Слушать

Медики з Києва стикнулися з грубістю та нерозумінням з боку жителів Донбасу

03 октября 2014 - 14:26 696
Facebook Twitter Google+
Хірург-інтерн Валерій Вознюк і медсестра Оксана Михайлюк про те, як оперували українських військових, мирних мешканців Луганщини і полонених

2014-10-02 22.23.55 Хірург-інтерн Валерій Вознюк і медсестра Оксана Михайлюк про те, як оперували українських військових, мирних мешканців Луганщини і полонених: «Спершу врятувати, а потім вже дізнаватися — кого врятували». Чому молоді кияни добровільно вирушили до лінії фронту? Як ставляться мешканці Луганщини до українського війська, українських медиків і української влади? Що відомо про обстріли житлових кварталів? Куди зникли українські прапори і дитячі малюнки з лікарні у Щасті?

Ірина Соломко: чому ви туди поїхали, розкажіть?

Валерій Вознюк: Давно хотілось це зробити, а зараз саме час, от і поїхали допомагати українським військовим.

Оксана Михайлюк: аналогічна ситуація, бажання було завжди, але були якісь питання, не виходило, а тут Валера поїхав першим, потім подзвонив, сказав що потрібна операційна медсестра і коли кажуть, що ти так потрібна — совість не дозволяє залишатись.

Ірина Соломко: ви, по суті, були на території де були найбільш гарячі періоди. Скільки пацієнтів вам доводилося оперувати в день?

Валерій Вознюк: важко сказати, але за день напевно близько 30-40 людей. Це досить багато, тому що усього було 3 хірурга і я – інтерн. А також штат був маленький – небагато анестезіологів, мало медичних сестер .

Андрій Куліков: отже ви оперували українських військових поранених, а мирних мешканців і полонених чи з воєнних з того боку?

Оксана Михайлюк: так само оперували, всім надавалась допомога однаково, абсолютно не було часу вникати в те звідки ці поранені, якщо мирних було відрізнити можна, то з військовими ніхто не розбирався. Лікарі не дивились на це, не зважали. Допомога надавалась відразу, а вже після того ми розуміли це наші там не наші. Не так приємно, звісно, неприємний осад , двозначний, ніби ти повинен допомогти цим людям, але розуміючи що це наші вороги . Двояке відчуття з яким і досі важко розібратися.

Андрій Куліков: а от полонені з того боку, куди вони потім попадали, після того як ви надавали їм допомогу?

Валерій Вознюк: деякі булиу нас в лікарні, коли я приїхав в нас знаходились 5 полонених, потім їх перевели, ми не вникали куди, а після їх нібито забрали до СБУ, це якщо їх поранення були легкими.

Андрій Куліков: яке ставлення місцевих мешканців до українських військових і до вас як до лікарів та медиків?

Оксана Михайлюк: доволі неоднозначно, але все-таки більше пасивно-негативно налаштовані. Тобто ми їм не дуже заважали, але краще нас там би не було, тобто ставились до нас без ентузіазму. З персоналом робочі стосунки, а місцеве населення одинично які тепло налаштовані були.

Ірина Соломко: ви намагалися говорити з тими людьми, з якими ви були у Щасті і з якими відчували, що вони не сприймають вас за своїх союзників і побратимів? Просто чи можна з ними в принципі говорити?

Оксана Михайлюк: діалог з ними дуже складно побудувати і я особисто нікого не намагалася переконати, щось їм довести. Неприємні розмови були завжди і їх просто хотілося уникнути і усе.

Ірина Соломко: ви їхали туди добровольцями і не отримали за це жодної копійки. Правильно? І навіть Валерій був змушений платити за цей час, який навчається в інтернатурі, жодних вам пільг і відстрочок ви не отримали.

Валерій Вознюк: більш того, були розмови, якщо я буду пропускати пари мене виженуть з інституту. Слава Богу уже добре і я продовжую навчатися.

Розшифрувала Вікторія Луганська

Если Вы обнаружили ошибку, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter.