярмарок стоїть за Орантою, тобто, практично за вівтарем Софії…

Ірина Славінська: Оце для не киян потрібно пояснити. Вже кілька років різдвяне містечко роблять з епіцентром на Софіївській площі. Зрештою, справді за Орантою, хоча треба, напевно, додати, що він тягнеться також у частині вулиці Володимирської, що зв’язує між собою Софіївський і Михайлівський собор, і минулого року ще був малесенький такий ярмарочок на фрагменті вулиці Хрещатик.

Діана Клочко: Так. Тобто, тут виходить якась така новопостала традиція, яка дещо, при всій своїй зовнішній привабливості, контрастує з тим, як це було організовано в Європі і, врешті, як це було організовано в тому ж самому Києві, Львові – у містах.

Ірина Славінська: А як це було організовано?

Діана Клочко: Всі ці різдвяні ярмарки були перед входом до церкви або на місцях, де торгували, на великих торгових площах. Як правило, вони були біля магістрату, навколо магістрату. Тому що різдвяний ярмарок був пов’язаний з тим, що магістрат дозволяв людям безмитно торгувати. Оскільки на будь-якому ярмарку, на будь-якому базарі потрібно прийти і сплатити мито, щоб торгувати, то ці передріздвяні – це було полегшення, послаблення. Всі вторговані гроші залишаються з вами.

Ірина Славінська: І тут, звичайно, можуть виникати навіть старі міські стереотипи – про те, що торгівля в багатьох містах це традиційна справа, зокрема, єврейської частини населення.

Діана Клочко: Саме так. Тому що, якщо ми, знову ж таки, поліземо в історію і зрозуміємо, яким чином в містах з’явились великі єврейські громади, ми зрозуміємо, що їх запрошували – в прямому сенсі слова запрошував магістрат міст для того, щоб вони торгували. Те, що було пов’язане з привезенням товарів з інших земель – цим всім займалися євреї. І на цьому зростали єврейські громади. Це були люди міжнародної торгівлі. І вони ж тому тримали основні місця і склади, і всі ці склепи, назвімо їх так.

Ірина Славінська: Так. І в контексті українському треба ще згадати також про рису осідлості, про те, що не всюди в тодішній російській імперії могли оселятися євреї. Пригадую, що з Владиславою Осьмак не так давно ми робили розмову про київські єврейські місця. Про те, чи було, наприклад, у Києві гетто, чому його не було, які були традиційні квартали, в яких локалізувалися різні ремесла. Продовжимо цю тему. Виходить, що так само люди, які займалися торгівлею, могли поставати як своєрідний чинник зв’язку між різними міськими громадами та верствами населення. Так само міська торгова площа є місцем, де всі зустрічаються. І різдвяний ярмарок – це теж таке місце. Хто зустрічається на цьому ярмарку?

Діана Клочко: В Києві був Євбаз, він так і називався, але був і Контракт, який теж так і називався. Контракт – це ще з латинської, а чому? Тому що поруч була Могилянка, і латина абсолютно спокійно пронизувала всю Контрактову площу, Контракти, Дім контрактів навколо магістрату і все-все-все. Тобто, місце, де і зараз розгорнули містечко розваг, при всій суперечливості того, що там поставили.

Факт залишається фактом: там торгували. Ось це було місце, де вільно торгували, де не було церкви, до якої можна було стати спиною, до якої можна було стати не так, як можна було ставати до церкви. Тобто, це була вільна саме міська площа, вільна від релігійного та сакрального навантаження. І це було добре, тому що вторгували гроші, обмінялися продуктами чи якимось послугами – а далі вже треба йти святкувати в храм і святкувати вдома. Далі вже треба йти в гості, тому що, на відміну від сільської культури, міська культура дуже сильно була пов’язана з тим, що ходили в гості.

Ірина Славінська: Ну, зрештою, щойно ми і описали таке метафоричне ходіння в гості різних кварталів, районів, мешканців різних будинків одне до одного через спільний міський простір. Тут, вочевидь, можна говорити не лише про київський чи український контекст, а й про інші міста. Так чи так, сучасні різдвяні ярмарки у Києві чи Львові – це така трохи перевинайдена традиція, за взірцем того, що в Європі бачили люди, які мандрували, того, що в кіно показують. Тобто, ця традиція сьогодні звідусіль приходить і виникає там, де її не було, або було, але в новому вигляді. Ось, різдвяний ярмарок як місце зустрічі – який він? Це веселий яскравий простір?

Діана Клочко: От я намірено пройшлася різдвяним містечком біля Софії, і побачила дуже смішне нашарування кількох міфологій. Тому що, з одного боку, там є прикрашена ялинка з вогниками. Це річ, якf, скільки б нам не говорили в радянські часи про Петра І, з’явилась в українських містах дуже пізно, в кінці 19 століття, аж ніяк не в 18 столітті.

Ірина Славінська: Rоли виникають вже сучасні традиції святкування Нового року.

Діана Клочко: І, знову ж таки, з’являється бажання вдягнути ковзани, поковзатися – це теж був один з моментів міських розваг.

Ірина Славінська: Дозвілля.

Діана Клочко: Дозвілля, що прийшло з вікторіанської Англії, як це не дивно. З’являються каруселі, це правда, це запозичено з Франції, а у другій половині 19 століття Київ дуже хотів бути Парижем, і паризькі впливи тут серйозні, вони позначились і на різдвяних святкуваннях. Так само була традиція публічних різдвяних балів. 

Ірина Славінська: Різдвяні концерти мабуть також?

Діана Клочко: І ми, наприклад, знаємо, що той самий «Лускунчик» в опері – це також традиція. А це була різдвяна традиція, тому що це різдвяна казка. Тільки от вона в радянські часи була перенесена.

Ірина Славінська: Так, з 25 грудня змістилася ближче до 1 січня.

Діана Клочко: Так. Насправді ідеться про пост-різдвяний тиждень. Святкування Різдва – це була не тільки родина, яка сідала за стіл і святкувала появу зірки, і потім пішла в церкву. З цим святом було пов’язане ціле відчуття гостин і різних культурних подій різного штибу. І це інша традиція продовження свята, де можна і потанцювати, де можна і на ковзанах, де можна і поспівати, і послухати, можна нарядитися по-іншому.

Ірина Славінська: Чи є місце для запозичень якихось культурних кодів у такому просторі розваг? Суто як ідею до обговорення можу запропонувати образ карнавалу. Все ж таки, на Новий рік люди перевдягаються, і образ, скажімо, хасида, як і інших меншин, доволі плідний: він яскравий, його доволі легко відтворити за допомогою кількох символічних елементів костюму.

Діана Клочко: Так, це теж дуже цікаво, тому що, знову ж таки, на тій же Софіївській площі я побачила дуже багато вдягнутих в якісь такі велетенські костюми людей, які фотографються, з якими радо фотографуються – і це все діснеєвські персонажі. Тобто, це, насправді, привнесена чи притягнута інвазія американської анімаційної традиції в наш, знову ж таки, карнавалізований простір – це теж елемент карнавалу.

Ірина Славінська: А хто традиційні герої цього карнавалу?

Діана Клочко: Їх ми там не побачили, бо замість них є Дід Мороз та Снігуронька, радянська традиція. Дід Мороз і Снігуронька – це штучна традиція, яка пов’язана з бажанням замінити Миколая. Снігуронька – це та міфологічна пані, яка сипле сніг, Пані Завірюха, Віхола, яка сипле сніг. І вона швидше заморожує – з цим пов’язана Снігурочка, яка заморожує серце… Тобто, це скоріше негативний персонаж, ця внучка, і вона не тільки допомагає Діду Морозу. Вона є, знову ж таки, страшненьким романтичним образом Снігової королеви.

Ірина Славінська: Мертвої царівни.

Діана Клочко: Абсолютно вірно. І от зараз вони так само поряд з діснеєвськими персонажами ходять в ось цьому різдвяному містечку, яке, знову ж таки, пов’язане з їжею, зі споживанням. Це фуд-корт. Це не продаж якихось речей до свята, а фуд-корт.

Ірина Славінська: Напевно, варто ще трохи договорити: які образи, на кого перебиралися, в українській культурі там, де йшлося про карнавал? Це справді винахід не такий вже й старий, якщо говорити про карнавал як вечірку, розвагу, коли бал з карнавалом – це радше щось з 19 століття. Але загалом українська культура карнавальна, давня, і вертеп, власне, є одним з її проявом.

Діана Клочко: Як це не дивно, як це не буде парадоксально сприйнято, тому що в нас це описують все як славлення, пастушки, Ірод, знову ж таки вертеп, але найбільше перебиралися чоловіки на жінок, а жінки на чоловіків. Так само дуже часто, як це не дивно, перебирались на образи Цигана чи Ворожки.

Ірина Славінська: Зміна національності?

Діана Клочко: Так, не тільки зміна статі, а ще й зміна національності. Перебиралися і на східних пань, наприклад. Чоловіки могли собі дозволити бути якимось турчанками, хоча це були скоріше якісь персіянки. В різдвяні часи була мода на певні костюми. Наприклад, український народний костюм дуже розмаїтий, його стилізували.

