Слухати

Як Белз перетворився на «місто приїжджих»? Розповідь про руїни одного прикордонного містечка / Програми на Громадському радіо

Як Белз перетворився на «місто приїжджих»? Розповідь про руїни одного прикордонного містечка

08 липня 2018 - 12:52
Facebook Twitter Google+
Краєзнавиця Любов Хомин розповідає про белзький хасидизм, центральну площу та єврейську історію міста

Зараз це місто розташоване лише у трьох кілометрах від польського кордону. У своїх дослідженнях історіограф Януш Тазбір згадує Белз як одне з укріплень “Червенських градів”. Ця група міст на межі Київської Русі з Польщею, вірогідно, з’явилась у X столітті. Нині більшість тих “градів” перетворились на селища або й взагалі перестали бути місцем, де живуть люди. А Белз — колись потужне князівство, сьогодні є невеликим містечком, де живе не більше двох тисяч людей. З-під дірок в асфальті виглядає бруківка, усюди старі будинки; місто стало заповідником.

Перша письмова згадка про Белз міститься у «Повісті врем’яних літ», де про 1030 рік згадується, що місто у поляків забрав Ярослав Мудрий. Далі воно входило до Галицько-Волинського князівства, а коли почалася боротьба за спадщину, Белз брали литовці, угорці та поляки. Зрештою останні на кілька століть приєднали місто до своєї держави. Так Белз почав перетворюватись у багатокультурне місто. Окрім поляків та українців до Белзького воєводства переселився інший народ. Про те, як руське місто у складі польської держави стало єврейським центром, розповіла старша наукова співробітниця Белзького музею Любов Хомин.

Любов Хомин: Мова йде про XV століття. Перша згадка про євреїв у Белзі датується 1469 роком. Пізніше їм дозволили селитися на “Люблінському передмісті”, де заклали дерев’яну синагогу та цвинтар.

Андрій Кобалія: Тобто це був окремий єврейський квартал?

Любов Хомин: Кожне середньовічне місто поділялося на частини: дитинець, середмістя і передмістя. Так сталося і у нашому місті. Дитинець у нас називався “Замочок”, бо там був князівський замок. Далі реміснича і торговельна частина міста у центрі. Навколо було кілька передмість, у тому числі “Люблінське”. Ось там і дозволив польський король жити єврейській громаді. Це був список міст, які отримали право. Серед них був і Белз.

Андрій Кобалія: Це євреї, які переїхали з інших територій?

Любов Хомин: Так, це євреї, які тікали із Західної Європи, бо їх переслідувала інквізиція. Коли громада налічувала щонайменше 10 чоловіків, вони заклали дерев’яну синагогу і цвинтар. Згодом їхня кількість збільшилась. Громада займалася традиційним для євреїв заняттями — торгівля. У наступні роки євреї почали купувати земельні ділянки у міщан українців та поляків. Робили це вони, бо хотіли жити ближе до центру, до площі, де відбувалася щоденна торгівля та ярмарки кілька разів на рік.  

Андрій Кобалія: Який відсоток населення міста були євреями? Чи є в нас джерела, які повідомляють про кількість євреїв і відсоток від загальної маси жителів Белза?

Любов Хомин: З кожним століттям їхня кількість збільшувалася. Наприклад, до початку Другої світової війни їх було ⅔ від загальної кількості населення. Інша третина — це українці та поляки.

Андрій Кобалія: Тобто Белз був майже повністю єврейським містом.

Любов Хомин: Практично. Багатьом людям того часу воно і було відоме як єврейське місто. Ми не можемо сказати про єврейські квартали, бо саме місто не є настільки великим. Болота та ліси не дозволяли розширювати територію Белза.

Андрій Кобалія: Якщо прогулюватись вуличками Белза, рано чи пізно можна вийти на площу. Судячи зі старих фотографій, вона не сильно змінилась. Тут є кілька будинків, у яких, як і сто років тому, розташовані крамнички. Любов Хомин розповіла про те, хто розбудував площу.

Любов Хомин: Навколо нашої квадратної площі виникали“парцельки” (ділянки землі), де будувався будиночок. На першому поверсі євреї розміщували майстерню або крамничку, на другому житлову частину, а позаду, на дворі тримали невеличке господарство.

8-2.jpg

ua-travels.in.ua
Площа Белза сьогодні
ua-travels.in.ua

Андрій Кобалія: Тобто приміщення, як би зараз сказали, були доволі утилітарними та багатофункціональними.

Любов Хомин: Так. Крамничка завжди розташовувалась зі сторони фасаду, обличчям до площі. Саме там відбувались ярмарки та базари. Відомо, що євреї жили тут досить комфортно. Ми намагались з’ясувати, чи три етнічні громади жили у мирі, а чи були конфлікти. Знайшли лише судові позови.

Андрій Кобалія: А чи збереглись ці будиночки зараз?

