Слухати

Зрозуміти, що означав досвід війни для жінок — різний досвід війни для різних жінок: Оксана Кісь

02 листопада 2015 - 17:14 256
Facebook Twitter Google+
Досвід жінок у Другій Світовій війні залежав від «раси», походження, освіти, соціального стану, віку. Не завжди це були трагічні ситуації. Іноді це були ситуації можливостей

Оксана Кісь — українська дослідниця, історикиня та антропологиня, очолює Українську Асоціацію Дослідників Жіночої Історії. 2015 року справжньою інтелектуальною подією став вихід збірки «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства», де Оксана Кісь є однією з упорядниць (разом із Катериною Кобченко та Гелінадою Грінченко).

Ірина Славінська: Почнемо зі збірки «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні». Ми цієї книжки вже торкатися в іншій розмові, де я говорила з Катериною Кобченко. Але хотілося би продовжити більш детально. Що це за збірка, що в ній за тексти, хто її автори, про що вона, чому вона?

Оксана Кісь: Ця збірка постала як результат або як підсумок конференції, що відбулася наприкінці 2013 року в Києві. Її тема була сформульована так, як називається збірка. Звісно, не всі учасники та учасниці конференції увійшли зі своїми текстами до збірки. Натомість ми долучили туди інші тексти, які видалися нам важливими і значущими.

Ця книжка була задумана спеціально для українського читача. До неї включено 10 текстів українських авторів, а інша половина — тексти перекладні, з різних іноземних мов, зокрема, з англійської та німецької, також з російської та польської, є ще одна авторка з Угорщини. Тексти тематично різні. Головний задум наш полягав у тому, щоб показати, що тема «Жінка і війна» не така проста, як може здатися на перший погляд, що вона не вичерпується лише конотаціями, пов’язаними зі стражданнями, втратами, руйнуваннями та іншими асоціаціями жінки-жертви.

Ірина Славінська: Тобто це не лише Пенелопа, що чекає?

Оксана Кісь: Аж ніяк. З одного боку, жінки становлять більшу частину мирного населення, яке потерпає від окупації та збройних конфліктів. З іншого боку, чимало жінок брали участь безпосередньо у військових угрупованнях, багато хто з них опинились у концентраційних таборах, на примусових роботах у Німеччині. Їхні долі складалися по-різному, досвід всі їхній був дуже різний. Цей досвід залежав не тільки від обставин, але і від того, хто були ті жінки — якої «раси» (а «расове питання» було дуже значущим у ті часи), якого походження, освіти, соціального стану, віку, чи жили в місті чи селі. Всі ці фактори впливали на конфігурацію ситуації тієї чи іншої жінки. Кожна жінка мала вибирати ту чи іншу стратегію виживання в умовах війни. Стратегії були різними. Не завжди це були трагічні ситуації. Іноді це були ситуації можливостей.

Ірина Славінська: Один із підзаголовків цієї книжки – «Гендерна специфіка досвіду». Коли ми говоримо про гендерну специфіку досвіду, ідеться про вже піднятий сюжет особливих жіночих досвідів у війні. Але можна припустити також, що ідеться і про особливу методологію дослідження. Історію і факти можна аналізувати та інтерпретувати різним чином. Які тут є особливості?

Оксана Кісь: Головна особливість полягає в тому, що тривалий час історія війни та конфліктів була історією мілітарною, пов’язаною з бойовими діями, військовою стратегією, міжнародною політикою, договорами, до яких, у силу історичних обставин, жінки були дуже мало залучені. Складалося таке враження, що жінки не були присутні в цій історії.

Разом із тим, ми сьогодні все більше свідомі того, що історія воєн — це також і історія мирного населення, що переживає ці війни. Нам було важливо показати, що поза фронтом також була війна. Вона була тотальна, і зачепила всі верстви населення, всі соціальні групи. Подивитися на відмінності досвіду жінок різних соціальних верств поза лінією фронту і на фронті — це було одне з наших завдань.

Також це є певною дослідницькою стратегією феміністської школи — бачити різні жіночі ролі, внески, досвіди та репрезентації. Частина текстів цієї книги присвячені тому, як представлений жіночий досвід у пізніших історичних студіях, мемуаристиці, політиці пам’яті. Як правило, цей досвід був замовчаний, спотворений або однобоко представлений.