Ірина Славінська: А от в костюми, якщо при Київ говорити, наприклад, євреїв, перебирались? Наскільки це практикувалося? В карнавальному натовпі може трапитися людина, яка нагадає єврея. Можливо, хасида, бо там буде чорний капелюх та пейси, а не всі євреї так одягаються – це може бути і інший образ, відсилка до постаті, можливо, шинкаря, можливо, крамаря.

Діана Клочко: Так. В Києві, знову ж таки, намагалися таких речей не робити, їх уникали. Це було не зовсім політкоректно, не зовсім толерантно. Тому що одне діло, коли це єврейське гетто, а інше діло, коли це цілком поважна частина суспільства.

Ще є один такий момент: ми знаємо, що і в Одесі, і в Києві дуже часто єврейські родини – це музиканти, видатні музиканти.

Ірина Славінська: І, відповідно, учасники багатьох свят і релігійних, і не тільки релігійних.

Діана Клочко: І таким чином не зовсім можна було вносити ось цей елемент дійсно низового вертепного дійства, народного. Тобто, тут є ще різниця в соціальних прошарках. Одне діло – люди, які можуть собі дозволити досить ядучі образи карнавальні, а друге діло – коли це дворянське зібрання.

Ірина Славінська: Якщо продовжувати, то ми уже доволі близько підійшли до теми зимових свят – і таких, як ми їх тепер святкуємо, і таких, як вони почали святкуватися в час виникнення європейських традицій святкування Нового року та Різдва. Чи можна говорити про те, що цей календарний простір зимових свят може вважатися місцем загалом якогось порозуміння і міжрелігійного, і порозуміння екуменістичного, між колами тих, хто практикує релігії і не практикує релігію. 

Діана Клочко: Це дуже гарне питання. Наприклад, ялинка: треба прийти до міської ялинки, яка є втіленням ось цієї зустрічі. Там є зірка, яка світиться, яка несе на собі частину якоїсь жертви – тому що ми пам’ятаємо, що зірка має бути червона обов’язково. Тепер уже не обов’язково вона має бути червоною, але зірка має бути обов’язково, світлячки та гірлянди мають бути обов’язково. Прийти до ялинки – це і прийти до світла. І тут ще є такий момент: давні люди розуміли, що світла в добі стає більше, але сучасні люди розуміють, що треба в штучний спосіб робити більше світла.

Бажання до публічного запалювання свічок, наприклад, на ханукії є у євреїв, а також у більшої частини людства присутнє бажання до запалювання електричних вогників. Діана Клочко: Так, гірлянд. Це є абсолютно екуменістична річ. Все ж таки, марнотратне використання освітлення, світла, електрики,за своїм символічним призначенням має розганяти тьму.

Гірлянда як така, вогники, які так чи інакше освітлюють простір, біля них люди відчувають себе по-іншому в просторі міста. Це те, що зігріває простір міст в прямому сенсі слова.

Ірина Славінська: Чи можна це, знову ж таки, назвати своєрідним ходінням в гості один до одного? І ходіння в гості один до одного в просторі міста, спільному просторі, якщо це взагалі так можна назвати, і гостина один в одного вдома, коли справді різні родини приймають, частують, ну, хто чим може, стравами з країв своїх походжень.

Діана Клочко: Так. І, знову ж таки, ми можемо бачити, що всі тепер спокійно купляють глінтвейн, який не є українською національною стравою, і підходять купляють хумус і фалафель, які також не є українськими національними стравами.

Ірина Славінська: Фаршировану рибу, форшмак… і так далі.

Діана Клочко: Ми це все маємо, і якщо не на домашньому різдвяному столі, де 12 страв, то в публічному міському просторі можемо собі дозволити такий культурний мікс, і це теж певна гастрономічна зустріч. Тобто, бажання перетворити Різдво на їжу – це нова традиція, треба це визнати. Їсти на повітрі почали тільки в 18 столітті.

Ірина Славінська: Але ж на ярмарках, які, наприклад, Гоголь описує – їли ж ті, хто торгують.

Діана Клочко: Правильно. Але коли це було? Влітку. І їли вони в шинках, а не на відкритому повітрі. А ми зараз в Різдво ставимо собі галочку кави попити, на відкритому повітрі.

Ірина Славінська: Кави попити, вафельку з’їсти, глінтвейн пригубити…

Діана Клочко: І це, виходить, у нас такий екуменістичний пікнік.

Я особисто ратую за те, щоб цю велику різдвяну традицію перенесли туди, де вона була, тобто на Контрактову площу. До Київради її навряд чи можна перенести. Можливо, є сенс подумати, що в церкву ходити чи в музей – це одне діло. А всі свята перенести в місця, де це буде доречніше.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.