Сміх на тлі хаосу, або Як вижити у місті, де постійно стріляють?

24 грудня 2017 - 11:00
Facebook Twitter Google+
З історикинею Тетяною Батановою говоримо про Київ 1919 року, “очередь” та сатиричний роман єврейського письменника Дер Тункелера

У 1917 році страйки та бунти у Петербурзі призвели до падіння монархії. Для України це означало початок ланцюга революційних подій, на хвилі яких з’явилась Українська Народна Республіка. Протягом наступних місяців Українська Центральна Рада так і не змогла сформувати достатньо численне та навчене військо, щоб захистити свої території від вторгнення більшовиків. Після їхнього нетривалого перебування у Києві місто перейшло під контроль Павла Скоропадського та німецьких частин. Разом із закінченням війни та виходом німців з території України впав і режим Гетьманату. Тож з кінця 1918 року в місті почався хаос, а Київ постійно переходив з рук у руки.  

В таких умовах жили тисячі жителів Києва — наприклад, єврейський письменник Йосиф Тункель, що писав їдишем під псевдонімом Дер Тункелер. На початку XX століття він був відомий як карикатурист та ілюстратор сатиричних сторінок у виданнях Варшави, Кракова та Нью-Йорка.

Про єврейського письменника з Білорусі, який раптово опинився в українському хаосі, я поговорив з історикинею та викладачкою програм із юдаїки в НаУКМА Тетяною Батановою. Нещодавно на конференції «Євреї України: Революція й післяреволюційна модернізація», що була організована Українською асоціацією юдаїки в Києво-Могилянській академії, вона презентувала частковий переклад тексту Йосифа Тункеля українською мовою.

Тетяна Батанова: Дер Тункелер опинився у Києві на початку 1917 року. У першому розділі цього автобіографічного роману —  “Пригоди Беньяміна IV. З українського хаосу” він пише, що провів два роки в Києві, і що це славне та розкішне місто, однак тут без перестанку стріляють! Далі він пише про різноманітні події, яким він не дає конкретних хронологічних дат. Це не його завдання як історика — документувати та відтворювати хронологію. Це він пише для своїх сучасників. Їм відомі всі ці події у Києві та загалом. У його тексті події змішуються. Так, у нього є сили, які ніколи й не були в Києві, але могли воювати за територію України, наприклад, на Півдні і грозитися Києву, що вони прийдуть та візьмуть місто. Мова йде про різноманітних отаманів, вождів Білої гвардії та  інших. І всі ці герої у Тункелера поруч з Києвом. Це 77 людей та армій, які воюють за Київ.

І ось цей хаос насувається на місто. Вперше більшовицька армія приходить в Київ у січні 1918 року, і Українська Центральна Рада мала залишити Київ. Вдруге вже так суттєво більшовики приходять до Києва у 1919 році. І саме в цей період Дер Тункелер починає активно писати свій сатиричний роман. І ми бачимо такі нові радянські явища як “очередь” — саме це слово вживає Дер Тункелер. Також картки на харчування та перепустки.

Сам герой говорить про себе небагато. Він іде на роботу. Власне, не йде, а повзе, бо навколо стріляють. Яка у нього робота? Він працює у якійсь такій потрібній інституції, бо треба, як він пише, “розбудовувати продукціон” нової країни.

dobrovolcy_v_kyeve._sofyyskaya_ploshchad_0.png

 Війська генерала Бредова входят у Київ. Софіївська площа, 31 серпня 1919 рік. // Газета "Киевлянин"
Війська генерала Бредова входят у Київ. Софіївська площа, 31 серпня 1919 рік.
Газета «Киевлянин»

Андрій Кобалія: Це все дуже нагадує якийсь оруеллівський “новояз”.

Тетяна Батанова: Так, він активно вживає цю нову мову, цей новояз. Він працює в установі, яка має реєструвати тих громадян, які не мають права отримувати продовольство за картками, і він має їх зареєструвати, що вони й справді тих продуктів не отримували. Абсурдна ситуація. Ми бачимо “очєрєді” в усі можливі установи. І коли Тункелер розуміє, що тут усі без перестанку стріляють і, можливо, було б безпечніше йому вибиратися з Києва, починається найцікавіше. Бо як вибратися з Києва? Треба отримати “пропуск”! А щоб отримати “пропуск” потрібно стати в “очєрєдь”. А на те, щоб встати в “очєрєдь” є окрема “очєрєдь”, в якій записують, щоб стати в “очєрєдь”. А потім виявляється, що ЧК — “чрезвичайка” захопила приміщення іншої установи — ЦК. І де вже поділося те ЦК, яке раніше видавало перепустки, ніхто не знає. Добре, що у нашого героя є донька, в якої є парубок, який за нею, як пише автор, “ухажевет”. У цього хлопця є далекий родич, в якого теж є родич, який працює в установі, яка видасть перепустки.