Любов Хомин: Так, вони майже не постраждали від війни. Зараз, якщо вийти на площу, можна побачити такі двоповерхові довгі будинки з фасадом на площу. Специфіка тутешніх грунтів така, що більше 2-х поверхів будувати важко.

Андрій Кобалія: Оця багатофункціональна архітектура була притаманна лише євреям, чи поляки будували те саме?

Любов Хомин: Українські будинки були одноповерховими з ганками, вони трошки інакші. Звичайно, не всі євреї жили на площі. Вона у нас не аж така велика. Дехто жив і у одноповерхових будівлях.

Андрій Кобалія: А чим торгували?

Любов Хомин: Торгували різним крамом. Наприклад, у нас були свої пекарні, де робили “крейзики” — назва від імені пекаря. Місцеві жителі, які встигли їх покуштувати, казали, що ці булочки були дуже смачними.

Андрій Кобалія: Ви говорили, що були судові позови. Мені згадався випадок Станіславова, це зараз Івано-Франківськ, де на початку XX століття, українці намагалися зайняти економічні ніші, але у місті торгівлею вже століттями займалися євреї та поляки. Тоді виникла україно-польсько-єврейська економічна конкуренція. Конфлікти були на рівні паперів. Хто з ким судився у Белзі?

Любов Хомин: Переважно позови були через землю і межі. У питаннях торгівлі великих конфліктів не було.

Андрій Кобалія: У XVIII столітті серед єврейства Західної України, а згодом й інших земель поширюється нове релігійне відгалуження юдаїзму — хасидизм. В Україні найбільше з цим вченням асоціюють Умань, адже саме там похований святий Рабі Нахман Брацлавський. Проте в Україні є й інший центр ортодоксального вчення. Любов Хомин розповіла про те, чому приблизно раз на рік відвідувачів міста стає більше ніж місцевих жителів.

Любов Хомин: До Белза хасиди приїжджають окремо: жіноча громада і чоловіча. На екскурсії змішано ортодокси не приїдуть. Навіть, якщо це одна сім’я. У їхній традиції дуже велика повага до жінки, але за їхніми канонами жінка має бути вдома та піклуватися про чоловіка, дітей та господарство, виконувати всі вказівки чоловіка. А він має її забезпечувати.

У XIX столітті у місті з’явилася хасидська династія Рокахів. Її представників дуже поважали у місті, і не лише євреї, а й українці та поляки. Рабини з цієї династії давали поради усьому місту. Соломон Рокахів за власні гроші та кошти громади заснував Велику белзьку синагогу. Вона була схожа на Жовківську. Разом з нею побудували цілий комплекс: там була школа, палац рабина, який простояв до середини XX століття.

Андрій Кобалія: Ви говорите про цілий комплекс. Де оці частинки єврейської історії можна знайти зараз?

Любов Хомин: Від Великої синагоги слідів вже не лишилося. Її почали руйнувати в роки нацистської окупації. А у 1950-ї місце зачистили і побудували школу. Тому зараз на місці синагоги майстерня, школа та стадіон. Ритуальна лазня залишилася лише через те, що там була міська лазня. Є й міква, яку реставрували та трохи оновили. На місці синагоги знайшли фундамент, зараз там пам’ятний знак. Саме сюди єврейські паломники приїжджають молитись.

Друга важлива пам’ятка — кіркурт, тобто цвинтар, де поховані троє рабинів, які тут жили та цадики (святі).

Андрій Кобалія: І кладовище збереглося?

Любов Хомин: Деякі мацеви навіть вціліли (єврейський надгробок у формі вертикальної кам’яної плити прим. ред.). Там зараз велике огороджене поле. Де саме могили не видно, але окремі мацеви вдалося знайти. Вони зараз і стоять відновлені.

Третя точка — це будинок товариства Ішре Лев початку минулого століття. У місті жив адвокат Теофіл Таубе, який сприяв появі будівлі. Її називали “дім убогих”, бо там допомагали бідним та сиротам. Щоправда, сама будівля змінилася протягом років, але основа лишилася. Інших єврейських пам’яток вже і немає. Тому місця паломництва — синагога і могила цадиків.

Андрій Кобалія: Після Другої світової місто відійшло до Польщі, проте у 1951 році Варшава та Київ обмінялися територіями, і Белз увійшов до Львівської області. Любов Хомин називає післявоєнний Белз “містом приїжджих”. Від старого Белзу лишилась лише напівзруйнована архітектура. Євреї втекли або були знищені, поляки переїхали разом з новим кордоном, а місцевих українців перемістила польська влада ще у 1940-х. Після всіх перетурбацій у Белз повернулося лише дві родини. Останні представники поїхали або померли у 1990-х.

У 1930-х у Нью Йорку, популярній точці єврейської еміграції, композитор  Олександр Ольшанецький написав пісню “Майн штетле Белц”. Невідомо, чи у тексті згадується український Белз чи молдовські Бельці, але “маленькі будиночки” з пісні нагадують ті, що оточують площу в Белзі.

 

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.