«Ткума» — інститут вивчення Голокосту

25 липня 2015 - 12:20 219
Facebook Twitter Google+

Гості

Ігор Щупак — директор українського інституту вивчення Голокосту «Ткума», кандидат історичних наук у програмі «Зустрічі»

Ігор Щупак: Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», що перекладається як «відродження», було засновано як центр 1999 року, його засновниками була дніпропетровська єврейська община та окремі громадські лідери. Завдання центру було створення музею, який ми відкрили 2 роки тому, та розвиток наукових і освітніх програм для вивчення історії Голокосту. Одразу з’ясувалося, що для серйозного дослідження потрібно розширити контекст. Як сказав один цікавий історик, чим глибше ти хочеш дослідити цікаву історію, тим ширшим має бути контекст. Ми не можемо вивчати історію Голокосту поза єврейською історією та історією України, поза проблемами всесвітньої історії, поза проблем міжнаціональних, міжетнічних, міжрелігійних відносин — і у 20 столітті, і в історичній ретроспективі.

Основний напрямок роботи нашого Інституту — це, безперечно, наукова робота, вивчення актуальних проблем історії Голокосту, міжнаціональних і міжетнічних взаємин та окремих питань, починаючи з праведників народів світу закінчуючи колаборацією, починаючи з системи знищення, що панувала тут, закінчуючи нацистською пропагандою та її ефективністю. І тема пропаганди – одне з найбільш актуальних питань, зокрема той досвід, який нині використовують вороги України. Результатом науковою роботи є книжки — монографії, збірки документів, збірки статей — і, звичайно, конференції. Ми працюємо в партнерстві з багатьма науковими центрами — це Інститут історії України НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, з університетами тощо.

Другий напрямок — освітня робота. Ми насамперед працюємо з учителями. Так, є програми роботи і зі студентами, і з учнями, але ми вважаємо, що найбільш ефективний шлях — це саме робота з учителями, оскільки вони є «мультиплікаторами».

Ірина Славінська: Також це дає можливість працювати з найнижчим щаблем, насаджувати ідеї та зміни знизу, а не згори.

Ігор Щупак: Для мене вчитель — це не найнижчий, а найвищий щабель. Вище за звання вчителя нічого немає. Я пишаюся тим, що 20 років працював вчителем. Я вчитель-методист, вчитель вищої категорії — для мене це не менш важливо, ніж те, що я захистив дисертацію та отримав PhD на Заході. Вчитель — це головна фігура не тільки в системі освіти. Вони створюють головний стрижень, навколо якого будується держава. Тут також важливим є те, що ми працюємо не просто з вивченням історії Голокосту, а з проблемами Другої світової війни, історичної міфології, методики викладання історії, з проблем того, щоб наближатися до тих вимог і традицій, які є в демократичній Європі.

Звісно, не існує єдиної європейської моделі викладання. Є абсолютно окремі та відмінні системи. В Німеччині, наприклад, усе чітко сказане — де добро, де зло. В англосаксонських навчальних закладах, в Іспанії та інших країнах є свої підходи.

Ірина Славінська: Це не дивно, адже в кожної країни є свій історичний наратив навколо Другої світової та пам’яті про цю подію.

Ігор Щупак: Якщо ми говоримо про історичний наратив, то тут уже немає жодних дискусій у Європі — все ясно і все зрозуміло. Можна говорити тільки про концепції, які будуються, та про методики викладання. Концепції викладання та ставлення пов’язані з концепціями історичної пам’яті, і вони всі абсолютно відмінні.

Якщо ми візьмемо для прикладу досвід Іспанії, то після відомих подій громадянської війни 1936-1939 років вирішили взяти те, що було побудовано спільний пам’ятник усім жертвам громадянської війни, і на певний час домовилися на забуття сенситивних проблем, аби не розбурхувати та не розколювати суспільство, де, до того ж, у певних землях є проблема сепаратизму.

В Німеччині зовсім інша модель. В них усе чітко визначене, і про війну та злочинний гітлерівський режим ти можеш говорити тільки певним чином — немає жодних дискусій навколо цього, і держава це контролює. Німці взяли це на себе, усвідомивши, який жах був під час нацизму. Вони зробили свій вибір.

Є англосаксонська модель, де поруч зі статуєю короля може бути статуя Кромвеля, який цього ж короля стратив. Воно якось сполучається.

В Україні ми зараз на критичній точці, де не можемо зрозуміти, яка модель у нас буде — особливо після прийняття законів про декомунізацію.

Ірина Славінська: Ці закони впливають на те, про що ми говоримо? Але тут треба зробити затакт і запитати, які історичні моделі існували в Україні.

Ігор Щупак: Україна завжди стояла трохи «врозкорячку». Завжди була частина суспільства, що орієнтувалася на ліберальну європейську модель, інша частина орієнтувалася на Росію, тобто на пострадянські моделі історії, які відновлювалися. І це ті питання, які були важливими передумовами страшної кризи та війни, що відбулися в Україні.