Тункелер жартує з установ. Колгорхоз він розшифровує як “Колониальное городское хозяйство”. Не могло там буде ніякого такого господарства, але він з цим грається та показує усю ту абсурдність. Та й просто так перепустку людині не дадуть. Вона має отримати відрядження — “камандіровкі”. Наприклад, у всіх установах є брак паперу. Так от можна піти до родича по блату, щоб ти з’їздив, наприклад, в Білорусь і привіз новим радянським установами папір, щоб було на чому писати. На цьому радість не закінчується, бо треба ще мати щеплення від віспи. Це якраз навесні 1919 року радянська влада видала розпорядження про обов’язкову імунізацію всього населення. І це свого роду дороговказ. Ми можемо зрозуміти, коли саме відбувались події сюжету.

Андрій Кобалія: Чи є ще якісь маркери, що вказують на час?

Тетяна Батанова: Ми маємо згадки про сумнозвісне Куренівське селянське повстання та Межигірську трагедію. Куренівське повстання — це бунт кількох сіл навколо Києва, учасники якого повстали проти більшовиків та збирання продподатків. На це радянська влада відправила проти них китайців. У ті часи в складі армій більшовиків були “інтернаціональні загони”. В тому числі і китайці воювали на українській території.

Андрій Кобалія: Наскільки перегукується сюжет тексту з біографією нашого автора? Чи відомо, що конкретно він робив у ці місяці? В цьому контексті я згадую іншого єврейського письменника — Шолем-Алейхема, у якого багато автобіографічних деталей у текстах. Це і рух євреїв з маленьких містечок до великих губернських, і погроми 1905 року, і персонажі. Герой тексту — це насправді він?

Тетяна Батанова: Дер Тункелер у найкращій манері сатирика намагається якомога менше давати відомостей про себе. Це зроблено для того, щоб кожен, хто прочитає цей роман у Варшаві, у Нью Йорку чи на теренах колишньої Російської імперії впізнав би себе у вирі революційних подій. Він це робить навмисно. Однак за тим, що пише Тункелер ми бачимо, що це він був у Києві. Це його власна сатиричність. До того як автор покинув Київ, він встиг видавати революційне сатиричне видання “Ашмдай” — демон-спокусник. Кілька копій навіть є зараз у відділі фонду юдаїки Національної бібліотеки України з прекрасними ілюстраціями та карикатурами. Ми там бачимо карикатури і на діячів єврейських партій, і на гетьмана Павла Скоропадського, який запитує у Вільгельма: “Що ж мені тепер робити і куди тікати?”. І якраз у грудні 1918 року він тікає під натиском військ Директорії та інших армій.

Якщо порівнювати Дер Тункелера і Шолем-Алейхема, то треба сказати, що перший залишає територію України після погромів 1903 і 1905 років. Спочатку він живе у Європі, а потім опиняється в Нью Йорку. З Дер Тункелером стається щось подібне. Але про нього варто сказати, що він усе своє життя мандрував. І цей роман як вияв усіх і його мандрів та доль численних емігрантів. І євреїв, і українців, й інших національностей, які тікали від історичних потрясінь, війн, революцій та емігрували до інших країн. 

Кожен розділ нам оповідає про якусь буденність. Про гроші різноманітних урядів; ці гроші ходять у великій кількості в Києві. І не тільки гроші, а й підробки на ці гроші. Ми бачимо перейменування вулиць в подальших розділах. Ми бачимо, як люди між собою спілкуються. Як ходять поїзди в цей час. Як кожен громадянин у 1919 році настільки зневірився, що міг бачити у своєму сусіді, який стоїть за рогом вулиці — контрреволюціонера. А чому його? Ну а чому він просто так стоїть? Або чому він стріляє у вулицю? Буду і я в нього стріляти! І так на кожному кроці. Тобто 1919 рік — це страшний рік для всіх. І для євреїв у тому числі. Ми бачимо згадки й про Межигірську трагедію, де на річці Дніпро місцеві ватажки-отамани захопили два пароплави. І християн з цих пароплавів відпустили, а євреїв потопили. Просто так.

