Слухати

Що таке юдаїка, або Як «відкриті університети» поєднують історію, мови та релігію?

21 січня 2018 - 10:00 478
Facebook Twitter Google+
Говоримо з президентом Української асоціації юдаїки про мультидисциплінарне дослідження в молодих українських університетах

Андрій Кобалія: Зараз в Україні єврейські студії, тобто юдаїка, викладаються лише у трьох університетах. Національний університет «Києво-Могилянська академія» щорічно випускає до десяти магістрів із цієї галузі. В Українському католицькому університеті у Львові відповідну програму очолює відомий історик Ярослав Грицак. Тамтешні фахівці частіше зосереджуються на історії євреїв Галичини, співпрацюють з Яґеллонським університетом у Польщі та з ізраїльськими центрами. А в Національному університеті «Острозька академія» є можливість вивчати арамейську мову. Про те,  чому юдаїка з’явилась саме в цих трьох навчальних закладах, розповів президент Української асоціації юдаїки, співкерівник магістерської програми з юдаїки на кафедрі історії в Києво-Могилянській академії Віталій Черноіваненко. 

Віталій Черноіваненко: Юдаїці непросто вписатись у традиційне, насправді пострадянське уявлення про професійну підготовку. В Україні окремо існують «філологія», «історія», «філософія», «релігієзнавство». Програми, як створюються, мусять існувати в межах обраної спеціальності. Тому міждисциплінарні студії в Україні працюють дуже погано. Але в юдаїки немає іншого шляху. Інакше довелося б створювати окремі програми з юдаїки в межах спеціальностей «філософія», «історія» і т.д. 

Формально, і в Києво-Могилянській академії, і в Українському католицькому університеті ці програми існують у межах спеціальності «Історія». Хоча насправді вони не є суто історичними. І ці програми ледь не перші такі в Україні. Це приклад того, що в межах однієї спеціальності замикатися не потрібно. Що це дає студентам? Наприклад, максимальне розширення горизонту. Студенти вивчають і мови, і культуру. Без мов займатися цими темами просто неможливо. Історик працює з джерелами. Щоб працювати з єврейськими джерелами, слід знати мови. Тому і в Києві, і у Львові вивчають іврит та їдиш.

Андрій Кобалія: Чи це збіг, що юдаїка існує саме в трьох «нових» університетах? 

Віталій Черноіваненко: Ці програми з’явилися там, де університети є відкритими. Відкритими до вивчення чогось нового, до змін. У закладах, які можуть внести такі програми у свій навчальний план. Ці університети відкриті до діалогу. Чому взагалі юдаїка потрібна Україні? Однією з причин є те, що сьогодні відбувається активний українсько-єврейський діалог. Попри всі стереотипи та взаємні обвинувачення, які ширилися в єврейській та українській громадах впродовж тривалого часу, сьогодні ми, на щастя, спостерігаємо такий обмін думками. І вивчення юдаїки є важливою його складовою. УКУ, НаУКМА та НУ «Острозька академія» усвідомлюють важливість цього діалогу. Люди в цих вишах були більш зацікавлені у таких програмах. 

Ви правильно сказали: ці три університеті є новими, вони не мають радянського досвіду, у них не толерують корупцію та орієнтуються на кращі академічні традиції світу, намагаються співпрацювати з університетами інших країн. 

Андрій Кобалія: Мені здається, що «юдаїка» — це не лише назва навчальної програми, а й певне коло викладачів та студентів. А рухи або ж інтелектуальні центри в Україні часто бувають ізольованими. Чи намагаються ці програми якось популяризувати єврейську історію? 

Віталій Черноіваненко: Що стосується Могилянки, то це певна концепція максимального розширення знання про єврейську культуру, історію та релігію в широких колах України. Тому наша програма регулярно запрошує провідних закордонних лекторів. Маємо десь до 10 таких лекторів з Ізраїлю, Канади, США на рік. На жаль, в Україні мало програм, де, крім місцевих фахівців, залучають гостьових викладачів. 

Усі наші публічні заходи (лекції, дискусії тощо) є відкритими. Ми постійно пишемо про це на сайті Української асоціації юдаїки, на Facebook, робимо регулярну розсилку. Важливо, щоб люди знали, що такі заходи відбуваються. Хтось може відкрити двері й познайомитись із цим ближче. 

У 2012 році в НаУКМА заснували програму, а 2014 року був перший випуск. Станом натепер відбулося вже 4 випуски. У середньому маємо по 6 випускників щороку. Деякі з них дуже успішні. Наша випускниця Мар’яна Мотрунич виграла престижну міжнародну журналістську премію, за яку змагалося майже 300 людей. Марія Берлінська, про яку багато хто в Україні знає як про організаторку проекту аеророзвідки на Сході України, також закінчила нашу програму. Марія увійшла у список 30 найвпливовіших українок і українців до 30 років за версією «The Kyiv Post».

Андрій Кобалія: Єврейська історія України починається ще в Середньовіччі. У довоєнному міському просторі існувало багато носіїв мови їдиш, а поруч із церквою часто стояла синагога. Цей світ було знищено тоталітарними режимами та війнами XX століття. Зараз сліди тих часів в Україні буває дуже непросто помітити. Віталій Черноіваненко розповів про багатоетнічність української історії, меморіалізацію, розвиток мови їдиш та ін. ​

Віталій Черноіваненко: Яким би періодом ти не займався, неминуче стикаєшся з єврейською історією. Як працювати з цією темою? Чи просто ігнорувати? На щастя, зараз більшість істориків розуміють, що українська історія не моноетнічна. Потрібно максимально охоплювати всі доступні джерела. Такі історики часто консультуються з нами. 

У радянські часи мала місце тривала перерва у розвитку єврейських студій. Юдаїку активно вивчали лише у 1920-ті роки. Пізніше в УРСР не існувало ані юдаїки, ані загалом сходознавства. І те, що почав Соломонів університет, який, на жаль, не зміг проіснувати довго, те, що робить НаУКМА, УКУ та «Острозька академія» — тільки початок шляху. 

Андрій Кобалія: До речі, щодо ігнорування єврейської історії. В Україні небагато пам’яток присутності євреїв. Мало й меморіалів, присвячених конкретно Голокосту. Якщо пошукати в Інтернеті місця розстрілів, а потім проїхатися Центральною чи Західною Україною, можна побачити, що на цих місцях часто містяться написи про розстріляних «радянських громадян», «радянських солдатів». У Бердичеві, там, де були єврейські розстріли, написано, що загинули «бердичівляни». Так, там загинули люди різних етнічних груп, там були і солдати, але здебільшого це були саме євреї. І євреїв розстрілювали не за те, що вони були радянськими громадянами. Часто Міністерство культури або місцеві громади недостатньо активні в плані меморіалізації цих місць. Чи були спроби співробітників програм із юдаїки якось на це вплинути? 

Віталій Черноіваненко: У нас є дуже багато планів і на неакадемічних ділянках. Поки що фахівців не надто багато. Але ми дійдемо і до цього питання. Поруч із тим, про що ви сказали, не завершено й дискусію про зміст українських підручників. Як писати історію України? Чи потрібно включати до неї історію інших етнічних спільнот? Я не фахівець із Голокосту, але знаю, що зміни відбуваються дуже повільно. Це поступовий шлях. Із часом в усіх місцях буде зазначено: хто загинув, скільки і, що не менш важливо, від чиїх рук. А тут одразу постає питання української колаборації. Дуже незручне питання, про яке треба говорити. Але я знаю конкретні місця, де вже є нові таблички. У тому числі в місцях, де раніше не було жодних.

У Володимирі-Волинському працює наш колега Володимир Музиченко, лідер місцевої єврейської громади. Хоч і громади вже майже немає. Це лічені люди. Але вони дуже активні. Це приклад того, що «одна людина в полі воїн». За певної підтримки в цьому волинському місті, колись дуже єврейському, де єврейське населення сильно постраждало під час Голокосту, цьому колезі вдалося встановити інформаційний щит. Він стоїть у селі П’ятидні, де розстрілювали євреїв міста й району. Там загинуло близько 25 тисяч людей. У самому місті постав пам’ятник жертвам Голокосту. Пан Музиченко підготував і видав книжку про євреїв міста. Книжка спочатку вийшла українською, а потім нею зацікавилися у США. Її переклали і видали там в Academic Studies Press. Торік він поїхав презентувати книгу. Його запросив Гарвардський університет. Наголошу, що це людина, яка не належить до вузькоакадемічного світу. І його книжка — не суто академічна робота. В Україні її назвали б «краєзнавчою книгою». Але у скількох українських колег виходили книги англійською мовою в Америці; і яких при цьому запрошували в Гарвард їх презентувати? Питання майже риторичне.

Андрій Кобалія: Ви згадали, що студенти програми з юдаїки вивчають єврейські мови. Під час Голокосту загинуло дуже багато носіїв їдишу. У наш час Ізраїль підтримує іврит. Чи розвивається культура на їдиш, теж єврейська культура, в Україні, і чи сприяє цьому вивчення юдаїки? 

Віталій Черноіваненко: Держава Ізраїль підтримує іврит, бо це офіційна мова Держави Ізраїль. За часів СРСР, до речі, цю мову всіляко таврували, бо асоціювали з Державою Ізраїль і сіоністами. Вивчати її було практично неможливо. Хіба що підпільно. 

Щодо їдишу, то дехто пережив Голокост, багато людей під час війни перебували в евакуації. Носіїв мови їдиш можна зустріти в різних країнах. Їх дуже багато в США. Є навіть центр у Південній Африці. Що стосується України, останнім часом ми спостерігаємо відродження. Воно пов’язане з кількома людьми, які мали своїх учнів, а ті, своєю чергою, почали викладати. Їдиш викладають у НаУКМА та УКУ. Ми дозволяємо приходити всім охочим. Таких не дуже багато, але вони є! Коли я навчався, такої можливості ще не було. 

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.