Ворожі України використовували і різні моделі пам’яті, і недолугу гуманітарну політику, якої в Україні не було за жодного президента. От тільки за Ющенка були певні тенденції до створення української моделі пам’яті навколо тих трагедій, яких зазнала наша країна протягом 20 століття, в центрі яких стояв Голодомор. Історики на теренах України визначають у 20 століття чотири найбільші трагедії — Голодомор, Голокост, депортація кримських татар і польсько-українська війна та Волинська трагедія. Вже з цього ми бачимо, о найбільш критичні моменти історії є трагічними, вони пов’язані з геноцидом. Будувати історичну пам’яті на геноциді дуже складно. Це впливає на ментальність і психіку країни. Тому коли ми викладаємо історію Голокосту, то намагаємося якось її збалансувати.

Ірина Славінська: Як це можна збалансувати?

Ігор Щупак: Коли мова іде про знищення, треба говорити і про рятування, українських героїв, які з ризиком для власного життя рятували людей. Історії про те, як люди були врятовані — це і є позитив. Те ж саме стосується Голодомору: страшні випадки канібалізму та знищення, зради — це ще не все, бо була і взаємодопомога, рятування. Цьому аспекту історії Голодомору приділяється дуже мало уваги. Я сподіваюся, що зі створенням Центру вивчення Голодомору, який очолює Людмила Гриневич, буде позитивне зрушення.

Дуже симптоматично, що в сучасній Україні трагедії різних народів розглядаються як історії одного народу — політичної нації українців, де є і українці, і росіяни, і євреї, і кримські татари, і вірмени тощо. Але кожне історичне явище потребує окремого вивчення. Їх можна порівняти, провести компаративне дослідження — наприклад, Голодомору, Голокосту та геноциду вірмен. Але це окремі проблеми, вони формувалися за різних історичних умов, на різному історичному ґрунті.

Ірина Славінська: Тема до продовження розмови — освітня діяльність та співпраця з Міністерством освіти України.

Ігор Щупак: Ми співпрацюємо з Міністерством освіти України, і цей досвід триває вже більше 15 років: ми проводимо спільні семінари та програми. Звичайно, у нас є і інші партнери — це Інститут національної пам’яті, Український католицький університет, обласні інститути післядипломної освіти. Разом із інститутами післядипломної освіти ми розробили програму «Вивчення історії Другої світової війни та Голокосту за умов сучасної війни проти Україні». Тут теж робляться спроби компаративного аналізу того, що було, і того, що є. Виявляється, що проблеми геноциду та рятування, проблеми міжнаціональних стосунків та впливу пропаганди на людей є надзвичайно актуальними.

Виходить так, що професія історика в суспільному житті є найбільш актуальною. Нещасливою є та країна, де таке відбувається. Це означає, що країна дивиться в минуле, а не в майбутнє, а минуле роздирає країну.

В рамках цієї програми ми проводимо семінари в усіх областях. Наприклад, рік тому ми були з нею в Луганську, там уже стояли барикади, вже захопили СБУ… Коли я заходив до великої місцевої школи — мене просили не називати її — я проводив заняття по Голокосту, ми говорили українською мовою, і там сприйняття було таке ж, як у Дніпропетровську, Києві чи Львові. На вчительському семінарі також була цілком адекватна реакція. Так, у кожній аудиторії вчителів є один, який скаже, що все це — брехня, і що не було спільного радянсько-німецького військового параду, і що це все американська пропаганда. Але навіщо американській пропаганді говорити про німецько-радянський союз? Один-двоє — таке завжди буває, і у Львові, і у Луганську чи Донецьку.

Ірина Славінська: Чи історія Голокосту в Україні достатньо присутня в роботі українських істориків? Чи ця тема у свідомості тих, хто говорить про історію України, є? 

Ігор Щупак: Я пишаюся тим, що на освітньому рівні з-поміж пострадянських країн Україна першою запровадила вивчення історії Голокосту в курсі шкільної історії. Відповідно, коли я пишу підручники, то спираюся на програмні вимоги та не можу про це не писати. Інша справа, що один автор підручника може присвятити Голокосту два абзаци, а інший — цілий розділ. Але юридична основа для цього є.

Що стосується вивчення історії Голокосту, то я можу сказати, що історія Голокосту є частиною загальноукраїнського історичного наративу. Історія України неможлива без розуміння Голокосту як складової української національної історії. Так само, як неправильно говорити, що Голодомор — це суто українське явище. Це — проблема всього людства, але і українців теж, бо саме вони складали 80% жертв Голодомору, аде поруч із ними гинули і росіяни, і білоруси, і євреї, і поляки. Трагедія одного народу є складовою частиною загального історичного контексту.

Що стосується Голокосту, то важко уявити собі якусь роботу з історії 20 століття чи Другої світової без згадки чи розлогого дослідження цього аспекту. Дуже слушно зауважує Ярослав Грицак: усвідомлення історії Голокосту як частини національної історії є вхідним квитком до європейської спільноти. Голокост — це одне з небагатьох історичних явищ, яке є універсальним для вивчення уроків історії, є складовою загальноєвропейської історичної пам’яті. Звичайно, була різна специфіка, але в кожній країні це є складовою історії.

Голокост — це те явище, що може допомогти знайти ключі для розуміння інших історичних проблем. Чи то українського національного руху, чи то міжнаціональних українсько-польських відносин, чи то міжрелігійних питань, чи то загалом проблем толерантності.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.