60-rub_0.jpg

Більшовицькі розрахункові знаки  // i2.wp.com/
Більшовицькі розрахункові знаки
i2.wp.com/

Андрій Кобалія: Коли я читав текст, то помічав, що Дер Тункелер іноді плутає вулиці. Наприклад, з вулиці Володимирської одразу потрапляє на Хрещатик. А це неможливо як зараз, так і тоді. Чому він робить ці помилки? Він погано розбирається в ландшафті Києва та політиці того часу? Чи для нього просто важливіші не факти, а тло?

Тетяна Батанова: Тут для Дер Тункелера важливіша не хронологія подій, а передача революційного хаосу. З іншого боку, читач з Варшави чи Нью Йорку не знає, що з Хрещатика можна вийти на якусь вужчу вулицю чи ще кудись. Він знає цю вулицю як одну з центральних у Києві. Хоч вона тоді й не була найцентральнішою. Він передав буденність, яка полягала в тому, що ти не знав, яким буде наступний день. Яка армія прийде і захоче погромити євреїв. Усі армії між собою воювали. І вони, як пише Дер Тункелер, могли навіть щодо єврейського питання не сходитись. Одна армія під Києвом каже: “Всіх євреїв треба вирізати! Усі 30 тисяч”. Це умовні цифри. А потім приходить інша армія і каже: “Ні, ми з ними не згодні. 30 забагато. Вистачить і 20”.

Так він показує, що відчуває звичайний громадянин. Про героя ми знаємо, що він приблизно середнього віку, які у більшості таких людей в нього є дружина і кілька дітей. Але ми не знаємо їхніх імені. Він настільки намагається підкреслити оцю “середність”, що будь хто міг все зрозуміти.

Андрій Кобалія: Якщо дивитись на сюжет, то все це дуже нагадує втечу. Герой намагається отримати перепустку, потім перепустку на перепустку на ще одну перепустку. А потім виявляється, що треба йти в інше місце. І він намагається вирватись з Києва, за який б’ється дуже багато влад. Ви поки зробили лише частковий переклад тексту. Беньяміну IV вдалося втекти?

Тетяна Батанова: Він ніде не називає свою історію саме втечею. Тут головна мета не втекти, а рухатись до мети — мандрувати. Він пише про себе, як про найбільшого світового мандрівника. Він згадує Колумба та підкорювачів Північного полюсу, які у 1908 році між собою сварились у США. Якби Колумбу треба було отримувати перепустку, куди б він доїхав? Або якби йому довелося б піклуватись про бороду? Колумб перед мандрами поголився, а повернувся знову з довгою бородою. Для єврея бути з бородою у 1919 році — це був страх господній. Тебе одразу вираховували як єврея. Будь який бандит, який міг назвати себе революціонером мав би до нього претензії та забрав би щось. Борода — це атрибут, що треба єврейському мандрівникові або поголити, або перев’язати.

На нього могли полювати. Хтось мобілізовував копати окопи. Більшовики звинувачували як “самостейніка” — тобто самостійника, що є натяком на УЦР. Українці могли ловити як “жида” — він вживає це слово, коли потрібно. Єврейські соціалістичні партії переорієнтовуються на радянську владу, створюють комуністичну спілку, а потім вливаються в компартію України. Так от вони ловлять його як сіоніста. Хоча сам Дер Тункелер не належав до жодних з партій. Тут страх в тому, що тебе ловлять як контрреволюціонера.

Головне не втекти, а мандрувати і рухатись до своєї мети. Головне не втрачати дух. Чи втече він з Києва? Це неважливо. Він зберігає свій бадьорий дух і сміх. І це його єдиний супутник. На відміну від  Беньяміна III, в якого був свій супутник, через що того називали єврейським Дон Кіхотом, у Беньяміна IV немає супутника. Ми не можемо таким супутником навіть вважити господа бога. Хоча він постійно проказує “Віде” — передсмертну молитву, бо навколо постійно стріляють. Але атрибутів дотримання шабату ми не маємо.

Його супутник — сміх. Він сміється у всіх ситуаціях. І це мені здається притаманне українцям в часи революційних подій. Якщо ми згадаємо Майдан, то сміховинний аспект був присутній майже завжди. За винятком найстрашніших подій. Але сміховинно-карнавальна культура — це атрибут української культури. І Тункелер показує Київ з любов’ю. Він починає з того, що це славне місто. І втікати він хоче не через те, що не любить Київ, а через те, що це розкішне місто перетворюється на хаотичне, страшне і незрозуміле.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.