Нам ішлося про те, щоби розширити концепт війни, включивши до нього ширші верстви та самих жінок у цих верствах.

Ірина Славінська: У цій збірці мене вразило те, що тут є чимало статей, які апелюють до прямої усної пам’яті, що була зібрана або самими дослідницями, або взята з архівів із уже готовими інтерв’ю. Тут я згадую інтерв’ю з американським істориком Норманом Наймарком, котрий говорить про різницю між пам’яттю та історією. Говорячи про генодици, він радить не зациклюватися лише на пам’яті народній, бо саме історики можуть стати тими, хто зможе розширити дискурс, внести нові ідеї, по-новому подивитися на пам’ять. Як відбувалася робота з пам’яттю у цій збірці?

Оксана Кісь: Якщо ми оперуємо роботою з так званими его-документами, то варто розуміти, що від не варто очікувати фактографічної точності, хронологічного викладу подій чи фактів. З іншого боку, для історика, особливо для істориків феміністської школи, важливо не тільки що, де і коли сталося, а те, яке значення це мало для людей, їхні особисті переживання, те, як подія змінила долю та погляди людини та й цілого суспільства.

В контексті гендерних студій військових конфліктів, важливо зрозуміти, як змінюються гендерні взаємини, яких змін зазнає гендерна ідеологія, як змінюється уявлення про те, що є «чоловіче» та «жіноче», що є властиві жінкам і чоловікам способи та сфери самореалізації, що я прийнятним і непридатним, як змінюються гендерні режими у вже усталених соціальних інститутах – наприклад, у сім’ї. Також нас цікавить, що відбувається в суспільстві після війни. Зазвичай після війни відбувається гендерний відкат із реконструкцією патріархальних відносин у сім’ї та інших соціальних інституціях.

Для нас було важливо зрозуміти, що означав досвід війни для жінок — різний досвід війни для різних жінок. В цьому сенсі архівні продуковані інституційно документи найчастіше містять факти, але не містять цих значень. Для нас важливими були смисли, тому робота з его-документами є першорядною.

Ірина Славінська: Для програми «Зустрічі» важливим і наскрізним сюжетом є погляд на великі трагедії в ширшому контексті. Ця збірка, апелюючи до жіночих образів, досвідів і пам’яті, дозволяє по-новому повернути ракурс погляду на цілу низку досвідів, які виглядають ніби звичними. Наприклад, досвід функціонування УПА, Червоної армії, досвід життя в тилу на окупованих територіях, досвід Голокосту на українських територіях. Чи можна дати коментар, що нового ми можемо побачити, які нові ракурси відривають жіночі історії?

Оксана Кісь: Щойно ми застосовуємо категорію гендеру як наскрізну категорію аналізу, можна побачити дуже багато. Ми намагаємося подивитися не лише на відмінності чоловічого та жіночого досвідів у конкретних контекстах, але і збагнути, чому цей досвід був різним, і чому різні події мали різний вплив на чоловіків і жінок.

В цьому сенсі, звичайно, приклад Голокосту є дуже показовим. Нацистська расова політика не розділяла чоловіків і жінок — винищенню підлягали всі євреї, безвідносно до статі чи віку. З іншого боку, коли мова іде про конкретну практику реалізації політики Голокосту, то дослідники і дослідники, які цим займаються, показують, що жіночий досвід життя в гетто та в концентраційних таборах смерті відрізнявся від досвіду чоловіків – саме з огляду на стать.

Сам перебіг Голокосту в Європі по-різному позначився на чоловіках і жінках: бодай з огляду на те, що в єврейській культурі вважалося, що головою сім’ї формально є чоловік, тож було припущення, що нацистська політика переслідуватиме саме чоловіків, і тому саме чоловіків їхні ж родини відправляли на еміграцію. Жінки ж залишалися на місцях та виявлялися найбільш численними мешканцями європейських гетто, відповідною була і диспропорція в конценраційних таборах, в Аушвіці в тому числі. Єврейські чоловіки, на відміну від жінок, не стояли перед дилемою, пов’язаною з дітьми. Єврейки в гетто зазнали примусової стерилізації. Жінки-єврейки, в яких у концентраційному таборі виявляли вагітність, були однозначно приречені на смерть. Їхні діти були приречені на смерть, і матері, які не були готові відмовитися від дітей, однозначно ішли на смерть разом із дітьми. Чоловіки не стояли перед таким вибором.

Є декілька збірок, які на матеріалі конкретних гетто та концентраційних таборів показують ці тонкощі та різниці, пов’язані з тим, яким був гендерний режим в єврейській громаді загалом, у єврейській родині, якими були гендерні уявлення, які ми також називаємо ідеологією, і як відбувалася динаміка перебігу Голокосту.

Мова не іде про те, що хтось страждав більше чи менше. Мова йде про те, в який спосіб люди відбували ці страждання, і на якій підставі ці страждання були жорстокішими.

Наприклад, єврейські чоловіки рідше, ніж жінки, зазнавали сексуального насильства в концентраційних таборах і гетто. Попри те, що нацистська політика забороняла будь-який сексуальний контакт із представниками «нижчої раси», як тоді вважали, є факти постійних гвалтувань, і це істориками доведено.

Ірина Славінська: І воно не переслідувалось законом?

Оксана Кісь: Я так розумію, що на це закривали очі. Формально вони мали бути покарані. «Арійці», котрі припускалися до «забруднення своєї раси» мали бути покарані дуже суворо, але коли мова доходить до практики, то такі покарання здебільшого були дуже формальними.

Якщо продовжити про досвід Голокосту в Україні, то була різниця. На території України не було концентраційних таборів. На території Західної України були гетто — наприклад, Львівське гетто, а на території Східної України, так званого Райхскомісаріату Україна взагалі не було осередків, де б накопичували євреїв, і які би там жили протягом певного часу. Натомість там були масові страти євреїв. Це цілком інший формат, де і жінки, і чоловіки зазнавали одночасно розстрілів. Інша справа – приниження жінок, пов’язане з оголенням і згвалтуваннями, що для жінок були наслідками їхньої статі.

Ірина Славінська: Крім того, можна припустити, що якась частина чоловіків була призвана до Червоної Армії та воювала на фронті, і, можливо, цей досвід вони пережили безпечніше, ніж досвід окупації.

Оксана Кісь: Безперечно. Факт мобілізації чоловіків до війська, а також факт, що чоловіки-фахівці опинялися в евакуації разом зі своїми підприємствами – в той час як жінки залишалися на окупованих територіях і зазнавали переслідування в роки окупації. Жінки могли опинитися серед тих, хто не мав шансу нап орятунок.

Ірина Славінська: Якщо окреміше подивитися на жіночі досвіди в контексті УПА та Червоної Армії, то що тут можна зауважити?

Оксана Кісь: Все дуже складно, коли мова йде про збройні формування. Сама інституція війська — чоловіча інституція. Це середовище, де споконвіку чоловіки самостверджувалися, доводили свою мужність, ставали чоловіками та доводили своє право вбивати ворогів, захищати жінок і дітей, жертвувати своїм життям. Коли жінка з’являється у війську, ексклюзивність такої чоловічої ролі ставиться під сумнів. Втрачає сенс процес змагання та самоствердження. Тому, очевидно, величезний спротив був і в Червоній армії, і в інших збройних формуваннях, у тому числі, серед повстанців і підпільників. Сама ідея щодо того, що жінка може мати зброю та її використовувати, докорінно суперечить концепту жіночності в патріархальній культурі, де головна місія жінки асоціюється з тим, щоби давати, а не забирати життя. Так само жінки традиційно асоціюються з миротворчістю, а не з безпосередньою участю в конфлікті зі зброєю в руках.

Про спротив у Червоній Армії та УПА є численні свідченні жінок-ветеранок, які мали такий досвід. Треба сказати, що і серед жінок-підпільників, і серед жінок-червоноармійок було відчуття подвійного становища. З одного боку, жінка у війську мала позбутися значної частини своєї жіночності, не демонструвати жіночність у зовнішніх проявах. З іншого боку, від неї очікували виконання певних традиційних «жіночих функцій» — турботи, опіки, емоційної турботи та підтримки. Роздвоєність цієї ролі досить складно реалізувати на практиці. Не кажучи про те, що в умовах війська, де кількість жінок непропорційно мала відносно кількості чоловіків, жінці важко запобігти сексуальним домаганням. Майже неможливо, бо зазвичай весь командний склад є чоловіками, і така залежна підлегла позиція жінок найчастіше мала своїм наслідком те, що вони мусили іти на поступки командирам, які їх домагалися. Ця практика і в середовищі підпільників УПА, і в середовищі червоноармійців мала місце.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.